Прозові твори - Федькович Юрій

- Нічо, братчику,- сказала сестра, та лиш ручкою махнула. А далі й каже: - От сьогодня однако неділя, поїхав би у Довгополе відвідати... Василя...- а се доказала вам уже насилу, та й сховала головку в джергу.

Мене неня в голову не била: знав і я, куда що і почому світі.

- Іду,- кажу,- коби лиш бадіка хотіли пустити. А ви нічо, сестричко, не переказуєте в Довгополе?

Сестра лиш на мене подивилася. Боже милий, боже! Сестричко моя люба, тепер уже на мене не подивишся ніколи сивесенькими твоїми очима… Сльози мені закрутилися,- вийшов з пасіки, не допитуючися далі.

Увійшов я в хату. Брат усе читав, як читав коло стола; неня дрімали, а я став коло неї та й чекаю, як брат стане.

- Може, тобі чого треба, Юрію? - запитав по часі.

- Чи не пустили би ви мене, бадічко, у Довгополе? Кортить мене відознати за Василя.

- Про мене,- каже брат, погадавши часок.- А з чим же ти підеш коли й колачі минулися, і горілки дасть біг?..

- Горілка буде,- кажу,- коби гроші, а колачів я маю пару своїх.

Брат посяг у ремінь та й виймив мені сороківця.

- На,- каже,- та возьмеш по дорозі око горілки; а тепер уберися мені пишно та прийди сюда, щоби тебе обіздрів.

Я впідскоки в кліть. От уже й убрався та уходжу.

Брат подивився по мені, та й не мав що й казати, бо до уборів не взяв мене кат. Як вам, бувало, порошниці утру та топірчик, то не дбаю, аби й до самого цісаря у старости.

- Іди ж, хлопче, та не барися мені туда,- наповідає брат.- Ходом та й назад!

Я насунув брови: «Що мене,- гадаю собі,- мають бадіка хлопцем звати, коли я вже, богу дякувати, парубок, а вус уже таки сіється,- гм!»

Брат усміхнувся та, аби мене потішити, й каже:

- А котрим ти конем їдеш, хло’!?

- А котрим же їхав би? Рижим!

- Дай рижому покій,- каже брат,- він недавно з дороги, бери мого.

Не треба мені се було двічі казати,- як скочу! На мліг ока був рижий розсідланий, а вороний осідланий. Ей, то ж був-бо раз і коник уже! Хоть під якого отамана.

Увійшов я в хату:

- Я вже готовий, бадічко,- чи кажете йти?

- Іди, йди! - каже брат. Та поклонися там Ілашеві, щоби здоров був; скажеш йому, що на Петра будемо бачитися, або, може, й борше.

- Гай, гай! - кажу я.- Оставайте, бадічко, здорові.

Але лишень що я на поріг, а молодша сестра з криком встріть мене:

- Ілаш з Василем, бадічко!

- Де!? - крикнув брат та кинув книжку на стіл, а сам вибіг з хати.

- Адіть, бадіко, адіть - онде, право Кодоманки. Та й у кучмах - не видите? Адіть!

Брат аж плеснув у долоні:

- Квапився, нема що й казати!.. Біжи винеси мені кресаню, най іду пана-молодого зустрічати.- А самий такий рад!

Сестра побігла за кресанею, а я уже не сердитий, ні! Та й чи ж і нема чого сердитися? Уряди-годи придалося мені на братовім коні їхати, та й з того нема нічо; то ж то би вже довгопільці дивилися, а Корочукова Аксенія! Аж трохи що не заплакав. Але ніколи було, бо брат кину́в, та побігли ми боржій встріть пана-молодого.

- Слихом слихати,

Видом видати,-

А пана-молодого вітати

Щастєм, здоровлєм,

Розумом добрим,

Ласкою господньою.

Дружиною надобною!

Най тобі, брате, чи,- хочу казати, пане-молодий, бог дає

І з роси,

І з води,

І з усеї лободи!

А пречиста діва

За столом сіла,

А за нею добрі люди -

Тобі доленьку судять;

Як золото, ясна,

Як весна, красна,

Як хліб, добра,

Усему світові вподобна.

Скоро се брат проказав, так і зняв кресаню та й уклонився аж тричі.

Ілаш нічого не відповів, але як скочить з коня, як обійме бадіку, як стане цілувати! Аж мало що не перевернулися.

- Дякувать тобі, братчику! - тілько й бесіди з його.

- Та годі вже, брате, годі! - стали бадіка казати.- Уповідай, як там було, як тебе стара приймила, що Калина казала, що твоя неня казали, що довгопільські дівчата говорили, що ти на стороні посватав,- що?

- Ей... Та бо ти такого насипав, що я вже нічого не знаю,- каже Ілаш.- А мені й так лиш одно в голові: моя Калинка. Ех, тото вже нажиюся та нажию, бо є з ким! Чим же я тобі віддячуся, братчику мій єдиний?! - та й знов братові поза шию.

- От і не говорив би таке,- каже брат,- та ще й против ночі; ніби тото я в тім що свідім? От любить, та й пов’язала,- ходім д хаті!

Коли се браття говорили, стояв Василь збоку та лиш усміхався, а сам такий марний, марний! Гірш моєї сестрички. Ніхто в світі не сказав би, що се він, тот Василь, що за ним дівки гибли: аж очі йому потали в голову.

- Як же, пане піддружбо? - жартую я до його.- Я тобі вклонився, а ти мені ані слова,- що се такого має значити? Зараз мені встати з коня та красно мене привітати! Чуєш? Або хоч, щоби я сів он на карого та поїхав пріч, аби тебе й не видіти? Видиш, онде кінь уже стоїть таки сідланий, готовий - я лишень що хотів до тебе на Довгополе їхати.

- Чого? - перетяв Василь.

- От так!.. Чого? Аби відознати, що ти дієш, бо я боявся, що ти, може, розболівся. Та й так. Чого ти такий страшний став, Василю?

- Я, страшний? Та хоть би й так - що кому до того? А ти не кажи мені більше таке, бо...

- Бо що? - став я питати.- Може, мені в лице даш?