Шумлять жорна - Самчук Улас
Думав — зрада…
Партизан: У нас тепер зі зрадниками діло коротке. Випололи. І свічкою не знайдеш.
Данило: І вірно. Погане зілля з поля вон.
Партизан: А тут у нас до вас, дядьку Платоне, діло.
Платон: Яке таке діло?
Партизан: Суддею вибрали.
Платон: Суддею? Го-го! А це ж що за кумедія така?
Партизан: А Сарафину писарем судовим.
Сарафина: Говорила-балакала…
Платон: Ти це, Юстиме, як? Серйозно, чи по українському?
Партизан: Маєте бакун? Вгостіть — розкажу!
Платон: Та крути (подає тютюн).
Партизан: З міста… Держись, брате… Грубша риба. Чорт його розбере, що воно там — кажуть, провокатор. Своїх ми тут як попало, а цього, кажуть, без суду не того… Не піде.
Платон: Та який ми суд?
Партизан: А хто ж тепер суд?
Платон: Та як хто? Вчені. Інтелігенція.
Партизан: Інтелігенція! Так себе вимордували, що тепер нема. Нема. Понадумували комунізмів і пропало.
Сарафина: А кпин над нами чого строїти!
Партизан: Ніякі тут кпини, за розумом до тебе йдуть… Ти но кидай крутилку та ходи.
Сарафина: Свят-свят-свят!
Партизан: Христи не христи — не відхристиш. А це ось тут порожнє? (штурхнув ногою двері до хати).
Іван: Хіба що кажани.
Партизан: Суд там зробимо.
Платон: То, кажеш, з міста?
Данило: А яке нам до них діло?
Іван: Як яке діло? Но, то вже мені вибачай… Мало ми до них находилися?
Платон: У них там параграфи всілякі, а ми тут… От! Як бачите!
Партизан: Душу либонь маєте?
Платон: Та… Ніби й маю…
Партизан: Сумління маєте?
Платон: З’ума спитуєш, хлопче.
Партизан: І цього досить. Відчиняйте! (дядьки відхиляють скрипучі двері. Партизан освічує темноту електричною ліхтаркою). Хо-хо-хо! Та тут самі либонь павуки.
Іван: І кажани…
Партизан: Виметем! Все виметем! Очистимо!
Надворі гамір, двері відчиняються, і з темноти, зі смолоскипами та ліхтарями, входять люди. Між ними Петро Іванович, Гервась і Олімпій, і інші. Петро Іванович озирається…
Олімпій: (до Петр. Ів.) Сідайте! (вказує на лантух).
Петро Іванович: Жорна?
Іван: Пізнав.
Данило: Вже, бачте, знає.
Платон: Розступіться, дайте глянути.
Голос: Нема що дивитися.
Платон: Як нема? Лице.
Голос: Та яке там лице.
Платон: Лице як лице.
Данило: А що там з ним скоїлось?
Олімпій: То вже він сам скаже.
Платон: А що це з вами, чоловіче, приключилося?
Голос: Мабуть, злякався.
Голос з хати: Сарафино! (Сарафина лишає жорна, йде до хати, звідки чути стукіт речей).
Платон: Мовчить… Коли людина мовчить…
Петро Іванович: Чого не бачили? Лишіть мене! (загальний сміх).
Платон: Люди! Це вам ніякий сміх. Перед вами біда.
Голос: А ви не панькайтесь. А дивіться…
Платон: І так все видно. Чоловік схибив.
Голос: То хай скаже!
Голоси: Хай сам скаже!
Петро Іванович: Куди я попав? Чого від мене хочете?
Голос: Та це лиш жорна!
Петро Іванович: Хочете мене вбити?
Платон: Ша! Не так голосно… Ще нічого не знаємо.
Петро Іванович: Я вам нічого не зробив!
Платон: Та розійдіться, люди! Чоловікові тісно.
Люди розходяться, їх обличчя освітлені червоно-жовтим світлом смолоскипів. Петро Іванович оглядається розгублено, на обличчі страх.
Петро Іванович: (кричить) Я вам нічого не зробив! Я вам нічого не зробив!
Платон: Він нас боїться… Ну, чого? Ми ж вас, чоловіче, навіть не знаємо.
Голос з хати: Готово! (виходить Сарафина).
Сарафина: Та заходьте туди! Самашедші!
Олімпій: (до Петра Івановича) Ну, так далі.
Петра Івановича беруть під руки, більшість людей входить до хати, залишаються Платон, Іван, Данило й Сарафина.
Сарафина: Дядьку Платоне! Ваша черга!
Іван: І правильно! А ти сип… (Сарафина крутить жорна).
Данило: А як же того?.. Судити?
Сарафина: Хай собі судять! З ума з’їхали!
Платон: Хай собі судяться, самі бояться гріха, то на нас спихають. Не можу я чужого сумління знати, не Бог я! Дай хоч махорки!
Данило: Та що там тепер судити… У них там і так все готово! Які тепер суди?
Платон: Готово, кажеш? Суд має бути суд! Я ще вірю в Бога!
Голос з хати: Дядьку Платоне!
Іван: Кличуть. Може, йдіть.
Платон: Докотилися… Загризлися… До горла дійшло… Чи не правду кажу?
Іван: Правда то правда, але як ти її знайдеш? О! Ще когось несе нечиста.
Входять Андрій, Наталка, Ір, Клавдій в супроводі озброєних партизан. Смолоскипи.
Партизан: Отже заходьте, пані і панове… У нас тут скромно.
Другий партизан: Але затишно.
Андрій: Добрий вечір вам, люди чесні!
Всі: Добрий вечір і вам!
Платон: Видно, несподіванка вам трапилась.
Люди розглядаються, сідають. Ір нервова і тримається Нати. Закурюють. З хати виходить партизан і прибиває на дверях плякат з написом "СУД". Дехто вголос читає напис.
Голос з хати: Дядьку Платоне! Сарафино!
Андрій: А для нас це також несподіванка.
Платон: А так. Мозки людям перевернулися. Коли б так я був суддею…
Клавдій: Тож ви ним є! Судіть! Тепер народ! Народний комісаріат…
Ір: Тут народ справжній!
Платон: Та чого (до Клавдія)… Тут і це нам не страшне. Го! Комісаріат!
Андрій: Не переконаний чи ваші, професоре, нотки мають який сенс.
Іван: Ого!
Данило: Професор.
Клавдій: Маю враження, що й на вас впливає оточення.
Голос з хати: Дядьку Платоне!
Ір: (підбігає до Платона) Не слухайте їх! Не слухайте! Робіть своє!
Платон: Та що є "робіть"? Мені кажуть: суди!
Ір: І судіть!
Платон: А хто він?
Ір: Це мій чоловік.
Іван: О!
Данило: Це вже діло, Платоне, ясне.
Платон: Трохи вже ясне… Євангелія казала: востане син на батька, батько на сина… Добро привернути мусимо…
Клавдій: А що таке добро?
Платон: Добро є добро.
Андрій: (до Клавдія) Чули?
Платон: (оглядається з порога) Що ви сказали?
Андрій: Робіть своє діло…
Платон: То й ви, пане, за суд?
Андрій: А ви ні?
Платон: Та я тільки питаю. Щоб не сказали, що я сам перся…
Андрій: Не питайте! Робіть, робіть, робіть! Нічого не бійтеся!
Голос з хати: Дядьку Платоне! Сарафино!
Виходять двох партизан зі зброєю, беруть Платона й Сарафину. Сарафина по дорозі відтикає спідницю і обтрушує борошно.
Платон: (відходячи) Йду! Простіть мені, люди! Раз, другий, третій! (всім вклоняється).
Напруження, ліхтар над головами похитується, смуги тіней і світла чередуються, біля дверей стає варта з автоматами.
Ір: Нато! Мені страшно… А ти не плач (сама плаче). І тобі не шкода тих квітів… І того світла…
Ната: (дивиться перед себе) Шкода, Іро!
Ір: Тоді плач. Плач, сестро!
Клавдій: Я вже таке переживав.
Андрій: У сні.
Клавдій: Ні, досить наяву. В дев’ятнадцятому році. В Че-Ка.
Голос Платона з хати: Увага! Суд іде! Прошу встати! (всі встають) Підсудний! Як називаєтеся? (Перерва. Відповіді не чути) Де народились (відповіді не чути). Коли народились? (відповіді не чути) Чи почуваєтесь винним?
Ір: (викрикує) Ні!
Ната: Ой!
Ір: Але ж ні… Вони нас мучили двадцять років…
Данило: Такий світ… Маєте правду.
Іван: Це, скажу вам, не світ… А тьма… Кромішна. Я вас розумію, не до звірів попали.
Ір: (патетично) Він того не хотів… Був, як і всі… Малював, співав, танцював… Мріяли про Італію, Голівуд… А потім чомусь його покликали… Вимагали доносів… Рік боровся… Прийде, бувало, і плаче, як мала дитина плаче, життя собі хотів відобрати… А потім… Зломали… Хотів, вибачте, жити… Платив їм… Віддавав сусідів, знайомих, приятелів… Брата рідного… Мене… А потім післали в запілля ворога… Спочатку ми віддихнули, думали, що вони не вернуться… І враз… Вони вертаються! Боже! Хай він краще вмре! І ми з ним! (Ір ридає. Ната відводить її обережно на бік).
Данило: Ееех! Сволота! А могли світ спасти!
Іван: Ен-Ка-Ве-Де?
Данило: Яке там енкаведе! Ота німчура проклята.
Іван: Видно, не їм суджено!
Данило: А так їх ждали!
Клавдій: А чи не так само ждали енкаведе?
Данило: Мовчіть вже краще… На нас спихаєте… Підкинули нам те щастя, знали, що за землю мужик душу продасть чортові… Землю ж обіцяли! Землю! Чуєте? Землю!
Іван: (тупає ногою) Земля!
Андрій: (підходить до Івана і поплескує його по плечі) Нічого, дядьку Іване!
Іван: Та і я нічого. Мовчу.
Данило: То ж мовчимо. І не здамося. Земля.
Партизан: (що виходить з хати) Переслухання свідків. Професор Клавдій Заруба!
Клавдій: Це я!
Ір: Професоре! Я вже не плачу! Ви, Андрію, здивовані?
Андрій: Я вас розумію.
Іван: Як не розуміти.
Андрій: Кажу вам, Іване… Є ще й люди!
Іван: Та, видно, є.
Андрій: І вихід знайдеться.
Іван: Нам лиш з того лісу вийти… Та від жорен відв’язатися… Голими руками того чуда не втнеш, а Україна одного разу постати мусить.
Данило: І постане!
У хаті гамір. Ір підбігає до дверей і наслухує.
Данило: (показує на Ір) Дожилася. Що ж… Твердими бути мусимо… Куди б ми зайшли в такі мізерні времена без твердости.
Ір: (стукає до дверей) Не правду! Не правду каже!
Данило: Йому вже одна правда.
Голос з хати: Свідок Наталка Михайлюк!
Ір: (до Нати, що стоїть рівна, мов статуя) Кажи тільки правду!
Ната: Не лякайся… сестро (Наталка виходить).
Ір: Ну, й чого ж ви мовчите? Крутіть! (кидається до жорен і починає їх крутити. До партизана на горищі) Ей, ви там! Куди дивитесь? Ніч!
Партизана на горищі: Для нас нема ночі.
Ір: То співайте!
Партизана на горищі: Суд іде.
Ір: Але ж як можна? Що ви не розумієте? (лишає жорна і швидко лізе по драбині).
Партизана на горищі: Не вільно сюди! Назад! (Ір зупиняється на драбині).
Іван: Не знає де діти серце.
Ір: (до Андрія, що присів у куті на мішку) Андрію! Кажіть! Ви ж все знаєте!
Андрій: Шукаю слова.
Ір: Кричати треба!
Андрій: Це ліс, Іро! І ніч.
Іван: Ми тут, пані, не винні.
Ір: Не виправдовуйтесь. Не вас судять.
Іван: Коли б то не нас.
Данило: Не нас? А що буде після? Скажуть: круті, без серця. А не спитають чому.
Іван: Не бачать, як на наші села бомби з літаків сиплють…
Данило: Або в ясир женуть.
Іван: Або як он в Іванні… У церкву загнали і всіх живцем… Як дрова… До тла… На попіл. Що скажете?
Ір: Та мовчіть. Суд же йде! (уважно слухає) Так! Так! Наточко! Це все правда.
Виходить Клавдій. Ір зіскакує з драбини.
Ір: Що ви сказали?
Клавдій: Що знав і що міг.
Ір: Його вб’ють?
Іван: А! Звідки!
Клавдій: Платон хоче знати, чи робив він те з серця, чи за гроші.
Ір: Які там гроші! Господи Боже! З болю! З розпачі!
Данило: Чоловік розгубився.
Ір: Погубився. Погиб! Загинув. Умер.
Андрій: Стратив надію.
Іван: Вирвали з нього серце живим.
Клавдій: Шукаєте виправдання… Спадлючився та й годі.
Андрій: Ідеологічно виправився.
Клавдій: Це для мене замудро.
Андрій: Але можливо — зрозуміло.
Данило: Ой, ні! Це ледве чи зрозуміло.
Іван: Для людини…
Партизан на горищі: Як бачу — ви, Даниле, мудрець.
Данило: Не менший від тебе… Коли я німця періщив — ти ще був лиш духом святим.
Партизан на горищі: Лише, мабуть, не з того боку.
Данило: А от злізь і я покажу тобі з якого…
Партизан на горищі: Я своє діло роблю…
Данило: Хитрий він сьогодні… А того й не знає, скільки то народу на Сибір пішло, поки він на те горище заліз.
Андрій: Не дивуйтесь, Даниле… І ви були молоді.
Данило: Був.
