Прозові твори - Федькович Юрій

Всі в сміх. А я й кажу:

- Не журіться, бадічко, про тото, що ваш вороний трошки собі попостояв, зато він собі від сьогодні за дві неділі й на весіллі погуляє та мідку вип’є.

- Може, й пива? - накинув Василь.

- Пива? - кажу я.- А хто ж бояре пивом частує?

- Не знаю,- утяв Василь та й вийшов десь надвір, а я знов пішов коня розсідлувати.

Як там того вечора в нас далі діялося, не маю що розказувати, бо самі здорові знаєте, як на запросинах діється: п’ють, гуляють, говорять, жартують, фіглі роблять - що більше й робили б? Лиш Василь не гуляв, бо сидів собі смутний та невеселий кінці стола. А сестричка собі також не гуляла, бо лежала в пасіці та тужила. Але я собі байдуже: мені лиш мої ножі та ретязі в голові. Гай, гай! Милий боже!

* * *

В кого нема увесну роботи? Хіба, кажім, в того, що не хоче робити. Правда, що у нас у горах навесні нема вже тілько кутання, як у поляниць чи, як то в нас кажуть, гречкосіїв, але робота все-таки є: ба плоти закладати, ба пересипати, ба одно, ба друге. От так і зійшли нам тоті дві неділі до весілля, як пальцем махнув.

В четвер увечір кажуть неня до нас:

- Ну, синку, колачі вам готові, та й горілка вже в ладу. Коли ж люди вас за люди мають, то підіть, а ще токма такому любому товаришу послужити.

- Або ви не їдете, ненько? - питає брат.

- Поїхала би, синку, з радної душі,- кажуть мама,- але гей небізую. Їдьте ж тепер самі та веселіться, здорові, доки ще молоді, бо старість, синку, не радість. Ох, ні-ні, любчику, ні!

Я встав, ще далеко було до днини, нагодував коні, вичесав, як дзеркало, що хоть голися, осідлав братові вороного, а собі рижого. Вимився, вичесався, убрався, як лицар який, оперезав свої нові ретязі, засадив пістолєта та ножі за ремінь, а сам аж не можу діждати, доки сестри бадіку уберуть та налагодять, щоби боржій їхати. Так тото квапно мені діялося, а про ніщо так, як про свою Аксенію, що її у весіллі певно вже побачу. Лиш один тягар маю на серці: той собачий вус як не хоче, так і не хоче рости,- ти б казав, наукірки.

- А готовий ти, Юрію? - питає брат з хати.

- Готовий,- кажу та й вийшов з кліті, навіть і не замикаючи, так мені, бачите, пильно діялося тоді.

- А пороху узяв? - питає брат.

- Узяв, сто набоїв. Доста буде?

- Доста,- каже брат.- Але флейтухи мені не забудь, господарю, щоби не так, як оногди!

- О, вже не забуду! - кажу.- Мене, знай, ще й сьогодня в’язи болять, як тоді накрутили.

- Гайда, гай! Іди лиш та лагодь коні.

- Та коні вже відколи готові! Лиш сідати.

Підійшли ми д нені:

- Благословіте, ненько, на дорогу та й на весілля.

- Най вас бог благословить та й веселить! - кажуть неня, перехрестивши нас.- Лиш дивіться, синку, щоби там якої колотні не було, бо мені сеї ночі таких ягід уже снилось! А ягоди - кажуть, що то кров.

- Ет, сон - мара! - каже брат, поцілувавши неню в руки, а я за ним. Та й вийшли з хати. Але лишень що виїхали на гостинець, аж біжить старша сестра та й кричить за нами:

- А ждіть же,- каже,- таже ви колачі забули взяти!

Брат на мене викрикнув:

- Уже до чого твоя голова,- каже,- служить, то, бігме, не знаю.

Я вернувся конем узяти бесаги з колачами, а сестра й шепче мені:

- Там найдеш,- каже,- у папері завиту ширинку. Ту ширинку даш Василеві та й скажеш, що від Марії. Але щоби Іван не знав. Міркуй же!

- Гай, гай! - кажу та й поїхав.

Як ми пригостили до Ілаша, як він нас там красно приймав, як ми рушили в Яблоницю на старощення - не буду уповідати, бо багато розказувати б, а мало що слухати, а я й так багато дечого понаплітав, без чого могло б було ретельно обійтися. Але даруйте, панове! Ви не знаєте, як тото мило чоловікові згадати про давні свої гаразди, а я їх зазнав-зазнав, панове та й браття мої любі! Що я тут пишу, то я не пишу небилиці, але кавалок мого життя, мого так красного та любого тривку, що годі його буде й до гробної дошки забути. Ні! Зелена моя Буковино, сині мої гори, холодні мої ізвори! Хіба мене рука моя забула б, щоби я вас забув! Тото лиш ви мене забули серед світа, але я вас про тото не забуду.

Їдучи в Яблоницю, відкликав я Василя набік та й кажу йому:

- Осьде прислала тобі Марія ширинку.

Він лиш усміхнувся та й заток її собі за ремінь. «Се щось дуже дешевий дякувать»,- гадаю я собі та й від’їхав. Доста я від оногда до його серце стратив, а тепер щоби його таки й не видів. Але його, може, й тякло, що в мені кипіло. От приостав трохи конем та й кличе мене:

- Юрію, а ходи-ко сюда, я щось маю з тобою говорити.

- Кажи! - кажу.

- Не гнівайся, брате,- зачав він мені казати,- що я дарунок від твоєї сестри не можу радніше приймити, але бог сам видить, що серце годі навчити. Хіба от тілько: поклонися від мене Марії та й проси її, най на мене не банує та най таки й в тугу не вдається. Вона ще молода; а коли б знала, як я страждаю, то й простила б мене. Красний сесь світ, братчику, красний! - А подумавши годинку, каже: - Ти гніваєшся, брате? Нема за що. Про мене, гнівайся - не гнівайся, як собі вже там любиш; але коли хочеш, щоби я мав по чім згадувати на те