Шумлять жорна - Самчук Улас
Скажіть мені, професоре? Були ви коли закохані?
Клавдій: Досить несподіване питання.
Входить Ольга і вносить на теці пляшку наливки, закуску і чарку.
Ір: Ви не дочули, Олю! Ще одну чарку. Для професора.
Клавдій: Я не п’ю, пані.
Ір: Ми й не збираємось пити, чого такі великі очі? Кажете — несподіване питання.
Клавдій: Досить.
Ір: Вимагаю такої ж відповіді (наливає чарку).
Клавдій: Вагаюсь… Дуже вагаюсь.
Ір: Ви людина вчена і маєте так мало відваги.
Клавдій: Відвага річ умовна.
Ір: Ви, здається, були проти умовностей, релятивізму і вагання.
Клавдій: Залежно, в яких справах.
Ір: Ну, хоч би у цих саме… У любовних. Невже вам не приходило на думку, "що море і земля, все живиться любов’ю", як казав якийсь, здається, клясичний поет чи не Петрарка, якщо дозволите і мені виявити трохи вчености (Ольга вносить другу чарку, Ір наливає). Так, професоре, без вагань, нарікань, підозрінь, сподівань. За ваше серце… хворе! Ха-ха-ха! Ну, підносьте свою, навіщо наливала?
Клавдій: Не можу знати навіщо…
Ір: Підносьте, підносьте! Не забувайте з ким маєте діло.
Клавдій: Не забуваю, не забуваю.
Ір: Отже? За ваше здоров’я! (Клавдій вагаючись підносить свою чарку і обережно випиває. Ір випиває одразу) Ну, от! І пішло! І нічого не сталося!
Клавдій: Під терором все йде.
Ір: Ха-ха-ха! Терор! А правда — терором можна все таки щось досягти?
Клавдій: Певно… Можна… Розуміється. Є то велика сила…
Ір: Правда? А що, скажіть, наговорив вам сьогодні мій придуркуватий Петрусь.
Клавдій: Придуркуватий?
Ір: Щось подібне… Що він наговорив?
Клавдій: Чи мушу сказати?
Ір: Що за питання? Розуміється. Самі знаєте про що тут йде…
Клавдій: Я ще мушу з цим розібратись.
Ір: З чим розібратись? З маняком, що…
Клавдій: Мила пані! Тут не саме маняцтво…
Ір: Що ще?
Клавдій: Багато дечого.
Ір: Багато дечого, багато дечого… Можливо, забагато дечого, професоре… Що нам тяжко розібратись. Війни, революції, ідеології… О, шановні мої професори! А тому вип’ємо, а тому станьмо на хвилинку звичайними людьми… І скажіть: що маю робити з моїм чоловіком. Він захорів. Він непритомний…Він може наробити лиха.
Клавдій: Він вже наробив.
Ір: Що? Що? Кажіть що?
Клавдій: Відкрив карти.
Ір: О, професоре! Які карти!
Клавдій: Ваша невинність гідна уваги.
Ір: Лишіть цю мову… Цей тон. Не переношу тих звуків. Чому, скажіть, ви вірите Петрові, а не вірите мені?
Клавдій: Звідки ви взяли, що я вам не вірю? Ви самі собі не вірите, тому вам здається, що я вам не вірю.
Ір: А! Гра слів. Самі знаєте, що тут не те.
Клавдій: Вам шкода себе.
Ір: І вас! І вас! Усіх, що не вірять. Усіх. Я лишень не можу нічого зробити. Довкруги мур. Я знаю, що ви не вірите мені, Наті, що вірите натомість Петрові… І не розумієте чому ви йому вірите, мабуть тому, що він такий же, як і ви, що ви хочете вірити у лихі речі, плекаєте в собі зло. Так! Зло! Професоре! Не перечте мені! Ви…
Клавдій: Але ж я вам не перечу! Заспокійтесь!
Ір: Ну, добре! Ну гаразд! Ну, не хочете… Давайте тоді вип’ємо ці чарки і закінчимо цю мову. Хай йде все своєю дорогою. Нема назад, нема вияснення, нема порозуміння…
Підіймають обоє чарки, входять Андрій і Наталка.
Андрій і Ната: А! А! Чудово! Вітаємо! Браво, професоре!
Клавдій: (засоромлено) Зайві аванси, нічого не сталося… Я лише випив чарку і це все. Але я прийшов послухати військове звідомлення.
Ната: Нічого не сталося!
Андрій: Нічого не сталося!
Ір: Сталося і то багато!
Клавдій: Що могло статися з людьми, що себе взаїмно не розуміють.
Ір: І не бачать! І не чують… Однак се таки сталося. Нато, Андрію!
Всі: (обступають Клавдія) Браво! Браво!
Клавдій: Ніяке браво! Не можу перечити всім, але я все таки прийшов послухати звідомлення…
Андрій: І при тому вас взяли в полон, і тепер ви в’язень.
Клавдій: В’язень не в’язень, але, щоб не забули, я прийшов…
Ір: Знаємо! Слухати звідомлення!
Клавдій: А також поговорити…
Ір: Перш ніж говорити, дозвольте, професоре, випити. Але всім! Разом! Де чарки?
Ната: Ольго! Ще дві чарки! Сідайте, панове!
Ір: Ні! Так ось! Як є! Хіба вам так не подобається? Квіти? Любов?
Клавдій: І небезпека!
Ната: Де тепер безпечно, професоре?
Клавдій: Дуже зобов’язуюче питання.
Ір: А тому треба трішки відваги.
Клавдій: Віддаю належне вашій відвазі.
Андрій: Ну, от бачите. Чи не нагадує вона жінку того фараона, що по смерті свого чоловіка писала: потребую мужа мудрого, старшого віком, непіддайного на підхлібство та розкоші. Знайдіть мені такого, і я зроблю його фараоном.
Ір: Вона даремно такого шукала.
Клавдій: Не знаю, не знаю. Лише істотна різниця між пані Ір і фараоншою. Чоловік пані Ір ще живе!
Ір: Але й ви ще не осягнули кінця.
Клавдій: Дозвольте виплутатись з умовностей. Я прийшов…
Ната і Ір: Знаємо, знаємо!
Клавдій: Але ж хвилинка уваги…
Андрій: Ні, ні! Вимовки тут не поможуть…Так п’ємо!
Ната: За цей ясний день!
Ір: За квіти!
Ната: За любов!
Ір: Натко! Мила! За твою любов! За твоє бурхливе щастя! Професоре! Та підносьте чарку! Мені так сьогодні легко!
Клавдій: (поволі, без захоплення) Все має свої причини!
Ір: Відваги, відваги, професоре! Вірности!
Андрій: Саме тепер! Коли війна, коли небезпека!
Ната: (дивиться на Андрія зі захопленням) Мені хочеться впустити сюди сонце всього світу!
Ір: Щоб усім було ясно. Дозволь мені обцілувать його!
Ната: Цілуй! Розцілуй його!
Ір: (кидається на Андрія і палко його цілує) Це вам! За віру!
Ната: Чи ж не прекрасне життя?
Ір: Професоре!
Клавдій: Захоплююсь, рукоплещу, роблю реверанси. Жінки, квіти, сонце. Острів любови серед океану ненависти. Андрій — жрець в оточенні богинь. Щось головокружне і треба направду міцних нервів, щоб у цій атмосфері вловити дійсність. І невже правда, що ви, Нато, і ви, Ір, післані сюди саме для того, щоб вбити цього самого Андрія?
Всі раптом вмовкають, ціпініють від здивування, Кладій мовчазно робить загальний поклін і направляється до виходу. Першою отямлюється Ір.
Ір: Професоре! Пане професоре! Тож зараз — воєнне звідомлення!
Завіса швидко падає.
Дія друга
Та ж обстанова і того ж дня. До відчинених вікон входить м’який настрій передвечора. Сонце, що заходить, кидає рожеві відтінки на квіти й речі. В кутах сутінки.
Андрій: (ступає взад і вперед, рухи його вирахувані, мова рівна, іноді свідомо вибухає). Я все це вистарчально розумію, можете думати що хочете, але я маю досить моральної сили, щоб змогти кожну несподіванку.
Клавдій: (сидить у фотелі). Не забувайте часу. Обставин. Це життя або смерть.
Андрій: Саме тому! Саме тому! Щоб зберегтись — треба сили, а не впадати в паніку.
Клавдій: Я виходжу з конкретних, дуже конкретних і дуже намацальних передумов. Що вони мають причини вас знищити — це факт, що в засобах вони не розбираються — це другий факт.
Андрій: Так! Так! Можливо! Але даний засіб... Ні! Я вірю цій людині. Я вірю! Я вірю! (відходить до портрета Нати, дивиться на нього, стрясає головою). Яка груба, нікчемна нісенітниця!
Клавдій: Перед обличчям тієї гри, що в цей час відбувається на плянеті, це, мій дорогий, цілком логічне і звичайне явище, особливо коли взяти під увагу, що тут змагаються не лише сили фізичної зброї...
Андрій: А! Так добре знаю цілу ту байку. Ідеології! Віри! Знаю, знаю! Але й я маю свою віру і свою ідеологію, коли хочете знати. Моя віра — віра в... Вибачте, але я все-таки скажу: в людину! Я не вірю, що ми всі обернулися в потвор!
Клавдій: Наївний!
Андрій: Хай буде і так! От уявіть собі: ви твердите, що моя дружина — шпигун. Що вона прийшла мене вбити... А я вам тверджу: вона прийшла... Ах! Ну, його... Не буду ж я доказувати, що два рази два — чотири. Це звичайна гістерика. Я маю йти на поліцію, віддавати в їх руки власну дружину. Божевілля!
Клавдій: А що по-вашому маємо робити?
Андрій: По-перше — зберегти нерви. Не впадати до прірви. Вірити.
Клавдій: Але ж кому?
Андрій: Мені, вам, кожному.
Клавдій: Наївність.
Андрій: Не зловживайте цим словом.
Клавдій: Та справа не в словах. Ви ж знаєте, що наша атмосфера зачумлена, що між нами кожний другий...
Андрій: Аґент! Знаю, знаю! Але ми цих аґентів маємо не лише між нами, ми їх маємо в собі. В мозку, в душах, серцях. Затуманюємо ясність погляду, утруднюємо можливість звільнення. Не звільнимось від насилля так довго, як довго будемо боятись.
Клавдій: Гарна теорія... Очевидно...
Андрій: А яка ваша практика? Усі і все — аґенти? Чи не розумієте, що цього якраз комусь треба. Щоб ви боялись, щоб один одному не довіряли, щоб вас легко було спровокувати, щоб розбити, розколоти, зпаралізувати...
Клавдій: Ще раз питаю: що по-вашому робити? Самої віри тут, очевидно, замало. Конкретно.
Андрій: Конкретно — я мушу цю справу розслідувати сам. Я мушу говорити з тим божевільним... Я, очевидно, з ним ні до чого не договорюсь... Я передам все в руки інших людей, але не поліції. Не німцям. Мусимо самі діяти.
Клавдій: Тоді вважаю, що мої обов’язки скінчені.
Андрій: Не цілком. Ви будете свідком. Ми зробимо суд.
Клавдій: Свої свідчення я вже склав. Я вважаю, що ваша жінка є аґенткою ворога і вона мусить бути знищена.
Андрій: Геть! Геть! Ви божевільний!
Клавдій: Але не наївний (встає).
Андрій: (нервується, шукає слів) То ви! Аґент! Ви! Ви!
Клавдій іронічно посміхається і відходить. У кімнаті темніє. Андрій сам. Хвилюється. Намагається отямитись. Вслухається. Тихо входить Ната і розсвічує велике світло.
Ната: У тебе тут зовсім темно і ти, бачу, сам.
Андрій: Так. Темно. Сам.
Ната: Чуєшся недобре? (обережно бере його за руку, дивиться йому у вічі).
Андрій: Маю неясний мозок. Не можу рішати.
Ната: Професор сказав щось нове?
Андрій: Абсолютно старе. Як світ. Де може бути той... Той блазень?
Ната: Петро Іванович?
Андрій: Мені б треба з ним говорити.
Ната: Він непритомний.
Андрій: То що з ним сталося?
Ната: Він просто переляканий. Заляканий. Ніяка логіка на нього не діє.
Андрій: І чому він звірився з тим усім саме професорові? Саме йому?
Ната: Вони себе розуміють. Коли б він прийшов до тебе — ти б його вигнав.
Андрій: Але я мушу розібратись. Нато! Мила, дорога! Скажи... Ти мені вибач.. Це не недовір’я. Це просто питання... Задля ясности... Скажи мені: є в тому якась... Ну, як сказати... Правда? Щось таке...
Ната: Є!
Андрій: (збентежений) Ні!
Ната: Є!
Андрій: Ти? Ти мала... завдання?
Ната: Так.
Андрій: Не розумію.
