Прозові твори - Федькович Юрій

Віддавши парубки коні та скінчивши діло в церкві, стали собі по цвинтарі проходжатись, а цвинтар у нас великий! - вітаються одні з одними, пізнаються, сміються, жартують, розказують одні другим, як там в них діється, що там чувати, хто до кого залишив ходити, хто посватався, хто побрав,- от звичайно, як бурлакам заряд; чим би й журилися, а чоловік, кажуть, мусить чимось журитися на сім світі - от так і наші парубки. А й я журився страх: одно - що вус той дідьчий не хотів рости, а друге - Корочукова Аксенія казала, що прийде на храм, та й не прийшла. І брат мій не був конче при волі,- знати, що також очікував когось, та нема. Аж тут, дивлюся, їдуть сутками два парубки, один рижим, а другий карим, а самі поубирані, що краще й не може бути на світі,- пави, та й тілько.

- Бадіко,- кажу я та й справляю на гостинець,- адіть!

- Гей! - крикнув мій брат та аж стрепенувся.- Де ж, варе, так прибарилися? - А сам кинувся до свого коня, що з другими кіньми парубоцькими стояв у пастівниці сідланий, готовий. Другі парубки то ж само собі до коней, але вони ще й не посідали, а брат уже летить узаводи тих двох гостей зустрічати.

Позлітали з коней, як соколи, поцілувалися коли не більше як десять раз, пообзиралися, сплакнули трохи,- якби мій фудульний брат знав, що я вам отеє оповідаю, то, бігме, ще б в лице мені дав,- а віддавши колачі, ведуться поза шию до церкви; а тим часом поприлітали й другі легіні, що з братом у ватазі були, і поклонилися гостям, віддавши колачі. Але доки що куди, доки підпарубочі знов коні повідбирали, минуло вже й водосвятіє, а люди зачали помалу з церкви виходити.

Парубки зараз і цуп! - зробили дорогу, куда будуть дівки йти, а самі так і тішаться, що собі з ними поморгають,- що тото, бачите, парубоцький накоренок може!

Брат посадився з тим парубком, що його так щиро дожидав, коло самих дверей: аби вже вам ні однісіньку не перепустити, але обіздрівши єї з усіх боків, і спереду, і ззаду,- боже мене прости. А Ілаш (так звався братів товариш) уже такий рад! - а я вже таки аж не можу устояти, так мене, бачите, кортить на дівочі жарти надивитись.

Вийшла одна - не ступає вам здрібна, ні! - хтось гадав би, що не знати що; вийшла друга - так вам і надюндюжилася, ніби хтось такого діла уже не видів; вийшла третя - упхала лице в рукав, ніби вона соромиться, а тут так нищечком і дивиться на нас; вийшла четверта - та вам на парубків моргає, аж таки проситься,- що́ тут мати збоку її товкмачить, щоби сором у лиці мала,- але де ж там! За нею вийшла п’ята: як зарегочеться! - а тітка йде ззаду та як її упече палицею по спині! Парубки в сміх - такого реготу наробили, що аж панотець петропопа мусили з вівтаря крізь віконце пальцем намахувати, щоби ми тихо були,- а нам і ні в тот бік. Лиш Ілаш не любив ніколи з дівок сміятися. Скоро ми в регіт, а він до брата:

- А то,- каже,- не йдемо, Іванчику?

Лишень що брат кину́в на його, аби мовчав, аж тут виходить із церкви - дівка? - ні, не дівка, але хтось гадав би, що се якась царівочка до нас на храм прийшла, така собі пишна та убрана: чоботи червоні, сорочка рантухова, опинка волочкова на ній, пояси крамські, а коралів та монества на шиї! - може, на яких кількасот левів срібних. Але все тото фрашки,- подивіться-ко ви їй лиш у лице; най і Добошева Дзвінка сховається, а більше не маю вам що й казати.

Скоро ступила через поріг, глипнула ніби трошки, гей зненароку, по парубках, а відтак чим борше обернулася до дверей та й махнула ручкою: - Ходіть-бо, ходіть же! - а рученька в її, мов лелієнька.

Ілашко аж нестямився.

- А чия се? - питає.

- Та се моя нерва сестра,- каже брат, се моєї яблонецької тітки донька.

Заки йому се брат розказував, вийшли сестри з церкви, узяли свою Калину (так вона звалася) попід руки і повели на базар, а брат моргнув на парубків, та ну ж усіма й собі на базар за дівками.

Най вони там здоровенькі розшабашовуються, а я вам тим часом розкажу про Ілаша. Був се старший парубок довгопільський, син старої Хороцованихи, що за єї казали, що вона свої сороківці ділеткою міряє. Чи се правда, чи неправда, не знаю вам уповісти, бо вона мені своїми сороківцями не хвалилася, але тілько знаю, що понад неї не знайшлося багача на всі наші гори,- а мала вона двох синів: одного Ілаша, що ми за него говоримо, а другого Василя, що з ним прийшов. Батько їх давно помер, а кажуть, що ходжував з Добошем; зрештою, чи ходив, чи не ходив, а сини славні раз мав - один кращий та гарніший від другого.

Ми змаленьку зналися, бо нені наші щось були собі таки не чужі та й дуже обі навиділися, але ніхто вже так не любився, як мій брат з Ілашем, а я знов з Василем,- люди нам, бувало, дивуються. Але ж бо й не було щирої душі понад мого Васильчика. Ні він без мене, покойний, бувало, нічо не орудує, ні я без його; ми навіть і одної днини у парубки уписалися, так тото ми собі добре жили.

Ми з Василем були собі ровесники, а наші брати то само, лиш що наші брати були чи не шістьма годами старші від нас, от тому й не випадало нам межи старші парубки пхатися; за тото стали ми собі оба, май, упосліди та дивимося, як виходять дівки, ніби тото й ми вже страх як розуміємо, що по чому, а вус ледве що гаразд і засіявся,- але де б, як тот каже, біда ділася? Лишень, бачите, шо ми гаразд розморгалися до дівчат, аж тут виходить Калина. Господи, як мій Василь не почервоніє, як мене не вхватить за руку, а відтак як не задрожить! - аж я переполошився.

-