Прозові твори - Федькович Юрій

- Та нічо,- каже,- тихо! - А сам як видивиться на неї! - таки би єї очима їв.

- А що, може, не красну маю сестру? - запитав я його жартуючи.

Він мені на се ані слова, але потяг боржій на базар.

На базарі - от звичайно на базарі. Одна музика грає по однім кінці, а друга по другім, шинкарі позасідали собі у два ряди з повними терхами та з усіляким судником; дівки поставали громадками та свої речі правлять, хто їх там зна що,- от звичайно дівки, а парубки поставали та лагодяться на танець.

Танець завів Ілаш з Калиною, а парубки кождий собі по дівці та гай за Ілашем, так і розносяться! А топірці не літають, ні! - аж за очі ловлять, так блищаться в сонці, а днинку дав бог таку ясну та веселу, що люди аж помолоділи. А дівочки вам не розпусні, ні! - навіть і ні в той бік, що мами ззаду дивляться та лиш собі на носі карбують, кілько би тото донечці кулаків дома усипати, або таки ще дорогою, вертаючи з храму,- а храм у нас ведеться через цілих три дні, то назбирається кулаків тих май-май! Але дівочки не журяться,- добре, що матірки тут нічо не кажуть, а дома - хто там видітиме, як та й що.

Так собі дівочки. А брат з ватажними парубками так звиваються, та частують, та припліскують, та додають охоти, звичайно, як гостям. А Ілашко Калину таки й не пускає з рук, в одно гуля та гуля, а топірчик і не дотикається його, в одно понад головою шумить, аж старі люди дивуються, а Калина вам - справді калина; лиш що калина в гаю цвіте та не говорить, а наша Калина і цвіте, і сміється, і говорить, і моргається подеколи з Ілашком, часом і засоромиться трошки, бо легінь не знає вже годі та часом щось і скаже, що й сам не знає, що він казав,- ну, пропав, та й доста того,- се вже й сліпий далі уздрів би, не так ми.

Лиш Василь сьогодні ні сміється, ні гуляє,- він і так не конче був до того гуляння, а сьогодні йому і не наводи таки нічо, бо можеш ще й в лице дістати. Дивиться на Калину та й мовчить.

- Та йди-бо та гуляй,- кажу я,- чогось осторопів? Ади, онде стоїть Маріка (моя середуща сестра),- ану, йди та вже вимахай нею, аби знала, з ким раз гуляла,- вона через цілий тиждень так і радується, що з тобою гулятиме.

- Е, що мені там до твоєї сестри,- воркнув Василь.- Най собі гуляє, про мене, з ким хоче, зо мною, певне, що не буде.

- Ото ж бо й ти файно наговорив! - чекай, скажу я Марії, не бійся.

Василь лиш кинув головою, ніби тото отак: та кажи, мені байдуже.

- Юрію, а ходи-но сюда! - закликав мій брат, стоячи та чудуючися, що за танці Ілаш з Калиною виводять,- таки аж землі не досягають. Доста того, що глинницькі цигани самі вже казали: «Ми вже,- кажуть,- по весіллях та по храмах свій вік збули, але такої гульні ми ще, бігме, що не виділи». А Ілашко ще дужче, гей несамовитий! А не веселий, ні! - гей ніби вже знав, що він оце востаннє у нас на краснім храму гуляє. Най мені ще хто скаже, що душа не віщує горе!.. Та що з того, що душа віщує, коли серце годі навчити! Люба - згуба, шепче душечка, а Калинка слухає та от що: прилипла, як мід, до легіня, а тут не знаю, чи коли дотепер і бачилися гаразд, бо Яблониця далеко, а Калина як ще була маленькою у нас на храму, так і не була ще дотепер, а коли б знала, яке ще має діятися, то була б і не приходила. Але що,- чоловік не годен своїй долі так утечи, як земля від сонця не годна відступитися. Та вже най би, зрештою, і так було, лиш коли б тота доля, май, по правді робила, а то дасть одному забагато, а другому таки нічого, бог би її побив...

Але доки долі буде, а я обірву від брата якийсь кулак, бо він мене відколи кликав, а я тут зачав вам рацію про любу та про долю, ніби ви сього діла і без мене не знаєте. Господи! - от біжу ліпше д братові.

- Що казатимете, бадічко?

- Іди,- шепнув мені брат в ухо,- та проси неню, аби борше стіл лагодили, бо вже далі пора.

- Зараз,- кажу та й скочив домів,- наша хата, знаєте, зараз таки коло церкви.

- Нене,- кажу,- бадіка просили, щоби стіл лагодили.

- Та стіл уже, синку, відколи готовий! Хоть зараз най просить.

Я взаводи до брата:

- Стіл уже давно готовий, бадічко,- чи скажете казати музикам, аби стали?

- Кажи,- але кажи їм так, що як будемо йти ід хаті, то най же мені грають, не жартують; а при столі аби мені хіба лиш до отченашу утихли.

- Гай, гай! - кажу та й махнув, аби робити, як мені казано, бо я, знаєте, свого брата дома гірше боявся, як тепер не знати якого єнорала,- та й таки так і має бути, щоби молодший брат старшого боявся,- а може ні? Може, де й ні, але в нас межи гуцулами уже раз така установа, та й ніхто єї не переіначить, бо у нас, знаєте, старі руські обичаї ще чисто утрималися,- коли не ліпше, як на самій Україні, бо Україною, бачите, орудував хто хотів, та все їй своє набивав, але до гуцулів, богу дякувати, не конче ляшків, та недоляшків, та переляшків, та як погана віра, май, зветься,- і кортіло. У нас справа швидка: з креса та в груди - за димом не видко, за громом не вчуєш.

Тото лиш тепер перейшли гуцули на біду, але з-за мого верем’я ще інак було. Ох, ох, милий боже! - ти високо, цар далеко, а песі віри роблять що хотять. Але чей колись і на наші ворота сонце засвітить!