Чотири броди - Стельмах Михайло
Він розумів, що не для нього зросла така краса. Змалюй оцю стриману гнучкість стану, оці чорні приламані брови, що тримають і ніжність, і рішучість, оцей довірливий, із скіфським смутком погляд, то й назвуть її чи любов'ю, чи сподіванням, — і, дивлячись на неї, захочеться самому стати кращим і добрішим. А які очі! їх, напевне, дав татарський брід — блакитні, аж сині, з несподіваним відблиском осінніх зірок. І сама вона чиста, мов світанкова година. А він прийшов з цим викрутнем Магазаником, що теревенить несусвітне. Бридня, та й годі! І тоскно, і сутінно стало на душі в хлопця, і вмовкло його слово, підстрелене її вродою.
— Став, Оксано, могорич, не скупись, бо знаю, які чари і на виду, і в відерковім барильці! — пасталакав присадкуватий, тугим вузлом зав'язаний Магазаник, що мав жорнувате обличчя і грушкою — ніс. — А ви чого, товаришу агроном, на мовчаники перейшли, а слово на прив'язь припнули? Чом не куєте, не мелете? У нас не полюбляють крепко сурйозних, у нас гості повинні орудувати язиком, щоб і якась кумерція, і якась політика була. Це, дорогенька Оксано, хе-хе-хе, той чоловік, що назубок знає науку — грунтознавство й усе, що коловоротиться біля селянського пожитку. От, к приміру, почали ненаситні щури пожирати в Шевчука бджіл, а товариш агроном і порадив йому обвести вулики червоним кольором. І, не повіриш, враз ізслизла напасть.
— Усі щури бояться червоного, — насмішкувато кинув Ярослав.
Магазаник навіть бровою не повів, лише поглянув на молоду голівку соняшника, що стояла в глечику на столі, і начебто сам до себе сказав:
— За мудрість соняху зрізали голову. — А далі без лихомовства заговорив до Оксани: — А ще, дівчино, твій гість неодмінно хоче всім виорати щастя. Не більше і не менше!
— Справді? — ворухнулися вії і приламані брови, а в синім підсмутку очей причаїлась недовіра, посміх і ще щось.
— Справді, Оксано, — на хмарнім обличчі агронома заворушились темні рум'янці.
— От бачиш, якого я тобі плугатаря привів, а ти і в підпіччя не заглянеш, і до печі не метнешся. Може, не варила, не пекла? — галагонив одне й те саме збірщик, а його весело шахраювате око все прицілювалося то до печі, то до мисника та насмішкувато виміряло відстань між чубом Ярослава і косами Оксани.
Дівчина вже не зводила зачудованого погляду з агронома. "І що вона думає собі про все і... про нього? Потрібний він їй, як торішній сніг".
— Скільки про щастя говорять, а його так мало на світі, — зітхнула Оксана. — Яким же ви плугом думаєте виорати те щастя? Золотим?
— Ні, не золотим і не срібним, а гуртовим, — нахабнувато зареготав Магазаник.
— Це так смішно, дядьку? — шарпнув стрілчастими бровами Ярослав і став ще кращим у молодому гніві.
— Таки смішно! Їй-богу, смішно, коли повернути вашу, як пишуть у грубих книжках, романтику до мужицької практики. — Магазаник не так для агронома, як для Оксани підбив ученістю свою мову і вже іншим поглядом зміряв відстань між чубом і косами, — От розкажу я вам про це притчу-казочку. Колись давно, ще за царя Тимка, як земля була тонка, виорав на полі один мудригайло баняк із золотими побрязкачами, ледве їх на воза висадив, притрусив соломою, привіз додому, та й то щастя не зазнав, бо знайшлись на нього різні та всякі ложкохвати, і від скарбу залишився один надщерблений баняк. А ви хочете, щоб усі наші предковічні нуждарі вибились у люди. Та на всіх і сонце світити не хоче: теж своє поняття, реалізм і політику має. Одне слово, став, Оксано, як не вечерю, то хоч бурду на стіл: треба ж не лише язику, а й кендюху мати роботу.
— Ой, таке скажете... — поморщилась на цю мову Оксана.
— А ви, товаришу агроном, із яких позицій дивитесь на вечерю?
— Спасибі.
— І даремно оце зарання відмовляєтесь, їй-бо, прогадаєте! — не вгавав Магазаник. — Оксана хоч і сирота, проте справжня господиня. У неї навіть вівсяник місяцем сяє. Я на неї давно подобросусідськи оком накидаю, — і так глипнув своєю зеленню з піщаником, що дівчина знітилася. — А з яких ви принципів дивитесь на сяку-таку чарупину, хоча б слабосилої медівки? В Оксави вона теж є.
— Я не п'ю.
— Ніскілечки? — не повірив Магазаник.
— Поки що ніскілечки.
— Щось ми дуже ідейні! — По грубому виду Магазаника пробігло невдоволення, скривило тлустуваті зморшки на важкому чолі. — З акою ідейністю, натурально, можна й копита відкинути.
— Ви не відкинете, — осудливо пообіцяв Ярослав. — Ви своїми копитами з підземелля виб'єте!
— Чи не глибоко ви, вчені, дивитесь? — спалахнув Магазаник.
— Як уміємо, так і дивимося, — картаючи себе і тривожачись дівочою вродою, Ярослав похапцем вийшов із темнавої хати, що вразила і притьмарила ясність його молодої душі.
За старосвітським • звичаєм дівчина мала провести хлопця до порога чи до присінка. Вагаючись, Оксана вийшла за Ярославом у сіни. Тут їх одразу обступила темрява, обгорнули пахощі прив'ялої калини, що висіла на бантинах, обгорнула тиша, в якій чути було, як брід броду подає голос.
— Може б, ви й справді повечеряли? — збентежено запитала дівчина.
Він чув її подих, чув довірливий трепет молодості, калиновий хміль її кіс і не знав, що з ним робиться і що йому треба робити.
— Спасибі, Оксано, — сказав наче з хворості. Він і справді відчув, як входило в нього нездужжя, шарпнув двері, і його обдало росяне зітхання молодого вишняку. На порозі помовчали, невміло попрощались, і Оксана з острахом відчула, що зустріла свою долю. Ось так і приходить воно — радість чи горе і прихиляє До себе дівочу довіру.
За порогом густою синню курились береги, за порогом непокоїлась осіння вода, підмиваючи зоряні краї неба. Він пішов туди, де непокоїлась вода, де глухо стогнали припнуті човни і де з чийогось весла скапували чи то краплини води, чи то краплини часу. А вона, думаючи про нього, і станом, і руками потяглася до броду.
Гей, броде татарський, явори й калина бережками та човни біля самих зірок, а щастя так мало...
— Кого це .ти виглядаєш? — вийшов із хати Магазаник, обережненько поклав руку на дівоче плече. — Хе-хе-хе, і тепло, і силу чуєш.
Оксана бридливо скинула руку і з серцем відказала:
— Дядьку, ваша губа як на коловороті літає, то хоч руку ув'яжіть.
Магазаник не образився, а зітхнув.
— Нема гірше в світі, як удівцеві. Кому не покладеш руку на плече — скидає. А коли був я парубком, то й мене вечорами шукали чиїсь очі, чиїсь руки.
— Тоді, певне, дядьку, й ваші очі та руки шукали чиєїсь приязні.
— А що ж вони шукають тепер?
— Карбованцяі — вгатила це слово, наче ножа, та й майнула, обдавши його повівом чогось таємничого, недосяжного, перед чим розгубились його захланність і знахабиілість.
— Он воно як, тиха ти, та не дуже, — пробурмотів уже дверям і чомусь поклав на них руки, потім подивився на їхні темні ковші, стиснув їх і почув, як у дуті озвалася тоскність минулих років. Хіба ж він такий старий? У Польщі значно старших за нього вовуть кавалерами. От тільки Стьопочка в нього... — чи не вперше з неприязню подумав про своє хитрувате чадо. — Аби не було його, то, може, й Оксана не в'їдала б оцим "дядьку". І хоч яка збісована ця порода — жіноцтво, а проте ми стоїмо перед нею прошаками...
Більше Ярослав не приходив до її тінявої хати. Оксана ще кілька разів бачила його в селі, але він, здоровкаючись, хмарнів, одводив од неї потемнілий погляд і одразу кудись поспішав. Чогось агрономам ніколи немає часу...
І защеміло дівоче серце, і меншало те, що полохливо ворушилось у грудях.
А час ішов: то скапував з рибальського весла, то поскрипував у крилах вітряка, то відлітав у далечінь пташиним граєм.
Минула осінь, одвіяла-відхурделила зима, настала бентежна пора рясту, пора зацвітань і одцвітань. І тоді знову ж таки від Семена Магазаника, який допитливо заглядав своєю зеленню і піщаником під дівочі вії, Оксана дізналась, що Ярослав має Виїжджати з села.
— Як це виїжджати? — вихопилось у неї. І це насторожило Магазаника, на його важкому чолі зависла тінь.
— Натурально виїде: у повіт на возі, до округи — балагулою, далі вже поїздом. Наговорив, розтривожив дядьківське серце двома колосками замість одного, та й подалі від них, бо книжки легше гортати, ніж коло землі ходити. А в тебе в грудях щось не забилось, як заячий хвіст? Га?
— Помовчте, дядьку.
— І помовчав би, але любо мені з тобою погомоніти. Та чого ти мене тримаєш на порозі?
— Бо я вже податки сплатила.
— Боїшся, що моє око попасеться на твоєму личку? Не бійся. А ти часом не примітила, що я хоч і вдівець, але маю не копійчане господарство і когось мені треба шукати.
— То й шукайте вдову, що теж має не копійчане господарство, та й будете в парі складати копійки в карбованці.
Магазапика од цього аж засудомило, а в очах побільшало піщаника.
— Я почекаю, коли ти станеш удовою. Я ще маю час.
Та Оксана й не збагнула його лихої мови, бо переляк приголомшив дівчину. Як зупинити, привернути хлопця до себе? Невже він не зглянеться на неї? Хоч би ще раз прийшов... правити податок, бо пе можна їй прийти до нього. Вона пересилила, переломила б свою гордість, але, крім гордості, є дівочий сором, отой, що переходив од матері, од звичаїв, од пісні, од калини в лузі і ромен-зілля в діброві. Усе це так, але на душі від цього не легше.
І тоді їй пригадалася призабута розповідь діда Корпія. Старий дзвонар одного давнього вечора розповідав, як десь дівчата дзвонами привертали парубочі серця. То чом би і їй пе спробувати?.. Хоч і мало віри в це, та гірше, мабуть, по буде. А що буде з нею, як не стане ні слуху, ні прослуху про Ярослава?..
Коли затих присілок і коли, ростучи, побільшали в ньому дерева, дівчина набрала з криниці горнятко непочатої води, завинула його в хустину і, скрадаючись, не дорогою, а бездоріжжям подалася в село. Так хотілося, щоб ніхто не побачив її! Але не встереглася: з корчуватого вільшаника вийшов з бреднем на плечі майданщик Стах Артеменко, найміцніший парубок у солі, що з шести років, як перекотиполе, покотився по заробітках. Тут його ломили чужі холодні десятини, чужі пекучі батоги, чужа худоба, чужа злоба та безжалісна скаредність, що й з дитячої сльози вичавлює гріш. Але, наперекір усьому, хлопець набирався сили, мов дуб у полі, тільки у його великих очах зачаїлася полинева печаль степів.
