Прозові твори - Федькович Юрій

- От скажеш їм, що я заслаб чогось та й поїхав додому.

- Але ж бо так! Та брат мені кулаків надавав би, що й до других Николів чув би, якби я йому сказав, що ти занедужав, а я тебе додому пустив, та ще й самого. Не пускаю! - кажу.

А сам трутив його від коня, здоймив сідло та поніс у кліть, аби замкнути.

В мене діло бувало, горить: загадав - та й зробив. Виходжу на двір, а Василь ще в пастівниці - як стояв, так і стоїть.

- Ходи в хату, Васильку,- яв я його по-добру голубити, бо знав, що фрикою з ним і тілько не вдію.- Ану ж, ходім,- кажу.- Мене так кортить з тобою горілки випити, аж страх! Я єї сьогодня і не коштував. Ану, брате, та вип’ємо і собі по чарці, ворогам на збитки!

- Чекай,- каже,- зараз піду, най лиш трошки прохолоджуся, бо мені душно.

- Так же ходімо у сад,- кажу я йому,- там так красно; там я тебе проведу, а відтак підемо оба в хату.

- Ходім! - каже, та й пішли.

Під садом наша пасіка, на всі боки обцаркована, а мали ми тогді більше як двіста маток бджіл. Під пасікою була лавочка.

- Отут,- каже Василь,- сядьмо собі.

- Добре,- кажу, та й посідали.

Гості одні в хаті бавляться (бо вже було по вечері), одні гуляють надворі, а декотрі співають собі за музиками, навіть і неня, що до співанок не конче ласі були, заспівали собі з добрими людьми,- не так уже про свою волю, бо вони дуже вам зроду журливі були, але аби гостям охоти додати. А музика так красно і потягає за співанками - боже любий! Шкода, що до нас не конче добре було чутися, бо пасіка гей далічко від хати. За тото ж бо місяць так нам красненько і світить! А Василь мій так-таки вам затужив, що аж не можу вам сказати.

- Та й не уповіш мені, товаришу, що тобі є такого? - питаю я по часові.

- А цить же,- каже він та й слухає; аж чуємо: двері рип! до пасіки.

- Братчику, любчику, голубчику! - став хтось усередині казати.- Дай мені яку пораду, бо гину.

- Та годі ж бо, Ілашу, годі! - обізвався мій брат.- Порада тобі готова: ти любиш Калину, а Калина любить тебе; віно - хоть би в моїх сестер таке! А дівка - як сам знаєш; та до того тобі така господарна, що пари їй нема. Стара знов жона чесна та ані раз не фудульна. От шли в неділю по рушники, та й годі. Твоя неня, знаю, що відразу пристануть, а я з Калиною самий поговорю скоро по храму, та й все буде добре, так маю в бога надію.

Ілаш аж підскочив та братові поза шию:

- Ей, світе ти мій, братчику ти мій щирий та любий! Більше не міг і промовити з радощів.

- Та годі бо, годі! - каже брат,- бо ще мене задушиш.

- Та коли ж бо не маю брата понад тебе,- каже Ілаш,- та й не зможу тобі віддячитися. Чому мені Бог не дав сестру, щоби був її за тебе віддав?

- За тото,- перебив його брат,- дам я свою одну сестру за Василя; знаєш, от, може, таки Марію, бо вона на його щось дуже приязно сьогодня дивилася.

- Але що даш?! - питає Ілаш весело.

- Чому ні? - каже брат.

- Дай руку!

- Осьде й рука, й слово, що дам.

- Ходім же пити слово! - каже Ілаш.

- Ходім.

Та й пішли. А Василь як вам засміється! - Ще й сьогодня мені страшно від його такого сміху.

- А чув? - питає мене.

- Чув.

- Так ходім і ми в хату, щоби виділи, як буде твій брат з моїм братом слово пити.

- Добре,- кажу,- ходім! - взялися та й пішли.

* * *

Минув і храм. Гості роз’їхалися кождий у своє. Брат випроводжав тітку аж против Устірік, та також вернувся, діставши від Калини вже красну та красну шовкову хустку на шию (ще й сьогодня її має), а мені знов дала премудру дзьоблинку мицькову та й запрядач делікатний. Брат їй знов віддарувався крамськими чобітьми жовтими, а я дуже мудрою політичкою багровою на п’ядь. У нас-бо, бачите, уже така установа, що родина, як іде в гості, то дарується. Чому того так, то не знаю, але як люди роблять, так і ми.

Храм був у понедівнок; а на другу неділю, прийшовши з церкви та пообідавши, неня собі лягли на постіль припочивати, бо з великої оруди та гей трудині були, а брат узяв чудотворник у руки та читає коло стола наголос, бо неня дуже любили слухати, як він читає, часом так і задрімають солодко - от як і тепер. Сестри знов сидять собі надворі, на призбі, та - от як тото вже дівкам заряд - регочуться, та судять других дівок, що в храму були: ба ся мала згрібну сорочку, ба ся мала подерті чоботи, ба та не знала гуляти, а на тій урвали хлопці морщиння, ба друга знов випила порцію горілки відразу (ніби вони не п’ють, лиш аби ніхто не видів!), ба ся знов сяк, ба та знов так,- от що й робили би більше? До того ще посходилися від сусід дівки - ярмарок, та й годі! Аж брат мусив вийти та їх в сад нагнати, бо були б не дали нені і відпочити. Лише сестричка Марічка не була межи ними: лежала вона собі, сердешна, в пасіці та так і плаче тихесенько, ніхто не знає чого, а приповістися і мені навіть не хотіла, не так аби кому другому сказала.

- Що вам, сестричко? - питаюся її, увійшовши до пасіки (бо в нас, знаєте, кажеться старшим браттям та сестрам «ви»).- Ви щось від того храму як не свої стали,- чи вам лиш хто що не казав? Таже маєте нащось братів претці, господи!