Чотири броди - Стельмах Михайло

Побачивши Оксану, Стах здивувався, зрадів, і усмішка гарно освітила його округле обличчя.

— Ти ж куди, Оксано, проти ночі?

— В село, — чує, як од його одежі віє лісом і смолокурнею.

— Вечерю комусь несеш? — кивнув на горня. Оксана похилила голову:

— Та несу ж.

— Є щасливі люди, — аж зітхнув парубок.

— Це про кого ти, Сташку?

— Про того, кому ти вечерю несеш, — торкнувся рукою до її горнятка, поправив бредень па плечі та й пішов, похнюпившись, до татарського броду.

І вона, жаліючи його, мимоволі оглянулась, згадала, що, де б не йшла, Стах здалеку позирав на неї, і теж зітхнула — з жалю до нього, з їкалю до себе.

Над тихим світом леліла-курилася зоряна імла, за татарським бродом па облогах бродив долиппий туманець, і в ньому по груди паслися селянські вироблені копі, що пахли оранкою, туманом і молодою м'ятою. Знайомий світ і вужчав, і ширшав перед нею і обдавав її то страхом, то надіями. Отак і дійшла до високої громобитної. дзвіниці, що мовчала всі ці дні страсного тижня, як нібито мовчали колись у цю пору апостоли. Унизу в пій було замкнуто зерно і запорозькі при зброї святі, видерті за велінням владики з прадавнього іконостаса, а вгорі, біля дзвонів, дрімали і прокидались весняні вітерці.

Оксана плечем налягла па дубові двері дзвіниці, нони заскрипіли, сполохали відлуння, сполохали кажана, а віп, шугнувши шматком темені над головою, налякав її — і вода з горнятка хлюпнула па землю. Ось тобі й маєш недобру прикмету. Іти чи не йти до тих високих дзвонів? Оксана притулилась до одвірка, подумала і, не чуючи серця, ввійшла в дзвіницю; знизу, з глибинних засіків, пахнуло підопрілим зерном, старими корогвами, задавненим воском, а згори шерехкотіло перестояним деревом.

Скрипливими східцями дівчина почала підійматися до дзвонів, вони дрімотно озвалися на її ходу, наче хотіли заговорити до неї. Найбільший дзвін чимсь нагадував діда Корпія, коли той у потемнілому солом'яному брилі виходив із степових вечорів.

З високості Оксана глянула на землю. Таємнича, мов недоказана казка, вона піднімала вгору підсинені, оброшені зорями хати і підпирала небо темними лапатими руками яворів. Біля самого лісу, мов квітка папороті, розцвів самотній вогник, пригас і знову розкрив сполохані пелюстки. Хто там біля нього гріє руки, чи душу, чи виглядає когось? І, скрадаючись, любов іде до любові, щоб мати вечоровий хміль і поранковий жаль, як мали їх її посестри.

Подумавши про це, про кохання своїх подруг, Оксана знітилась, і все її чарування здалося забобоном. Ну що з того, коли вона обмиє дзвона водою і скаже йому:

— Дзвоне мій співучий, дзвопо голосистий, як у тобі б'ється серце, хай так заб'ється серце Ярослава; як тебе здалека всі чують, хай мене почує Ярослав; як ти привертаєш до себе людей, хай до мене привернеться Ярослав...

Хіба може мертва мідь привернути любов, коли по привертає її навіть серце? Не судьба, виходить. Тож не обманюй повір'ям ні себе, ні час.

Оксана знову з тугою подивилась на землю — тепер вона кудись пливла з підсиненими і оброшеними зорями хатами, з вибіленими дорогами, з купинами дерев, і в невідоме пливла дзвіниця з принишклими вітерцями, з принишклими дзвонами, що ждали великодня. Дзвони завжди, не так як людина, мають свій великдень. Уже прощаючись, дівчина припала до великого дзвона, а віп щось зашепотів їй. От тільки що? Бо дзвони мають у собі великодні, і похоронні голоси. Оксана, постоявши щн в мідному товаристві, як сновида, почала спускатися вниз. Перед нею ворушилась темінь, навкруг неї снував чігі[кий острах... Хоч би тепер зустрівся їй Стах — усе було б спокійніше.

Біля вітряка, що стояв па пагорбі", підіймався владар нічного неба; росячи росу, він погойдував тіні і амовницьки поглядав на всю землю; Оксана, схрестивши руки на грудях, благальне подивилась на місяць, а той лагідно посміхнувся їй. І цього було досить, щоб повеселішати дівчині й спошйніше поспішити зі своєю самотиною до своєї самотини. І враз за річкою зацвів золотий кущ багаття. Чи не Стах просвіщає їй доріжгіу?

Неподалік од татарського броду, де навшпиньки спинався долинковий туманець, окреслилась постать людини. Доброї чи лихої? Оксана завмерла, а далі не повірила сама собі: назустріч ішов Ярослав. З несподіванки він вражено зупинився, спохмурнів. Але в дівочих очах просвічувалась не провина, а сама любов. Значить, Оксані так гарно було з кимось зустрічати нічку, що навіть збентеження не лягло на її обличчя. Кому ж висяюють ці очі?

— Хіба ж, дівчино, можна так пізно ходити? — сказав з докором, з тугою і для чогось, як на свідка, кивнув головою на місяць. — Уже он скоро перші півні заспівають.

— Я люблю, коли співають півні — вони людям ранок виспівують, — довірливо поглянула на хлопця і непомітно для себе потягнулась до нього.

— Оце так! — оторопів Ярослав, потім запитав грубо, щоб приголомшити її і приглушити власні болі: — А ще кого ти любиш?

— А вам ніби не байдуже? — болісно посміхнулась йому. Хлопець у думці вилаяв себе за грубість.

— Не байдуже, Оксано. Але ж ти не скажеш.

— І не сказала б, та мушу.

— Мусиш?

— Авжеж, бо ви, кажуть, їдете з села, — зажурено дивиться на нього і на придолинковий туманець, що стоїть за ним.

— То й що, Оксано? — дрогнув голос Ярослава, і тепер уже він потягнувся до неї.

— А їдете ж?

— Їду.

— Ой!

Чорні птахи шарпнули її плечі, груди. Чи це вони прилетіли з тієї дзвіниці, де вона даремно сподівалася привернути хлопця. Борючись із плачем, дівчина відвела погляд од броду, де біглаграла вода: доганяй — не здоженеш.

— То й що, Оксано? — Крихітка надії ворухнулась у душі хлопця.

І вона, чавлячи болі й сором, глянула собі під ноги:

— Би поїдете, а я буду сохнути за вами.

— Ти що говориш! — мало не скрикнув Ярослав. — Такого не може бути.

— Чому ж не може?

— Бо ти ж гарна, як мальована...

— То й що з того малювання?

Ярослав заглянув їй у вічі: може, там одпа насмішка? Але там були дві довірливі зорі.

— Справді будеш сохнути за мною?

Вона оглянулась довкола, на ті трави, що дрімали в синім мерехтінні, на той блакитнаво-срібний сон, що натрушував місяць на землю.

— От увесь світ бачить, що ви перший, перед ким я одкрилася.

— Оксано!.. Оксанко!.. Оксаночко!.. — нахилились над нею його здивовані й радісні очі, а великі руки несміло майнули, застигли над нею, мов крила вітряка. Дівчина злякалася, що ці руки можуть одлетіти од неї, а він боявся, що Оксана відсахнеться од них. Потім вони, мов саме щастя, схрестились на її плечах, охопили її, підняли вгору, і в дівочі збентежені сльози бризнуло місячне марево. Невже таке може бути? Невже це не сон? І наче крізь сон вона почула його шепіт:

— Оксано, Оксанко, це ти?

— Ніби я на когось іншого схожа? — вже крізь радість і ніяковість лукавив її голос і дивувався, що вміє лукавити.

На трави й туман упали її коси. Ярослав однією рукою тримав дівчину, а другою визбирував, виважував їх і п'янів од їхніх пахощів, од місячної пороші, що збризкала їх, од хвилі з татарського броду...

Ой броде татарський, явори, та калина бережками, та любов, що не зна берегів...

II

За шість років вопа вродила йому двох голубооких синів. Коли в клубі звіздили її первенця, голова сільради Геннадій Шевчук страшенно хотів, щоб дитя назвали Карпом — на честь людини, яка дала світові "Капітал". Але Оксанипа тітка Марина благально простягла заляпані фарбами руки до села.

— Людоньки, нема в нас капіталу, і не хочемо його, і не хочу, щоб мого небожа отак звали. Хіба він од шведів прибився до нас?

— Ти мені, бабо, не мішай шведських Карлів з міжнародним комунізмом! Ти ще англійських Генріхів згадаєш нам! — витріщився на неї ображений Шевчук. — І хіба я про той капітал говорив, який у калитці лежить? Я про той, що в науці лежить і движить движенієм уперед... А сина можна назвати і Володимиром. Що на це мама скаже?

— Володимиром, — глянула так, наче увесь світ уходив у здивовано-радісні очі, й притулила сина до грудей...

Шість років, як одну жадану днину, прожив Ярослав із Оксаною, було йому щасно і в широкому полі, і в своїй ошатній хаті, що в усі пори року пахла всяким зерном і калиною. А на сьомому, коли він у громовицю підпливав додому, його в татарському броді наздогнала потайна куля, пройшла крізь нього і впала у воду; спершу почув її схлип, а потім уже свій біль. Не розуміючи, що діється з ним, чоловік сперся руками на весло, звівся на весь зріст у човні і ввійшов головою у небо. Воно лягло на його плечі, він притримав його, пізнаючи і не пізнаючи тепер течію світу, землі і води.

Зітхнула хвиля, і зітхнув Ярослав, і побачив вечір, коли стрівся з Оксаною, коли визбирував її коси, що впали в туман. А тепер чогось усе туманіє перед ним і з темряви вививаються Оксанині коси.

Невже отак приходить небуття?.. Ще ж не нажився він, не нажився...

Блиснула блискавка, в її маревному світлі гойднулося червоне поле пшениці, над якою він бився і тремтів кілька років... Коли він думає і про пшеницю, — то це ще не смерть. От тільки серце обважніло, побільшало, та від яскравого кольору пшениці стало щеміти в очах. Йому захотілося напитися, він ліг у човен і відчув, як іюда иідіюсігп. кудись його чуба чи життя.

На човні й принесли Ярослава до Оксани. З човна капала вода, з людини — кров.

Падаючи на коліна, припадаючи до Ярославових рук, з яких уже витекло тепло, так заголосила горювальниця, що душа чоловіка ще на мить затрималась у хаті.

Bin через силу розплющив вії і побачив на Оксаниних очах чорпі сльози... Чого ж вони чорні, а не сині, як роса на розквітлому льоні?.. І коси чорними стали в неї. А куди ж спливло з них сонце?.. І чого усе відходить, даленіє од нього — і очі, і сльози, і коси? Невже отак прощаються із світом, де є любов, де є сини, де є червона пшспиця, і човпи, і сонце, і грім, що й зараз підворушує його тіняву хату, яка не кинула тіні па жодну людину? На жодну!.. І хата його ніби опинилась на річці, попливла, мов човен, а Оксанині сльози випали з очей, наче роси... Прощавайте, очі, прощавайте, коси, прощавайте, сини. Як вам без батька буде на білому світі, на чорній землі?..

Уже не очима, а маревом побачив їх і не голосом, а душею заговорив до дружини: "Не плач, Оксанко, не треба. Хай не стікають твої зорі сльозою.