Шумлять жорна - Самчук Улас
Не розумію! Не розумію! Скажи ще! Нато!
Ната: Цього розуміти не можна. Тебе вони вважають ворогом. Великим ворогом... Тебе не можна вцілити кулею...
Андрій: Ну?
Ната: Я тебе... кохаю! Ти мені віриш... Ти знаєш, як це сталося... (плющить очі і говорить ніби сама до себе). Ти мені віриш! Ти мені віриш! Я не аґентка...Я людина.
Андрій: Вас післали?
Ната: Так. Вони всіх посилають... Всіх.
Андрій: Чекай! Я хочу хвилинку спокою... Рівноваги. Я розумію.. Я вже розумію. Тебе післати не можна...
Ната: (прояснена, ніби осяяна якимсь світлом) Андрію!
Андрій: Я знаю. Я казав... Це справа однієї секунди...Однієї секунди...
Ната: Вір мені! Вір мені!
Андрій: Вірю!
Ната: Дякую! Милий! (обнімає його, горнеться) Ти мені віриш...Ти мені віриш...О, як це сказати, якими словами! Я тобі все розкажу, все розкажу! (в коридорі дзвінок) О! Хто там!
Андрій: І добре! І добре!
Ната йде до дверей, їй назустріч розчервоніла, в капелюшику з вуалькою і з квітами вривається Ір.
Ір: Нат дома? Дома! Нат! (кидаються в обійми, пристрасно цілуються, схвильовано навперебій говорять) Я щось мусіла робити!
Ната: Я щаслива!
Ір: Я мусіла щось робити!
Ната: Я така щаслива...Ти не повіриш!
Ір: О, вірю! Я була скрізь...У редакції... Я запросила людей... Андрію... Я запросила до вас багато людей... Я трохи п’яна... Зробимо вечірку... А ви чого такий?
Ната: Він переживає.
Ір: То ж то маняк!
Андрій: Але такі керують сьогодні світом..
Ір: Ну, добре! Але заспокійтесь...Дайте дихнути! Готуйтесь, чекайте гостей. Ти, Натко, не бійся, все буде добре... А! Я втомилася! Але вибачте, біжу на свою половину передягнутися...Готовтесь! Чекайте гостей! (вибігає).
Ната: Ти її розумієш, Андрію?
Андрій: Думаю, що так. Я говорив з нею з приводу тих гостей (Андрій стоїть перед відчиненим вікном. Десь далеко почулось три вистріли).
Ната: Андрійчику! Не стій там... (закриває вікно і затягає занавісою).
Андрій: Нема потреби хвилюватися, хіба то перший раз?
Ната: Знаю, однак...
Андрій: Таке звичайне явище (в коридорі дзвінок)… О! Знов хтось!
Ната: Невже гості? А я ще не готова.
Входить Клавдій. Андрій і Ната здивовані.
Клавдій: Чули?
Андрій: Що?
Клавдій: Ті стріли?
Андрій: Стріляють кожний день...Таке звичайне…
Клавдій: На цей раз незвичайне. Вбито комісара... Їхав вулицею, що напроти вашого дому.
Андрій: Хто це зробив?
Клавдій: Хто це зробив... Питання... Під’їхало військове авто, впало три стріли і все.
Андрій: Знов будуть репресії. О, темпоре!
Клавдій: Так, такий час. Мене лиш цікавить, хто це дійсно зробив — наші чи большевики. Є це перший подібний випадок. Коли большевики — тоді не диво та справа з Петром Івановичем.
Андрій: Що хочете тим сказати?
Клавдій: А те, що ви надто легковажите…
Ната: (перебиває) Може мені краще вийти?
Андрій: Ні, зачекай. Вичуваю, що тут діло поважне. Чого ради, скажіть, шановний професоре, ви заповзялися так настирливо пильнувати мої особисті інтереси? Адже ж я вас про це не просив, ніякої нагороди за це не одержите і святим від того також не станете.
Клавдій: Непорозуміння... Мене ваші особисті інтереси не обходять.
Андрій: Тоді що?
Клавдій: Інтереси нації...Народу...
Андрій: Але ж я не нація...
Клавдій: Ви одне з її слабих місць.
Андрій: Звідки знаєте? Хто вам сказав? Чому рішили бути непокликаним лікарем?
Клавдій: Бо в наш твердий час ви не виявили потрібної твердости!
Андрій: Знов питаю: на якій підставі ви це твердите?
Клавдій: На підставі спостережень.
Андрій: Ви думаєте...Ви переконані, що якраз ви і тільки ви вмієте бачити і розуміти. Тоді чому мене ворог переслідує, а не вас. Чому я для ворога страшніший, ніж ви?
Клавдій: Бо я вмію бути обережним!
Андрій: Ха-ха-ха! Якраз навпаки! Бо ворог знає, що саме ви, ваші підозріння, ваша паніка — є для нього капіталом. Вас легко спровокувати, вас легко вивчити. Ніхто не сумнівається у вашому патріотизмові, але в своїй агітації ви тратите почуття міри, не відчуваєте границь можливого й неможливого, віддаєтесь пристрастям…
Клавдій: Обережність — перша справа!
Андрій: Де обережність, а де паніка — не завжди можна сказати. З яких таких резонів ви уявили собі, що я не вистарчально обережний... Що я не вистарчально патріот... Що я не вистарчально розумію ситуації? Чому? Скажіть — чому?
Клавдій: Я вже сказав чому.
Андрій: Тому, що ви мені не вірите — ось чому. Тому, що ваш погляд бачить і не бачить ‒‒ ось чому. І саме тому ви... Саме ви... Слабе місце... Місце для розкладу... Гніздо недобрих бацил... До вас легко увійти всередину, розложити вас недовір’ям до всіх, наштовхнути вас на ближнього, на брата, на кожну людину...
Ната: Андрію!
Клавдій: Не можна ж і всім вірити.
Андрій: Хто каже всім? Чому якраз всім? Не треба всім вірити, як і всім не вірити. Міра! Міра!
Ната: Андрію! Пане професоре! Сідайте! Змініть мову...
Клавдій: Він надто схвильований.
Ната: Ви обидва схвильовані.
Несподівано вривається Ір, хапає Нату за руку.
Ір: Наточко! Ходи! Швидше! Щось тобі покажу…Вибачте, професоре… (вибігають).
Клавдій: Що там сталося?
Андрій: Ха-ха-ха! Хоче порадитись, яку одягнути сукню.
Клавдій на всі боки оглядається, виявляє настороження. Входить Ольга і вносить на таці склянку напою. Ставить перед Клавдієм.
Ольга: Прошу, пане професоре.
Клавдій: Але ж я не замовляв.
Ольга: Пані Ната звеліла (Ольга посміхається, виходить. Клавдій дивиться на склянку).
Андрій: Пийте, пийте. Це лиш цитринова вода…
Клавдій: Цікаво. Звідки в цей час цитрини.
Андрій: З порошків…
Клавдій: Не п’ю… Люблю лиш справжнє…
Андрій: Що тепер справжнє?
Ната: (входить швидко) Вибачте, панове…Ір дістала нову сукню…Так тішиться… Андрійчику! Вибачся перед професором…Тобі ж треба ще… Ти розумієш…
Андрій: А дійсно! Я й забув… Вибачте, професоре, я маю ще дещо полагодити і скоро вернуся… (виходить).
Клавдій: То, може, і я піду.
Ната: Ні. Професоре! Посидьте. Зі мною. Чому не п’єте…Це звичайна вода з цитриновим порошком.
Клавдій: Маю перекислення шлунку.
Ната: О! Яка шкода! Зрештою, не диво, такий хвилюючий час. Але ви ще молодий.
Клавдій: Так. Роками молодий… Але пережитим… У вісімнадцять років я вже воював… Три рази сидів в Чека. Мене розстрілювали. За Польщі п’ять років знаходився під доглядом поліції, сидів в Березі Картузькій… За царського часу мене виключено з гімназії. Пригадуєте, як писав апостол Павел: я був у слабосиллю, в страсі, у великій тривозі… Мене бито палицями, замикано в темницях, закидано камінням…
Ната: Може, вам зробити чаю?
Клавдій: Ні, ні, пані! Я зараз… Нерви. А! Знаєте. Не звертайте уваги… Пройде.
Ната: Дорогий професоре…
Клавдій: (перебиває) Не звіть мене професором… Сам не знаю, чому мене так кличуть. Я публіцист, журналіст, політик, партійник, поет, історик, але я ніколи не був професором. У нас така мода — звати людину титулом.
Ната: Я хотіла сказати лиш: вибачте Андрієві. Він наговорив вам неприємного.
Клавдій: О, ні! Може, він має рацію… Він же також пережив те саме, що і я, лише його більше знають, ніж мене… Він одвертіший… І простіший… Знаєте: наші молоді люди йдуть тепер до ліса, щоб звідти вести війну. А я вам, пані, скажу: ми жили, живемо і весь час будемо жити лише в лісі. В підпіллю! В підземеллю. Це є, дорога пані, така ось божевільна дійсність однієї нації, яку хочуть стерти з лиця плянети, а вона не хоче датися.
В коридорі дзвінок. Входить Євген і два молоді, півселянського вигляду хлопці — Гервась і Олімпій.
Євген: З добрим вечором, пані Нато! Знайомтесь. Мої друзі: Гервась і Олімпій! Дай Боже, професоре! Що там на фронтах?
Клавдій: Бої.
Ната: Прошу, панове, сідайте.
Євген: Сідайте, хлопці! Не дивуйтесь, пані Нато, що ми такою чередою (до Клавдія)… То, кажете, бої?
Клавдій: Бої.
Євген: Скрізь бої. А я так між іншим: як по-вашому, професоре, чи буде ще коли і мир?
Клавдій: Кожна ж війна кінчається миром.
Євген: Ні. Не те… Чи взагалі буде мир?
Клавдій: Ха-ха-ха! Мир. Як мир? Ха-ха-ха!
Гервась: Хо-хо-хо!
Олімпій: Значить, миру не чекай.
Євген: Миру, братики, не може бути! Нема того товару… Випродали.
Гервась: Поки нема України — нема миру.
Олімпій: О! Нема! Нема! І не може бути! Ха! Мир! Який мир?
Клавдій: Коли б то лише Україна… Он подивіться на ту кулю (показує на глобус)… Для вас лиш України, а тим оте все. Або, або! Давай плянету! Давай океани!
Євген: А тут, диви, ще й з комуною влізли. Спасати захотіли…
Гервась: Кожному когось спасати хочеться…
Олімпій: Або топити…
Гервась: Спасіння без того не вийде. Чи можу закурити?
Ната: Панове, закурюйте…
Євген: Пані Нато, буде забагато диму…
Олімпій: Для прочищення атмосфери! Дим вбиває бацили.
Гервась: Гряде моя доба — розкинута і пишна — в боях, в диму — червоная, як вишня — гряде у даль німу!
Клавдій: То ви поет?
Євген: Ми всі поети. Весь світ поезія! Весь космос!
Олімпій: Весь космос! Ну, вибач… Космос! Теж мені знайшов космос… Ціла плянета розвалена, а він космос!
Гервась: А що ти думаєш? А може, саме в цьому і є космос… Хто зна.
Євген: Дійсно, хто зна… Але, пані Нато? Де є Ір? Андрій?
Ната: Вони зараз будуть… Ось і вона…
Відчиняються двері і швидко входить Ір. Елегантна, весела. По часі входить і Петро Іванович.
Ір: Що? Чого в темноті? Це зветься ясно? Більше світла! (світить ще).
Всі: (плещуть) Ір! Ір! Браво, Ір!
Ір: Дякую, дякую, дякую! А тут ось представляю мого шановного чоловіка, Петра Івановича. Не хотів йти…
Петро Іванович: (розхристаний, з розбитим волоссям, відкланюється) Граф Нуль…
Євген: Відколи Нуль, Петре Івановичу?
Петро Іванович: (не відповідає, відходить в глибину кімнати, бере якусь книгу, що там лежить, і бурмоче) Наше завдання вибороти щастя всім людям.
Гервась і Олімпій: (що розмовляють збоку) Ха-ха-ха! Ха-ха-ха!
Євген: Чого вам весело?
Гервась: Та це, щоб не було сумно. Анекдоти оповідаємо.
Ір: Нато, професоре, Євгене! Всі! Цей вечір ми присвятили для забави! Згода?
Всі: Згода! Згода!
Ір: А де ж наш сам потентат?
Ната: Він зараз вернеться!
Ір: Професоре! Ви, здається, спец радіоапарату. Дайте там якесь танґо!
Євген: (наспівує) Танцюю танґо з оранґутанґом…
Ір: Євгене? Ви чим співаєте? Баритоном? Басом?
Євген: І тим, і другим — залежно від політики.
Ір: Сьогодні затягніть басом.
Євген: Пізно. Професор вже рушив машину…
Грає танґо. Сидять, стоять, курять.
