Прийдімо, вклонімося - Мушкетик Юрій
Споїли, приспали й гайдамацьке військо в яру під Уманню й пробудили його гарматними випалами, розстрілювали впритул, з близької відстані сонних, беззбройних. (Пізніше випадково Олег читав у якомусь журналі розповідь внучки Кречетнікова про те, що її дід на старість катувався тим злочином, звинувачував у всьому царицю Катерину, бив поклони, то одвічний триб росіянина — проливати безневинну кров, чинити злочини, а потім набивати на лобі гулі).
Олег розумів, що в дисертації доведеться все те обійти, одбутися кількома загальними фразами. І вперше йому заприкріло, аж трошки потьмяніла в очах світла наука історія. Але примирився з тим. "Всі це знають, всі так роблять".
Тепер він стривожився не на жарт. Панікував внутрішній домовичок-охоронець, який завжди зичить нам добра, не вважаючи, яким чином і якою ціною воно дістанеться нам, бо він помирає разом з нами, а совісті позбавлений. Совість може залишитися... у якихось ділах, словах... Але вона мала супроти всього нашого життя. "А що, коли Чорний провокує? Мовчати, мовчати, не одгукуватися..."
За тими думками, за тією веремією в голові навіть пропустив чималий шмат розповіді Чорного.
— ...Максим з дитинства проживав у Медведівці в материної сестри Доленчук Палажки, килимарниці, а та доводилася сестрою Мелхіседекові. Тепер петраєш? Мел-хіседек на нього взяв приціл здавна. Послав на Січ...
— Джерела вказують — аргаталував на Січі,— включився Олег, свідомо виставляючи заперечення (захисне для себе) супроти небезпечних аргументів Василя Гор-дійовича.
Чорний поморщився з досади.
— Коні пас? Чи, може, кози або свині. Ну... ти не обі-жайся. З конопаса у гетьмани не вискочиш. А він був гетьманом, затям! Ляхи тоді підігнули під себе увесь край, майже всі церкви і монастирі перевернули в уніатські. Одна Мотрона трималася... гайдамаками в лісі; в Холодному Яру, там була Січ гайдамацька, і тримав монастир сотню на Запорожжі в Смілянському курені. Там Максим і пройшов вишкіл і вернувся сотником на чолі сотні. А ще до того отаманував у селі над парубками. Бідовий був, прибийголова. Це поляки прозвали його Страшним. Максим Страшний! Перший раз напав він із хлопцями на двірцеву варту княгині Яблоновської, яка супроводжувала княгинину скарбницю, вдруге — на монастир Миколаївський, на той час уніатський, і був ба-нітований позаочно й анафему на нього наклали. Правда, те йому було,, як тепер кажуть, до лампочки: Легорій, його батько, за те розплачувався і розорився вщент. Так що бачиш, не з харпаків він був. Зате Архип Черемшина добряче збагатився. Олена, його дочка, була коханкою Максима, він хотів на ній женитися, та не вдалося. Олена потім у Сербиному купила млин і застаткувала. Ко-ли ж завихрило в Холоднім Яру, втекла в Кременчук. А як погромили гайдамаків, усіх Черемшин шукали, але вони про те дознали, подалися до Херсону, а далі за Дунай, в Добруджу. Від Максима мала сина і дочку. Яка їхня доля — про те не скажу.
Чорний замовк і понурився. В Олеговій голові думки крутилися, як здійняте вихором листя. Не міг знайти їм ладу. Що він чує? Казку, легенду? Жоден факт з розказаного Чорним науці не відомий. Про це немає ані найменшої згадки в жодного з найповажніших істориків. Тоді звідки все це взяв Чорний? Хто все це вигадав? Отако... до ладу. І, треба сказати, чимало фактів звучать переконливо. Пояснюють те, чого донині ніхто не може пояснити. І все ж...
— Василю Гордійовичу! Звідки ви все це взяли? — запитав він.— Ви... історик?
Чорний, котрий сидів похиливши голову, раптом рвонувся, наче ушкварений батогом кінь.
— Що? Історик? Авжеж. Прописував історію... І мені її прописали... На шкурі. Емгебіст я. Підполковник ем-гебістський у відставці... рядовим.
— Як це підполковник—рядовим? — здивувався Олег.
— А так,— посміхнувся злобиво, саркастично, ця посмішка при світлі згасаючого багаття здалася Олегові зловісною.— По чистій, на двісті кербелів, як і положено рядовому. І посьогодні добиваюся. Ну, нехай тоді... Сталін і кодло... А тепер.../ Культ розгребли — всі чистенькі... На тому тижні вибрався в Черкаси до першого... А там мільтон з наганом — не пускає... Ну... я сказав... уголос. Зчинилося.... Вибігло й те падло, Оліферов, це його охороняють, аби не завоняло! "Виведіть". Мало я що пам’ятав тоді... Кинув костилі, спиною — до стіни, рвонув сорочку до пупа: "Стріляй, сука... Тоді не достріляли". "Виведіть". "Виносьте!" — Очі' Чорного жахтіли, рот перекривився, злоба била дрожем велике тіло.
— Васю, Васю,— кинулася Лідія Григорівна.— Заспокойся, кинь... Проживемо.
— На дві твої зміни! Тоді сама прибігла. Крові злякалася! А я її не боявся. Вона й на мені. А на них усіх — встократ.
У словах Чорного — і гнів, і щось близьке до сліз, запеклась на серці сукровиця, й ось приспів час, приїхав гість зі столиці, з іншого, "чистого" світу, перед яким він зривав ті струпи зі злістю і навіть з болючою насолодою, й зупинити його ніхто не міг. Це не буди скарга чи каяття, це була лютість на світ, а найперше на своїх недосяжних кривдників.
Олег також почував хвилювання — за Чорного і через нього,— вперше в житті слухав таку сповідь, яка і приголомшила, і прилякала його, одначе не міг стриматися, його самого запалив вогонь, який горів у Чорному.
. — За що ж вони вас, Василю Гордійовичу?
Лідія Григорівна метнула на нього докірливий погляд.
Чорний дивився, але, мабуть, нічого не бачив, він дивився кудись назад, у чорну прірву, й чув тільки Олегів голос.
— На фронті, в сорок п’ятому... Кошечкін, полковник засратий... Гнав у лоб на кулемети рота за ротою. Там річечка з гнилими берегами, танкам не пройти. Німці по той бік у селі на горбі засіли... Косовиця... Почекати б до ночі... Так ні... Вона ось прибігла, медсестрою тоіхі була в госпіталі... Госпіталь підплив кров’ю. Сорок п’ятий, вже ж не було потреби...
— А може, Васю, і йому такий наказ був? — благально мовила Лідія Григорівна.
— "Любой ценой?" Може, й був. Все одно... гад смердючий. Я вскочив на НП, а він прилип до амбразури, у бінокль дивиться, в ніші під рукою баклажка і в руці чашка з спиртом. А сам — хоч викрути. "Що ти робиш? Зупинися!" "Пшел... к матери". Вибив з руки чашку... "В трибунал!" "Стріляй!",—ординарцю. І сам пістолет з кобури рве. Я деменув ординарця... І вистрелив перший... На жаль, оклигав тоді Кошечкін... Так що не спокутував його кров’ю всю свою гидь... Вискочив нагору. Тямлю все й не тямлю... Вже тямлю... Хоч нічого не бачу. Йду... Обстріл... А я й не пригинався. І тут... На лихо чи на щастя мене шарахнуло міною... Півтора роки по госпіталях... І ще півтора під трибуналом... І там — ноги... Просто на засіданні. Колеш голкою — не чують...
— То від поранення,— несміливо Лідія Григорівна.
— Я вже починав ходити. Добили. Отака моя історія,— вихекнув.— Я своє получив. Вони — теж. В орденах, при чинах... Ваш на баш. У мене навіть медальки "За победу над Германією" нема.— Саркастична усмішка викривила його губи.— Не заслужив. Так було й буде. Або буде ще гірше. Це також історія.
Відсвіти полум’я танцювали на його щелепастому обличчі, сива кучма розсипалася, звисла над лобом, від того воно здавалося зловісним. Гребонув п’ятірнею кучму, налив тільки в свою чарку, забувши про чарки Олега та дружини.
Плечі Олегові зморозило. Він на мить уявив темінь душі Чорного, здригнувся, що там у ній? Може, не бачить і сам, але, либонь, там стільки всього... й такого, від чого можна й збожеволіти. Почувався моторошно, й водночас якось жаско та дивно йому було. Хто він, цей чоловік? Дурень? Розкаяний грішник? Провокатор? На провокатора не схожий...
Аж піт виступив на чолі. Слухав у подиві, майже в трепеті, вперше бачив таку людину і чув слова такої страшної сповіді.
І він, і Чорний... Обоє люди — на двох полюсах життя, ох, не хотів би він бути в шкурі Василя Гордійовича, і мимоволі зрадів, що йому не довелося пройти по такій крутій тропі.
Багаття востаннє салапнуло жовтим язичком і погасло. Крізь віття проклюнулися великі білі зорі, які здавалися дозрілими білими черешнями.
Лідія Григорівна зібрала тарілки, підвелася й пішла. Десь далеко, пробуючи голос, рипнула гармошка, завела "Огней так много золотых", в берегах ошаліло бив перепел. Зійшов гостросерпий місяць, залив мертвотним світлом садок, убогу хатину відставного підполковника, гору по той бік вулиці. Ніч накрила совиними крилами землю. Тепер Олег розумів, чому в Чорного така убога хатина і чому така виснажена дружина — вона й зараз працює медсестрою в дві зміни.
— Не знаю, може, я великий злочинець,— порушив мовчанку Чорний.— А може, не я, а інші... Кваша тут у мене в голові... Що я кому заподіяв... Не в тому зараз справа... У Бога я не вірую і в петлю не полізу... Ще й через те, що ні в яке добро не вірю, як і в попів... і в усіляких інших праведників... Де вони, покажи мені хоч одного... Та й... для людей дрюка треба, це теж таки правда, попусти їм... і вони один одного поїдять.
Олег вирішив більше не зачіпати болячку Чорного, вернутися до попередньої розмови. Той сидів утомлений, зронивши руки на коліна. Від' річки тягло вільгістю, небо перехнябилося, місячний серп висів на вершечку осокора, він вже вижав небесну оболонь, і по ній блискотіли зрізані стебельця-зорі. По горі в нетрищах гасав божевільний сміх, то, як сказав Чорний, літала з місця на місце сова. Може, й справді божевільна.
— Дивно, нічого цього, що ви розказуєте про гайдамаків, не знає Параска Семенівна.
Чорний пирхнув у темряві, неначе роздратований кіт.
— Що вона знає, хом’ячка... Стукачка.
— Стукачка? — здивувався Зайченко.
— А то що ж... Стукачі — вони скрізь.
— Як це скрізь? — ще дужче здивувався Олег.
— Ну... скрізь. Будь-де. Такий принцип. У кожнім учреждєнії. І у вас також. Стопроцентно.— Олега тіпнуло. Шарпнувся думкою до інституту, до своїх. У душу війнуло холодом. Неначе була захищена, зачинена і враз — щось відчинило ту затулу.— А як же, неодмінно. І в селі. В школі, в усіх бригадах. Пустоти не буває. Я їх усіх знаю тута в селі. Приїде уповноважений по молоку або по яйцях... І тупають по одному. Для близіру викличе й кількох таких... не стукачів. Після того, як культ надкололи, деякі перестали ходить на ту сповідь. І теє...
