Прозові твори - Федькович Юрій

- А тобі хіба хреста?.. Схаменися!

- Або я за хрест говорю?.. Отож і я наговорив! Я тобі мав щось інше казати...

- Кажи,- кажу.

- Чи Калина любить діправди мого брата?

- Отож-бо й ти наговорив! Старіст пов’язала, а його не любила б?

- А ти гадаєш, що нема так, що дівку силою віддають?

- І так може бути,- кажу,- чому ні? Але ти не видів, як вони в нас на храму прилипали? Ну, то вже не інак, але мусив ти бути п’яний.

- Твоя правда, брате! Видів я дуже добре, а я тебе ще питаю. Я знаю, що вона його любить.

- Не любить, але таки в нім топиться,- потакую я. Де я тоді розум мав? Також не знаю.

- Топить, топить,- повторив мій товариш кілька раз та й лиш на кульбаку повалився.

- Що тобі, Василю? - став я питати.- Чи тобі що не лихо?

- А чого ж би мені лихо,- мені добре, дуже добре.

- Так чого-сь так почорнів відразу?

- От не видиш; вечір, а тобі здається, що я почорнів.- А відтак знов каже: - Ні за чим мені вже так не банно, як за моєю кресанею.

- Або з твоєю кресанею що? - питаю я.- Чи не потер лиш де когути?

У нас, знаєте, носять на кресанях дорогі угорські когути, та тому я його й питав.

- Ні! - каже, а сам так красно, трошки гей крізь плач, говорить.

- А покажи-ко мені твою кресаню,- став він мені по часові казати,- най виджу, чи ми однакі голови маємо.

Я йому й подав.

- Однакі,- каже, потрібувавши зо два рази, та й віддав мені її назад.- Якби я загиб, то не відказав би свою кресаню нікому, як лиш тобі.

- А ніби й я так не зробив би? - кажу.

Коли б я міг був розуміти, проти чого він тото говорив! Хто був би навіть і на гадку собі наволік?

- А чули,- став Василь на парубків покликати, що в боярах були,- чули, як ми з Юрієм помінялися?

- Як там, як? - стали гуртом питати.

- От так,- каже Василь,- що якби я борше вмер, то лишиться моя кресаня йому, а якби він, то його мені. Чули?

- Хіба що так! - стали другі парубки сміятися.

- На старощення їдуть, а за відумерщину говорять.

- Ближче д хресту, як д різдву,- каже Василь, та й мало що й говорив сього вечора більше. От їхав собі латир мене та сумував. Хіба тільки, як я хотів під’їхати ід другим парубкам, щоби з ними балакати, так він мене й кличе:

- Їдь зо мною, бо мені скучно без тебе.

От так переїхали ми майже цілу дорогу.

Стали ми нарешті і в Яблониці. Тітка приймила нас так,- дай боже, аби усіх добрих людей так приймали! Та й було чим приймати: стара собі була багачка на все село, а мала лиш одну доньку та одного сина - тільки в неї і дітей.

Горілка стоїть перебоями - куди повернешся, в хаті світло на всі боки, а по дворові горять величезні смоляниці так, що аж небо почервоніло. А гостей, гостей! І в хаті, і в хоромах, і на дворі, і в сутках, навіть і на гостинці стояли деякі, що не мали де поміститися на обійстю,- бо кождого, знаєте, кортіло подивитися, яке старощення справить стара Слижиха своїй дочці.

За столом сидить Калина зо своїми дружечками. Молодого посадили з братом та боярами коло неї; музики грають - було щось аж шість скрипників та два цимбалісти, усе вижницькі. Дружечки співають, а я стою з Василем серед двора перед вікнами та тримаємо коні: він тримає коня пана-молодого, а я старшого дружби (ніби братового), бо в нас, знаєте, така вже установа,- але коні не ржуть вам, ні! Аж страшно якось слухати. Але не конче їх було й чути, бо парубки, що були в старощенні, не гримають вам з пістолет, ні! Одні з хати крізь вікна, а ми знов відси, знадвір’я,- аж гори відзиваються, таке гримаємо! А музика в хаті не тужить, ні! - аж мороз іде тілом. А Василь позирає лиш крізь вікно на Калину та ані словечка аби вам до кого заговорив, а сам то почервоніє, то побіліє, то аж почорніє.

Прийшли й панотець, сиві-сиві як молоко, а борода понижче пояса.

- Веселитеся, діточки,- питають, ідучи попри нас,- веселите?

- Благословіть, отче! - каже Василь, знявши кучму (бо в нас, знаєте, ходять молодий і дружби в кучмах, не в кресаках), а сам так і сплакав.

- А чого ж бо ти, серце? - стали панотець голубити, а нарешті додали жартом: - З веселими веселися - не журися! Господь наш Ісус Христос сам так робив, так і ви, діточки: веселіться, доки ще весело. Господь бог недурно дав і весну, і молодість, і утіху, і скрипки, і пістолєта нарешті - все то бог дав людям, не хто.

- Правда, панотче, що бог! - утяв Василь, а сам так і повеселів.- Він дав чоловікові для його заходу і веселість, і скрипку, і пістоля, лиш аби знав він, коли чим орудувати.

Може б, панотець були дечого, май, сказали, бо вони дуже любили з парубками бесідувати та їх правди божої учити, але ніяк було, бо повибігали всі з хати, вхопили панотця нашого любого на руки та понесли за стіл,- такий се панотець в нас були. Тут приймилися зараз за діло: помолилися богу, прочитали, що вже там треба було, заручили молодих, та й не цуралися з ними повечеряти; такі се в нас панотчик не горделиві були - не так, як тоті нові панотці, що лишень що зо семінарії повилазять, а тут уже й бога не хотять знати, не так, аби вони з нами, простими мужиками, жили.

Гості вечеряють, музики пригравають, дружечки приспівують, стара Слижиха не пам’ятає з радіщ, що вже робить; ми надворі в одно й