Шумлять жорна - Самчук Улас
Петро Іванович наливає горілку, сам зі собою випиває… Євген і Ір танцюють.
Євген: Так ви мене чекали?
Ір: Знаєте ж: гості, поклонники…
Євген: А що ж я по-вашому?
Ір: Політик, редактор…
Євген: Ну, досить, досить. Чим там пахне?
Ір: Чимсь гнилим.
Клавдій: (до Нати) У вас, здається, лагідний настрій?
Ната: Більш-менш. Думаю за Андрія. (Саме у той час непомітно увійшов Андрій і залишився в глибині сцени. Ната йому усміхнулась).
Клавдій: Він поважно стурбований.
Ната: Тужить…
Клавдій: За чим?
Ната: За розумом… Порядком…
Клавдій: Маю враження, що він надто нетерпеливий.
Ната: Одинока, по моєму, людина, що ще зберегла тут нерви.
Ір і Євген сміються.
Ір: Ні, ні, ні! Він стояв у віддалі майже двох метрів, між нами був фокстер’єр. Не вдавайте куцозорого.
Євген: Двох метрів?
Ір: Я сказала майже…
Євген: Одного разу в присутності священника я сказав, що ви свята…
Ір: І вже каєтесь?
Євген: Боюсь санкції пекла…
Ір: Тут або, або…Хоробрим належить світ.
Ната: (до Клавдія) Він планує більшу працю. Потребує трішки спокою.
Клавдій: Літературну?
Ната: Щось подібне.
Клавдій: Великі планування приносять завжди великі неспокої.
Ната: Колізія між Андрієм і світом та, що він логічний…
Клавдій: За певними впертими принципами…
Ната: Основні принципи завжди вперті.
Ір плеще, Євген зупиняється перед неї з поклоном.
Євген: Пані і панове! Пропоную щось спільне.
Клавдій: А чого, власне, чекаємо?
Євген: Ночі. Пропоную танець. Ір танцює соло!
Ір: Пропоную спів. Євген співає басом соло!
Гервась і Олімпій: Соло! Соло!
Євген: Танець!
Ір: Спів!
Ната: Басом! Басом!
Євген: В такому разі голосування. Хто за Ір — руку вгору! (Гервась, Олімпій, Євген) Пан Андрій?
Андрій: (з глибини) За!
Євген: Петро Іванович!
Петро Іванович: До демократії не належу — проти!
Євген: Тоді не рішено!
Гервась і Олімпій: Значить, танець!
Ната і Ір: Спів.
Гервась і Олімпій: Танець! Домагаємось! Народ говорить!
Клавдій: Бас!
Андрій: Пропоную компроміс!
Клавдій: Не погоджуюсь!
Ір: Тоді всі пісню! Про чорну землю!
Всі: Пісню! Пісню!
Ната: Про жорна!
Андрій: Земля і жорна!
Голоси: Браво! Пісня! Спів!
Євген: Чи гаразд зачинені двері?
Клавдій: І вікна?
Ната: Гаразд! Зачинені!
Гервась: Не бійтесь! Все в порядку! За вікном ніч!
Євген: Друзі мої! З наших таємних, широких, глибоких лісів, з наших сіл і ланів несеться ця пісня проста та щира. Пісня наших днів, днів жорстоких, времені лютого. Ану, хлопці, підтримайте! (заспівує):
Небо синє, земля чорна, земля чорна — та гей!
В Україні шумлять жорна, шумлять жорна — та гей!
Приспів:
Приказ! Строгий — жорна здать!
Там носять торбинками, там сиплють жміньочками!
Крутять жорна — вправо-вліво,
Щоб їсти-ся не хтіло — та гей!
Ляндвірт грубий приїжджає, та приїжджає — та гей!
Дядькам зуби вибиває та вибиває — та гей!
Приспів:
Приказ! Строгий — жорна здать!
І т. д.
Ходить Гітлер над рікою та над рікою — та гей!
Носить жорна під пахвою та під пахвою — та гей!
Приспів:
Приказ! Строгий — жорна здать!
І т. д.
Пісня раптом вривається. Коротка тиша. Лірично-патетично-театрально говорить Євген.
Євген: І от по всій Україні шумлять невидимі вічні жорна, мелеться таємно засіяне нашими предками золоте зерно. Шумлять жорна по наших пралісах глибоких, по наших душах широких і капають зерна на шорсткий камінь, як краплі крови. І крутиться вир і клямри скрегочуть і стогне прамати — сира, древня земля українська. Бурі рокочуть над нами, зриви, шторми гудуть в небесах, горить небо, горить земля і дим стелеться широко далеко, і плач немовлят разом з вітром диким несеться у безвість. Сонце! Де наше сонце?
А жорна шумлять і шумом шумним крутяться,
І мелють зерна — зерно до зерна!
Муттю бронзовою світ довкруги каламутиться,
Смерчем ступає над всім війна!
А земля наша чорна, як вугіль, як ніч вона чорна,
І налита любов’ю, як трунком міцне вино!
Камінь об камінь крутяться жаскі жорна!
Кров’ю капає й гусне вічне зерно.
Ір: (вибігає на середину) Андрію! Нато! Професоре! Я не можу! Я вже не можу!
Євген: Я з вами, Ір!
Андрій: І я!
Гервась: І я!
Олімпій: І ми всі!
Ір: Аж до цієї секунди я не вірила, що вони мелють!
Гервась: Мелють! Мелють, пані!
Олімпій: Ось ви самі побачите!
Євген: Отже, чесне товариство! Ми змушені діяти. Вже час. Ми лишаємо це місто і йдемо в ліс.
Ір: Ви вже? Вже? Йдете? Йдемо? Ви, Євгене, здається…
Клавдій: А як же я? Ми?
Євген: Хто я? Хто ми? Всі йдемо!
Клавдій: Але ж я… Але ж…
Андрій: Всі! Як є! Без виїмків!
Євген: Петре Івановичу!
Зчиняється рух, Петро Іванович почув своє ім’я і незрозуміло дивиться…
Гервась: Петре Івановичу!
Олімпій: Петре Івановичу!
Петро Іванович: (незрозуміло) Я? (дивиться на всіх п’яним поглядом) Я?
Ір і Ната: Всі! Разом!
Петро Іванович: Хиба! Фатальна хиба!
Андрій: А от таки йдемо!
Петро Іванович: І ви… професоре?
Клавдій: Я, панове… Я людина старша… Я мушу сказати!
Гервась і Олімпій: Не тут, не тут! Там скажете!
Петро Іванович понуро зводиться і підступає до Ір. Євген переступає йому дорогу.
Петро Іванович: На бік!
Євген: Нема на бік!
Петро Іванович: На бік кажу!
Виступають Гервась та Олімпій.
Гервась і Олімпій: Сказано — нема на бік!
Петро Іванович: То це змова? Ага! То це так?
Євген: Це є так!
Ната: Петре Івановичу! Що з вами сталося? Скажіть, що з вами?
Петро Іванович: То це ви питаєте? Ви, Нато? Вже завтра вас усіх розчавлять! Як хробаків!
Андрій: Увага! Хвилинка уваги!
Петро Іванович: Хто там ще озвався?
Андрій: Це я, Петре Івановичу. Ось ми тут усі. Усіх нас знаєте. Є то ваші близькі люди. Дійсно, скажіть, що з вами діється? Що з вами сталося? Ми вислухаємо! Ми зрозуміємо!
Петро Іванович: Ха-ха-ха! Близькі! Люди! Ха-ха-ха! Ближні — скажете? Ха-ха-ха! Завтра всіх вас тут не буде. Вас зітруть! Як хробаків! Як хробаків!
Ір: Ось бачте! Ось бачите!
Петро Іванович: Розстрілять! Розстрілять!
Андрій: Спокій! Хочемо з вами говорити…
Петро Іванович: Але я не хочу з вами!
Андрій: Чому?
Петро Іванович: (довше дивиться у вічі Андрія. Напружена мовчанка) Не знаю.
Андрій: Але ви нас пізнаєте?
Петро Іванович: Чи пізнаю! Та пізнаю, пізнаю! Всіх пізнаю! Зрадники!
Андрій: Ви клевещете!
Петро Іванович: Зрадники! Зрадники! Зрадники!
Андрій: Це ваша жінка, приятелька!
Петро Іванович: Не знаю! Нічого не знаю!
Андрій: Значить ви…
Петро Іванович: Під суд з вами! Під…
Євген: З вами під суд! Не ви, а ми судитимем! Хлопці!
Гервась і Олімпій виходять і стають біля Петра Івановича. Відчиняються двері і з них виходять ще двоє молодих людей, що мовчазно стають біля дверей.
Петро Іванович: Що?
Ір швидко гасить світла, залишається лише одна лямпочка, всі в півтемноті.
Євген: Так. Віддаємо вас під суд. За зраду, за доноси, за клевету!
Гервась: Іменем суду Української Підземної Держави ви, Петре Івановичу, арештовані. Не радимо чинити спротиву!
Один із прибулих: Доводжу до відома всіх присутніх, що донос цієї людини, зроблений минулого дня до німецької поліції, вже пішов по призначенню і ви всі маєте бути арештовані. Маємо приказ вам помогти. Ще цієї ночі мусимо всі виїхати. Мешкання демолюється.
Євген: Все?
Один із прибулих: Все!
Євген: Готово!
Петра Івановича беруть під руки, всі мовчазно проводять його поглядом, Ір кидається Наті на шию і ридає. Світло майже гасне. Завіса закривається. Чути брязкіт розбитого скла.
Дія третя
Сіни незамешканої старосвітської хати. Стіни з кругляків. Троє з високими порогами дверей. У стінах засувні визирки, повбивані кілки, розвішені решета та інше хліборобське знаряддя.
Замість стелі над сіньми закопчена підстріха. Горище тільки над хатою. На краю горища стовбур димаря. До горища приставлено драбину. Під стріхою вмощено кулемет. Біля кулемета хлопець з далековидом.
В куті сіней жорна і старосвітська ніжна ступа. Біля жорен міцна, м’язиста, з позакачуваними рукавами і підтиканою спідницею дівка Сарафина. Попід стінами лантухи з зерном, на лантухах завізники. Звисає ліхтар.
Перед відкриттям завіси чути сильний, хрипкий з відкашлюванням регіт. Селяни — Платон, Іван і Данило сидять на лантухах, курять товсті з газетного паперу цигарки, дим клубами здіймається догори і під шум жорен дядьки розмовляють.
Платон: (міцний, шпакуватий дядько, відкашлюючись від сміху) І кажеш, їв?
Іван: А їв! Просто з-під мого причіпка, а потім прийшли і, кляті, спалили хату.
Данило: І треба було отак живим пускати.
Іван: Знаєш, кортіло, щоб ото пішов до свого Дойчланду і розказав, як то наша земля смакує.
Платон: І, кажеш, з маслом? Ха-ха-ха!
Іван: Щоб як слід смакувало… А потім питаю: гут шмект? А він, чортяка, крутить головою: ніхт шмект… (регочуть).
Платон: За таке, скажу вам, не шкода і хати віджалувати.
Данило: Коби лиш зрозумів, клятий.
Платон: Хто зна… Вони там наших порядків не все як слід розуміють…
Іван: То то…
Данило: Зрозуміють… Прийде час і зрозуміють…
Платон: Перестануть думати, що ми тут з клоччя сукані.
Іван: О, перестануть! І дітям закажуть.
Данило: І внукам… Воно то, знаєте, як подумаєш — здається круто, але як і з другого боку подумаєш…
Іван: Саме… З другого… Хай знають, що ми народ і то цупкий… І хай не рипається непрошений.
Данило: А все тому, що казав — комунію скасує… Тому й підтримали… А то б… Хе! Ми б його підтримали…
Платон: Комунію… Йому комунія… Комунія й для нього добра. Прийшов, забрав. Не твоє ж, мовляв — державне! Ех, як подумаю… Як то їх з тими брамами… Не можу собі простити…
Іван: Думалось — хай чорт, аби не ті кляті комісари… То ж в печінки ті трудодні лізли… Шкода лиш що ось до жорен докрутилися.
Платон: Е, братику! Перемелеться.
Іван: А все таки, знаєш, обидно…
Данило: Прожили діди — проживуть і внуки… Тисяча літ (тупає ногою) отут під нами. Це, брат, факт!
Іван: У них там машини всілякі.
Платон: А я вам, хлопці, скажу — вірте-не-вірте — не взяли нас ніякі татари без машин, не візьмуть і ці з машинами. У землю підем, а не здамося…
Данило: Одне, що нам лишається: в землю.
Платон: Як будемо разом… Не вір. Ніяка машина не візьме.
Сарафина: Дядьку Платоне! Ваша черга!
Платон: (встаючи) Людину творив сам Бог, а машину і німець зробить.
Вбігає дівчина.
Дівчина: Ой, там того наїхало!
Платон: А кого?
Дівчина: Незвісно, але тікати треба.
Дядьки хапають свої мішки. Відчиняються задні затильні двері і в них з’являється партизан з "фінкою".
Партизан: Агов! Крути, крути, Сарафино! (входить до середини) Здрейфили, дядьку Платоне?
Платон: Приходиться — головою муру не візьмеш…
Партизан: Не вірте цьому.
Платон: Покійний Сверид також не вірив — тому і поховали вчора.
