Прийдімо, вклонімося - Мушкетик Юрій

Згори, з центральної бані звисав ланцюг, на одній стіні жовтіла пляма, з іншої проглядав лик якогось святого; Олег обережно пройшов до олтаря — підлога в багатьох місцях попрогнивала й попровалювалася. "І все ж це свідок... Може, єдиний у цих місцях",— знову піднесено подумав. Він ще довгб блукав по церкві — знайшов кілька уламків кольорового скла, шматочок різьбленого дерева з олтарних дверей. І ще знайшов під стіною старі проіржавілі грати. "Розпитаюся, й прийду потім",— вирішив і вийшов з церкви. Тут на нього чекала неприємна несподіванка: на пощерблених сходах чипіло двоє людей: один літній, низенький, чорний, як жук, другий молодий, сливе Олегів ровесник, високий, вузькоплечий, в кашкеті з велетенським козирком, про який кажуть, що на тому козирку можуть сідати літаки. Вони стали обіч

Олега, нестеменно як справжні конвоїри, й низенький мовив прокурорським баском:

— Пройдьомте з нами!

— Куди? — здивувався Олег.

— Там узнаєте.

Олег хотів протестувати, на думці вже крутилися слова: що за дурощі, куди я потрапив, але він трохи й злякався, отож покірно поплівся поміж конвоїрів. Йшли недовго, поминули крамницю, облізлу зелену трибуну й повернули в огороджений низеньким штахетничком двір, у якому стояла біла будівля під червоною бляхою. Біля дверей червоніла вивіска: "Медведівська сільська рада".

"Конвойні" завели Олега до великої порожньої кімнати з двома лавами під стіною, молодший лишився сторожувати — він підкреслював це всім своїм виглядом, старший відчинив оббиті чорною клейонкою двері й зайшов до кабінету. По хвилі знову одчинив двері:

— Веди!

За столом навпроти дверей сидів сивий, аж білий, але ще не старий вродливий чоловік з чорними кошлатими бровами й твердим поглядом, він не запропонував Олегові сісти, запитав строгим начальницьким голосом:

— Хто такий? Що робите в селі?

Поки дійшов до сільради, хвиля обурення в Олегових грудях вляглася, залишився тільки подив, він відказав ображено й трохи стривожено:

— А що я роблю? Нічого такого. Дивлюся.

— Для чого, з чийого дозволу? — ще суворіше мовйв голова сільради, з постави, з усього вигляду було видно — відставник, недавній майор або підполковник, майже скрізь вони посіли подібні посади.

— А який тут дозвіл? Стара церква... Могила... Я аспірант Академії наук. Тема моєї дисертації: "Антифеодальний рух в кінці вісімнадцятого століття". Тобто, гайдамаччина, Коліївщина. Оскільки цей рух починався тут... Максим Залізняк, Неживий... Я хочу побачити, розпитати. Може, якісь перекази, легенди...

— Документ! — перебив голова сільради.

Олег дістав посвідчення. Воно справило враження: червоні палітурочки, герб, печатка. Голова сільради уважно подивився на фотокартку, перевів погляд на Олега: довгасте обличчя; великі виразні очі, великі губи, ніс з маленькою горбинкою, великі відстовбурчені, які аж світяться, вуха, хвилька русявого волосся над високим чолом. Образа, наївність, непевність в очах. .

— Так, товаришу Зайченко, документ відповідає... — сказав трохи м’якше.— Але є порядок. Спершу треба являтися до органів влади...

— Я не знав,— пробелькотів Олег.

— Аспірант — і не знав...— Петре,— до молодшого "конвойного",— одведи його до Параски Семенівни. Та рознеси самообклад по Зазірках... Скільки треба казати.

— Я увечері.

— Зараз візьми й рознеси. Виконавець виконує, а не розмузикує.

— ...Хто така Параска Семенівна? — запитав на вулиці Олег.

— Учителька історії... Ти того, не обіжайся,— запалив "Біломорину" Петро. Він став добрим компанійським хлопцем.— Тут у нас у могилу вкопалися наші механізатори...

— Я бачив...

— Могила ляська. І в нас у селі є поляки. В десятому коліні, не признаються, а от хтось таки шкребонув. І прийшов цей самий...

— Протест,— підказав Олег.

— Еге ж... Аж із Москви. З посольства їхнього. Напустили .ляку... Було начальство з району, і з області. У нас вообще не зовсім тихо...

— А що таке?

— Ну... Злодійство трапляється, і...— нащо воно тобі. Прийшли.

...Шовковиця по той бік тину, дощаті ворота, двір у спориші, зелений умивальник на стовпі. В городі за перелазом підсипала картоплю жінка.

— Параско Семенівно,— покликав Петро.— Тут до вас з Києва... Микола Іларіонович прислав.— І до Олега.— Ну, я пішов. Бувай. Хом’ячкою її прозивають,— мовив пошепки й усміхнувся.

З городу через перелаз ступила середніх років жінка, справді схожа на хом’ячку: видуті щоки, маленькі очі, кирпатий ніс. Вона несла в пелені щирицю, висипала її через огорожу в корито кабанчику. Олег швидко оповів їй, хто він і за чим приїхав.

— Якісь сліди... Перекази, легенди, пісні... Щось свіженьке? І взагалі про Коліївщину. Максима Залізняка.

Параска Семенівна поставила під штахет сапу, з видимою неохотою сіла на лавочці під фанерною літньою кухонькою, покивом голови запросивши сідати Олега;

вона не досапала ліску й не цікавили II ніякі народні рухи. Проте, помовчавши хвилину, сипонула:

— Так, це найбільше за розмахом селянське повстання. Керівником цього народного руху став Максим Залізняк, виходець із кріпаків, з бідняцької селянської сім’ї містечка Медведівка... Втративши батька, тринадцятилітній хлопчик пішов шукати щастя на Запорожжя. Багато років він батрачив. Повстання почалося восени тисяча сімсот шістдесят восьмого року в районі Черкас і швидко поширилося по окружних районах. На заклик Залізняка в район Холодного Яру сходилися селяни і козаки з Лівобережжя і Правобережжя. Загони повстанців у червні рушили на Умань — найбільшу фортецю на Правобережжі...

З хащів малини вийшов кіт з намазаним зеленкою розірваним вухом, сів на протопті до хліва, обкутався хвостом і слухав свою господиню, каченята бовталися носами у вкопаних у землю ночвах, горобці цвірінькали на шовковиці. Олегові здалося, що вони цвірінькають іронічно. Все, що розповідала Параска Семенівна,— було написано в шкільному підручнику. Підручник вона знала. Скінчивши, поклала в пелену великі, червоні, з поре-паними пальцями руки — руки сільської вчительки, яка сама порає город, і корову, і од якої в класі смердить гноякою, чого, однак, сільські учні не чують, бо самі пройняті тими самими запахами. Олег подумав про те й трохи пригасив прикрість у душі.

— А Залізняк?.. Чи відомо, де він жив?.. У кого і де батракував?

— Це — невідомо. Син бідного гончара. Підняв народ проти панів...

Олег зайшов з одного кінця, з другого, одначе скрізь натикався на впевнену, почерпнуту з глибин шкільного підручника відповідь, з якої не виловив собі нічого. Параска Семенівна відповідала коротко, а сама поглядала на город, на недополену ліску.

Вона й про село нічого не знала, не читала навіть По-хилевича, а що вже казати про Антоновича, Шульгіна, Єфименко, Корзона, польських авторів, яких Зайченко проштудіював від палітурки до палітурки, йому навіть вдалося прочитати в спецсхроні працю Гермайзе, заарештованого в справі СВУ, він шукав і архів, над яким працював Гермайзе, один старий працівник бібліотеки Академії наук пам’ятав той архів, вагою він був у два пуди, але куди подівся, ніхто не знав.

Подавивши зітхання, Олег подякував Парасці Семе-нівні і, сполохавши горобців на шовковиці, вийшов на вулицю. Був розчарований, роздосадуваний, розгублений: куди йти далі? І де ночувати? Вертатися зараз? У цю мить він побачив Петра. Той шкрьобав розбитими чобітьми стежкою попід парканами. Мабуть, вертався з Зазірків, рознісши самообклад.

— Ну що, чимало зеренець виколупав у Хом’ячки? — наморщив в усмішці носа.

— Там і посліду немає,— розгублено мовив Олег.— Не знаю... Даремно приїхав.

Вони проходили повз молочарню, на машину з відкинутим заднім бортом шофер і молочарі ставили бідони з вершками та перегоном, дзвякіт бідонів перебив їм розмову, а коли відійшли далі, Петро сказав:

— Знаєш що? Сходи ти до Сови, Чорного себто. Сова — по-вуличному. У нас усі мають назвиська.

— А хто він такий, цей Чорний? — поцікавився Олег.

— Василь Гордійович? Це... Краще нехай він сам тобі оповість. З ним вуха тримай нашорошеними... І якщо найдеш підхід — щось та надзьобаєш у твою дисертацію.

— А як його шукати, той підхід?

— Ну це... Як трапиться. Дивись по ситуації. Шмаляй отако прямо, тією самою вулицею, якою сюди приткав, а на вигоні за церквою бери цабе, вулиця — вниз, попід горою, понад річкою, минеш кладовище по горі — його третя хата з синіми віконницями і з флюгером на бовдурі. Чеши!

...З лівого боку вставала гора в диких грушах та вишняках, тернах, дерезі, шипшинах, подекуди до гори ліпилися хатки, з правого боку хати стояли на просторі, за ними — городи, за городами зеленіли очерети, звідти долітало кигикання чайок. Старе кладовище по горі, в тернах і хащах дерези та малини, хата, точніше хатина з синіми віконницями, лісяним хлівцем, городом, який збігав до річки. Біля хлівця спиною до вулиці стояв високий чоловік і щось майстрував. Олег не одразу помітив, що чоловік попід-руки підпертий милицями, що майструє він вудки. Зайченко торигнув дощаною хвірткою (ворота благенькі, з лат), бо помітив біля дровітні чорного з білими підпалинами пса, який, зігнувшись дугою, сік зубами при корені хвоста блохи.

На стукіт воріт чоловік оглянувся, кинув:

— Він чужих не кусає.

Олег не знав, як сприймати ці слова, мабуть, як жарт,

і пам’ятаючи, що сказав Петро, та щоб одразу не показатися в очах Чорного боягузом, зайшов. Пес двічі гавкнув, забіг ззаду, Олег зіщулився, далі тіпнувся — пес тицьнув носом у литку. Олег таки стримався, страху не виявив.

— Така дурна звичка —до всіх забігати ззаду. Вже й відучував...

Це був чоловік високий на зріст, з різкими рисами обличчя, крутими вилицями, просивиною в густій кучмі — справжній гриві,— коротко підстриженими вусами, з острішкуватими бровами, гострим поглядом, давно неголений, щетина сивіла на вилицях, він здавався трохи схожим на татарина.

— Ви до мене? — не приховав здивування. Олег, сам не відаючи чому, дістав посвідчення, подав Чорному, той узяв, нітрохи не здивувавшись, прочитав, повернув:

— Чим можу служити? — запитав старомодно, трохи іронічно.

Олег оповів про мету свого приїзду.

— Я від Параски Семенівни...

— Вона знає про гайдамаків менше за свого кота. А ти надовго? — одразу перейшов на "ти".— Бачиш... Зібрався на рибу. В цю пору раз на тиждень меліоратори у верхів’ї воду пускають.