Прийдімо, вклонімося - Мушкетик Юрій

Зійдуться двоє сусідів, звісно — дурне село: "Ой, Макаре, якби ти знав, куди я був ускочив". "Не кажи, сусіде, я й сам"... Деякі справді вскакували... Був у полоні... Визволили, а тоді: "Або Сибір, або дембельнемо й ходитимеш до кума". І що робити бідаці, знає: наші табори ще лютіші. Не витягне, загнеться. А настраждався ж... Вмирати не хочеться... Отако. Тепер бардак пішов у органах. Розпустили. Колись був порядок. Спробував би хто-небудь гавкнути...

Олег відчув дивну порожнечу в грудях. Останні слова Чорного щось перевернули в ньому. Думка зблиснула, неначе гайдамацька шабля: "Хто ж у нас... у відділі?"

— Ви так... Той порядок. Хапали людей... Пальці в двері, голки під нігті.

— Ха-ха,— хахакнув Чорний.— Що там голки. А коли отако — сидить чижик на стільці, а йому: "Сядь рівно, ноги вмісті", а тоді торк — кнопочку в столі, і капкан клац — за ноги. И провалиться плита під ногами, в два пуди, вириває з того самого місця ноги, тягне в преіс-подню, во мрак... "Скажеш? Підпишеш?" Все підпише.

Чуб на голові в Олега поп’явся корчами, по жолобку між лопатками проповзло щось холодне, неначе гадюка. "Це ж, мабуть, він сам — на кнопочку. Страшний чоловік. Яким був там? Таким... Як усі? Як вимагалося?"

Дрож знову пройшов по його тілу. Він збридився, було лячно.

В темряві пролунав виляск.

— Комарі заїдають,— сказав Василь Гордійович.— Пора спать. Завтра поїдемо на карасі. Знаю одне містечко... Вони там, як картузи, і добалакаємо... Я ляжу в хлівці, а тобі Ліда постеле в хаті.

— Може, я теж у хлівці, на сіні, — попросив, аби менше завдавати клопоту.

— Не заснеш. Комарі, і звуки всякі... Деркач, сови по горі, а вранці — горобці й ластівки. Вони прокидаються раніше, ніж аспіранти. У хлівці — троє гнізд. А на хаті, під стріхою, стрижі... Ціле кодло.

Олег вкладався при світлі гасничка. В маленькій хатині виявилося дві кімнати, більшенька, з піччю, і меншенька, зовсім крихітна. В ній на ліжку з прогнутими пружинами його і вклала Лідія Григорівна. Йому довго не спалося тієї ночі, було душно, й думки товклися в голові, неначе злодії в чужій коморі. Цей день звалився на нього огромом, і годі було розібратися в побаченому, дати йому якийсь лад.

Він був спустошений і переповнений водночас. Наповнений думками про гайдамаків і спустошений сповіддю Чорного. Яка не була каяттям, а чимось іншим: прокльоном і грозьбою не знати кому. Вперше в житті Олег почув таке, вперше йому відкрилася прірва в чужій душі, у яку і заглянути страшно. Донині він і не знав, що може коїтися в людській душі, власна ж душа жодного разу не постала перед внутрішнім зором, бачилася вона йому зоддалік як рівне поле з нечастими видолинками та горбиками, та, власне, й не думав про те. А тепер подумав уперше, ще й з засторогою,’ щоб не провалитися в отаку безодню. І хоч Чорний не був людиною, яка викликає жалощі, пожалів його. Олегове серце було переповнене добротою, і нині краплі тієї доброти пролилися на шорстку кучму Чорного.

Хапав одну линву й кидав, або вона обривалася сама, хапав іншу... Перед очима стриміли самі кінчики... Безліч кінчиків. Оте, про гайдамаків, що воно таке? Майже всі імена невідомі науці, події також... А як їх повертає Чорний... А може, вони повертаються самі? І він сам, Чорний?.. То ж він розпанахав сорочку перед начальником МГБ або перед секретарем обкому. А може, бреше? Ні, не бреше. Хто він такий? "І хто такий Я?" — неначе постріл з мороку. А гайдамаки?.. І звідки, звідки він узяв усе це? Чому не каже? Якась тут таємниця... І не мала.

Олег відчував: щось борсалося в ньому самому, щось помінялося, гадюками ворушилися сумніви, тяжкі думки пропікали серце, в якому одначе народжувалося щось нове, незнане досі, трохи лячне й трохи радісне. З болісним усміхом на вустах і заснув.

З

Він прийшов до свідомості й одразу згадав усе. Рвонувся, щоб скочити на ноги, й знову провалився в пітьму. Але тепер— випірнув з неї раніше, відчув липку солоність у роті, ледь повернув голову, виплюнув кров. За мить вона знову напливла в рот. Виплюнув ще раз. Й так декілька разів. Щось було пошкоджено всередині. Перед очима гойдалася сіра запона. Пам’ятаючи, як знепритомнів допіру, спробував поворухнути правою ногою, й одразу біль пронизав його наскрізь. Він застогнав і заплющив очі. Перележав мить, тепер спробував ворухнути лівою ногою. І знову біль нанизав його на велетенського списа, аж на лобі виступив піт. Страх простріляв серце: він зрозумів, що зламані обидві ноги. Заскрипів зубами, хотів переконати себе, що це щось інше, що він помилився, але ледве зрушував ту чи ту ногу, як знову й знову провалювався в червоний колодязь. Врешті стратив усі сили. Так, обидві ноги зламані. Ось на цей дуб, вивернутий із землі з коренем, він упав. Вирва — поруч. Далі неї він нічого не бачив, хоч уже мав наступити світанок. Так, він уже наступив. Довкруг — густий туман. Світ по вінця налитий туманом і болем. Десь неподалік ціпкнула, обізвалась якась птаха і вмовкла. Оголено, страшно проступало в свідомості: це — кінець. Стало так тужно, аж заболіло в грудях. Світ віддалявся від нього, вже мертвого. Ніколи не думав, що буде так важко помирати. Мав себе за дужу людину, і ось... Помирати отак... У чужому краю, в чужому лісі, чужий усім... Згниє отут, у прикорінні дуба... Вовки або собаки... Якщо й знайде хтось... Перед очима, неначе, навіяне кимось, майнуло: скрючений кістяк у музеї... наполовину розчинений у вапняку. Тільки кістяк, вже напіврозчинений. Розчиниться зовсім. Уже ніколи нічого... І ніякого Страшно-ного Суду... Проминуть віки... І він... Заскрипів зубами... Які дурниці... Такий слабонервний!.. Скільки разів у житті проходив по лезу. По грані. Власне, й поза гранню. Виривав себе... Але тепер інше... Ніякого способу.

Душно... Жахно... "Не панікуй! — наказав собі.— Спосіб є... Один. Пустити кулю..." Дістав з внутрішньої кишені пістолет. Він не хотів його брати. Був упевнений, що не вистрілить з нього. Помилився. Тепер пістолет — єдиний рятунок від ще страшнішого.

Думка поривалася до чогось світлого, доброго, висмикнула якийсь спомин. Він перетнув його. Не можна розслаблюватися. Не допустити!.. Він був сильний чоловік. Неймовірно сильний.

Оглушені туманом, несміливо перегукувалися птахи. І думки в’язли в тумані. Зненацька до нього долинув якийсь звук. Комариним жалом увігнався у вухо. Він наростав з миті на мить, і вже ліс гудів і дзвенів, те гудіння підломило під себе ліс, і туман і все довкола, врешті воно перейшло в ревіння, в ревисько, яке рвало, шматувало на частини тіло, катувало невідомістю, ще мить — і розірветься серце, але та мить принесла розгад: поїзд, десь тут, зовсім поруч, пролягала колія і по ній їде поїзд. Ось він вже даленіє... Затих зовсім.

Він ще довго лежав з пістолетом у руці. В пістолеті дев’ять патронів, один, дев’ятий, загнаний у патронник. Звести курок. Але він не звів. Мав неймовірно міцну волю. Таку волю називають сталевою. Заховав пістолет і з чохлика на паскові вийняв ножа. Перерізав лямки від парашута, який наполовину завис на вітті поваленого дуба, потім перепиляв лямки речового мішка за спиною. Тепер він думав трохи інакше. Шансів майже немає, але пустити в скроню кулю встигне. Пістолет під рукою. Треба — до кінця. До останньої краплі. Тепер неначе кидав виклик комусь... Може, долі? Яка увесь вік гнула й ламала його, вганяла в землю. Виклик темній силі, неначе комусь живому.

Долаючи пекельний біль, повільно, обмислюючи, виважуючи кожен рух, посмикав і стягнув парашут, сухою палицею, яку знайшов біля себе, затовк його у вирву. Спустив туди й речовий мішок, спершу розкривши його й діставши клейончатий пакет. Засунув пакет за пазуху. Піт заливав чоло, витирав його рукавом. По тому палицею загрібав сухе торішнє листя у вирву, аж поки під ним не сховався останній білий клаптик парашута.

Стиснувши зуби, перекинувся долілиць. Це вартувало ще одного червоного колодязя. Попереду їх було безліч. Він повз на ліктях, волочачи за собою ноги. Втрачав свідомість, приходив до пам’яті, витирав з обличчя рукавом піт, злизував із трави, з листя холодну росу, освіжав у ній обличчя й повз. Ліс лящав від пташиного щебету. Він чув його й не чув. Сонце спивало туман, і бачив на кілька кроків попереду. В якусь мить у голові майнуло: для чого, за віщо? "Смерть під щебет птахів". "Нікого не вбив. Вбивали мене". Ніколи не жив. Тільки боровся за життя, волікся по ньому. Серце тануло, неначе грудка льоду. Розжалобився, лідер нещасний 1 Було б не стрибати з парашутом. Захотів... упіймати за один раз... цього самого... золотого барана за золоті яйця. Підмовили... Наобіцяли. Чорна, неключима злоба звела судомою рота. На годинник не дивився. Мучила спрага, почував, що сил не стає. Біль висотав їх до краплі. Смердів потом і кров’ю. Врешті крізь кущі зблиснуло полотно залізниці. Він проповз ще кілька кроків і розпластався під кущем крушини. Не пам’ятав, скільки пролежав так. У забутті й напівзабутті, майже в потойбічні.

Його збудив металевий цокіт: цок-цок, цок-цок, цокіт щомиті наближався. Вже бачив зігнуту постать у кожушаній жилетці з молотком у руці. Власне, з думкою про нього, колійного обхідника, й повз сюди. Цок-цок, цок-цок, цок-цок. Уже майже поруч. Обережно — свідомо,— неголосно застогнав. Постать стрепенулася, розпросталася. Він застогнав ще раз:

— Допоможіть!

Обхідник вагався. Хилитнувся туди-сюди.

— Допоможіть!

Ступив крок, виглянув з-за куща.

Крізь туман у очах, крізь піт погано його бачив. Маленький, здається, дзьобасте обличчя.

— Впав... з поїзда. Підійдіть.

Вагаючись, ступив ще кілька кроків.

— З поїзда? Коли, вночі?

— Вночі. Ноги...

— От лихо. Я зараз у село...

— Зачекайте. Підійдіть ще. Слухайте... Дивіться сюди.— Дістав з-за пазухи клейончатого пакета, розірвав стрічку, розгорнув. Крізь клейонку вискалилися пачки грошей.

— Тут — двісті тисяч. Не лякайтеся, вислухайте. Я з корешами... Ну... взяли касу. Ні, не бійтеся, нікого не вбили. Каса така... Нікому кривди... Не поділили. І вони мене — з тамбура.— Ковтнув в’язку, солону, з кров’ю слину.— Всі гроші — ваші. Двісті тисяч. Вже зараз. Сховайте мене десь... у вас же будка... Або в лісі... Я трохи оклигаю і піду.