Прийдімо, вклонімося - Мушкетик Юрій

Тимчасово відійде, а потім!..

Наївність, довірливість вживалися в ньому з селянською підозріливістю і чіпкістю. Знав, що вже не відступиться.

289

10. Ю. Мушкетик

— Ну що, не запрошував тебе в гості отаман Ше-лест? — зустрів Олега на порозі хати Чорний.— Скажений був чоловік. Там, недалеко від церкви, його вбито. Торік лісничі поставили стовпа пам’ятного з написом. "Тут був убитий отаман гайдамацької січі Йосип Шелест", так прискочили з Киева придурки й викопали. Як же, щоб ніхто не подумав, що той Шелест — предок обласного партійного вождя. Бо ще щось закандзюбиться йому, й підніме Україну... як Залізняк. Не підніме... Якби й хотів. Та й нащо? Корита повні. Харч жирний. Хлебчуть...— І, дещо Інакше: — Намок дуже? Де тебе шкви-ря накрила?

— Яв церкві заховався.

...Чорний запрошував Зайченка на риболовлю на лящів, але Олег мав їхати — післязавтра партійні збори й засідання відділу. При прощанні Василь Гордійович осмутнів і розчулився, йому аж сльози виступили на очах, що дуже здивувало Олега, й подарував Олегові дві картини — рибалка в човні на озері (щоб пам’ятав) та гайдамаки беруть приступом Медведівську фортецю, а ще слоїк з медом диких бджіл — від простуди.

— Пиши і приїжджай на жереха,— сказав.— Він ось-ось почне брати.

Олег пообіцяв, хоч про себе подумав, що вже йому сюди дорога навряд чи простелиться. І помилився вельми.

5

Маленька, невидима в шатрищі в’яза пташина прокльовувала вранішню зорю: тінь-тінь-тінь. Світанок ще брів лугом поза лісом, довкола стояла досвіткова темрява, яка, проте, вже набухала світлом, присипані попільцем передранкової імли зорі пригасали, край неба на сході був мовби вищим супроти інших сторін. І — тиша, зарошена, заспана, майже хвора, чимось підступна — такої пори на землі звершуються всі найчорніші справи.

Невиспаний, стермосований тривожними думками, гойдався поміж ніччю і днем на порозі сторожки обхідник Яким Коробченко. Він не спав усю ніч. Щойно засинав— жахався, схоплювався. Кілька разів виходив надвір, сторожко, ступаючи босими ногами, обходив подвір’я. Плавав у калюжі біля колодязя над’їдений окраєць місяця, з лісу тягло вільгістю. Стояла тиша, на високій сосні з обламаним верхом пікала сова: пі-пі, пі-пі. Є такі сови, маленькі, неначе клубочок вовни, вона вже пікає три роки, немов заведена пружиною. Прислухався, чи не чутно чого нагорі. Тихо. "Спить чи помер?" Останнє було жаданіше.

Ступив кілька кроків, справив малу потребу під пожежним щитом, на якому висіли багор і відро. В цей час почув бурмотіння. Коротким, вовчим кидком підвів голову, йому аж волосся стало дибки на потилиці. Бурмотіння не втихало, спадало в передсвітанкову імлу — монотонне, журкітливе. Колючим інієм сипонула за комір сорочки тривога. Нечутно ступаючи босими ногами, почалапав по драбині, відхилив дверцята. Бурмотіння стало чутніше. Зашелестів сіном, сів у головах. Тремтливий холодок ходив по грудях. Майнуло: "маячить". А якщо вдень? І хтось буде поблизу? Зненацька згадалося: "Знімеш з бантини — і всі клопоти". І думка — думка гаряча, немов розжарений прут: "А може, зараз, поки в маячні? Злодій, бандит... Ніхто не знатиме". В горлі шерхло. Затрусився, неначе пес. Думка гойднулася ще раз — туди-сюди, неначе кладка над прірвою. "Ні, не зможу..." Згадав, якщо на похоронах, бувало, подивиться в обличчя покійникові, той сниться кілька ночей. Цей же... не одчепиться. Та й... вбити людину...

Гаряче повітря било з ніздрів. Страх наступав з усіх боків. Хотів розбудити, а тоді вирішив послухати, може, цей... Микола щось викаже у маренні.

Микола ж дихав рвійно й шепотів попеченими губами: "А вчора, по дню суботньому посланець отамана з окіл святої Мотрони... пергамент сотнику полудніївсько-му Івану Шпаку і був заживим схвачений хороброю вартою у Тернешівському вузвозі... пергаменту... оний з’їв, і велено було живіт пороть; розбійник той на прізвисько Жміль Охрім... до льоху; та як задзвонили до вечірні і отець Яків не встиг запричастити Охріма... по зірниці вечірній запричастив... розпороли живіт Охріму, і знайшли пергамент, оний був змараний і грамота розстала, Охрім сконав, не з’яснившись словом".

Микола дихав рівніше й рівніше, і вже не шепотів, а промовляв злагоджено, неначе читав з якоїсь книги:

"...Сьогодні по дню воскресному був схоплений запізнаним, що видавав із себе шляхтича Яна Думбеша... як навмисне вештається у кріпості Калинівській, і був допитая, і яко з’яснив, що мав намір поступити в жовнірство до війська наставного гетьмана Білявського... але обман, і був допитан синім залізом і з’яснив, що оний не шляхтич, а козак з хутора Раківки по прізвиську Хвиля Карпо і мав намір чинити вивід у війську гетьмана

Білявського, а ще з’яснив, що оний з війська Мотроци, де отаман батько Максим... отаман Залізняк має намір забрати кріпості Медведівську та Калинівську, а панів з ксьондзами і схильних до них полковників виріже ножами ношносоннишними, а ще з’яснив, що отаман універсали пише на податі на здержання війська мотронів-ського і подать та буде збираться з панів, торгівців, з костелів, а при незгоді отаман буде спалювати маєтності вельможних та карати смертю... козак Хвиля був закинут у кріпость під Тясмин, а по ранішньому з’яснилося — оний був зволений і утік і з ним вийшла сотня Федора Козюрського і забрано то зброї велико і коней в півних наретах, зрадник Шуляківськими берегами утік до табору самоправців у Мотрону"...

Яким сидів спантеличений, не міг нічого второпати. "Може, він з котушок з’їхав? Конає..." — хворобливий дрож знову струснув його тіло. "З книжки якоїсь чеше, чи сам видумує? Такого не видумаєш. І хто ж він такий? Злодій, а отаке..." Аж голова крутилася. Вирішив зачекати ще трохи, може, той викаже таки щось у маренні.

— "...Проїхавши Головківське, я повернув коні на Дер-нівський шлях, що через "погибельний" міст... потому і приходилося держати коней на віжках, поперед нас зовсім помалу скрипіли чумацькі паровиці, їх було чотири, люди незнакомі, но видать наш брат, на звон Мотрони знімали шапки і кланялись і хрестились, і один за другим чеготь зупинялись... приблизились, я зразу зняв шапку, і дуба став кінь, нарет на нім золотий, то й зна креше копитами і фриска ніздрями як звір, по оддаль бич, хрест кладу, перед престолом святим чолом б’юсь, то сокіл, то витязь — в плечах аршином не перекрить, лицем первого бачу, очі горять як оливки в лампадах, вуса вуста не перекривають, як барвінок зовсім молод, чолом висок, но не рум’ян, а як бронза на стальниках блистить; собою статен і силу має видать не людську... як купол Мотрони, а взгляд орла і такий страшний його взгляд, що пан було закричав: "Шапку хлопе пше", но зразу збліднів лицем і я бачив як його рука, налегла на рукоять пістоля, дрижала й не могла вийнять його з-під литого пояса. На лайку пана козак не шевєльнув вусом, дивився прямо, но очі його загорілись страшним вогнем, права рука кріпко стискала шаблю... Нас притягли, наказали дивиться на батька прямо, я дивився, но нічого не бачив, і коли мене чиясь сильна рука вдарила по плечу, а друга стисла праву мою, я почув: "Здоров, Нечипоре, боягузе чортів". Я ожив, карай мене владико, єжелі я грішен перед тобою, то був Максим Залізняк. Він привітався зі мною як з братом, довго повчав мене, о чім говорив зі мною, відомо Богу та нам двом..."

Світало, в щілини між дошками лилося каламутне світло, цінькали синиці, десь каркала ворона.

"Може, турнути з горища?..— И одразу ж:—А не вб’ється? Або очнеться, почне обороняться... Ні, цур... Я не вбивця",— захистився спасенною думкою й поторсав за плече.

— Вас? Що? Га? — шарпнувся й застогнав.

— Манячив ти... Плів усяке...

— Що? Про що я говорив? — слова шерхли в тривозі.

Про якогось коня в нареті, про Максима. Коші

плів...

— А-а! — з полегкістю.— То — з книжки.

— Не зовсім по-нашому писана та книжка. Видать, стара. Ти якийсь грамотний? Хто ти й що?

Запала крихка мовчанка. Шелеснуло сіно під рукою в Якима, ворона перелетіла—закаркала десь зовсім близько.

— Нащо тобі? Зрозумій, чим менше знатимеш, тим краще.— Слова холодні — студеним струмінцем.— Для тебе ж краще. Та я й не'скажу. Захочеш колись виказати...

— Я? Нащо?

— Хто тебе знає. Буває таке. Каяття дурістю попре... Чи з грішми не зумієш упоратися. Ти зразу не трать. Потроху... А тепер ось що: витеши дві дощечки та знайди шпагат або кабель. Обмотаєш мені ліву ногу. Права — краще, там, мабуть, тріщина, або й просто ушиб... А з лівою погано... Ну та нічого. Оклигаю і піду. Тижнів за три.

Більше Яким не намагався розпитувати свого таємничого гостя, хто той такий. Перекидалися кількома словами: про погоду, про сіно та гриби в лісі, про Якимову роботу. Яким двічі на добу — досвітком і увечері — подавав на горище страву: молоко, сало, молоду цибулю та часник, іноді варив у грубці юшку або картоплю. Молоко привозив з дому. Намагався налити у бідончик, коли жінки, Барки, не було вдома, адже доводилося брати вдвічі більше проти того, як брав колись. А її здебільшого й не було — в ланці. Він же прискакував велосипедом на часинку й поспішав назад, у ліс. Од Барки одгирку-вався: кошу, по грудках. Трава, як залізна. Для твоєї ж корови кошу, бодай вона була здохла. Просилися в ліс діти — донька тринадцяти років та син десяти, він так на них гарикнув, аж зубами клацнув, що вони позабігали в хату. Він схуд, став дратівливий, забудькуватий, майже не цікавився домашнім господарством. "Чи не завів якусь хльондру?",— сікалася Варка, її спиті роботою і злиднями очі дивилися підозріло. "Ще мені — хльондру. Я й на тебе не хочу дивитися". "На мене не хочеш, а хльондру в мислях бачиш. Тако всігда: свою чесну з порогу прожену, а чужу потіпаху на руках понесу". "Поносиш день косу — і вночі не заснеш". Він справді втратив сон. У сторожці було душно, а він боявся відчинити вікно. Колись спав з відчиненими вікнами. І треба б відчиняти, швидше почує, коли щось... Став підозрілий і вигадливий. Драбину клав за щитовим хлівцем, а щоб її ніхто не взяв та не приставив до горища, припнув ланцюгом до колоди. Страх накочувався хвилями, до відчаю. "Дознають, дознають". Отой дядько, який буцімто збився з дороги, косував на всі боки. Двічі вертався.