Андрій Первозванний - Дзюбенко-Мейс Наталія
Всі відчували, що скоро їй доведеться вити од відчаю і жерти саму себе. Але то буде ще не скоро. Поки що спливали останні хитливі роки імператора Клавдія. Його попередня дружина — буйна, розпутна Месаліна — нарешті у пеклі, щоправда, імператори і їх дорогі половини не потрапляють туди, адже ж вони по смерті стають богами і вже з іншого світу владарюють не лише людськими долями, а й земними й небесними стихіями. Вінценосців важко спекатися навіть після їх кончини. Їм ставлять статуї і пам'ятні арки на Марсовому полі, на їх честь проводяться грища і їм моляться, приносять жертви
(ще б пак), просять заступництва. Месаліні не поталанило — надто безпутним було життя вінценосної блудниці, що викликала навіть ненависть сенату, так що богинею її не проголосили. Інша дружина Агрипіна повсюдно сіє смерть на своєму шляху, винищуючи всіх претендентів на престол, уперто ведучи до імператорського трону свою майбутню смерть — синочка Нерона. Кіфареда й актора. Майбутнього комедіанта. Блазня римської публіки. Першого гонителя християн. В Єрусалимі діє біля півтисячі синагог і скиній. Іудеї моляться Господу і просять відвернути лихо. Сяє гордою пишнотою не так давно перебудований Іродом Храм Господа, куди звідусіль спливаються пожертвування іудеїв, золото, коштовності. Римляни поки що спостерігають, хоч ласо поглядають у бік сяйливої споруди — надто спокусливі розповіді ширяться про неймовірні Храмові скарби. Ймовірно — се правда. Оно як висяває при вході гроно винограду, зроблене з чистого золота, кожна виноградина завбільшки з людину. Мінора — головна святиня Храму — летить у небо вісьмома нескінченними стрілами з його верховини. Вона також золота. Наскільки вистачить снаги у римлян терпіти затятість народу, котрий уперто не пускає до Господнього Храму статуй римських богів і статуй римських імператорів. Наскільки вистачить терпіння в іудеїв, аби щодня споглядати на підступах до Храму золоті щити Риму, що осквернюють осідок Предвічного. А ще пророк Єзекілііль застерігав: "Оце закон храму: на вершині гори вся границя його кругом має бути Святеє Святих. Ось це закон храму". Катастрофа близько. Власне, вона уже розпочалася. Спалахують бунти, палають палаци ставлеників Риму. Згорів навіть палац Ірода, запалений воїнами, які вів талановитий іудейський воєначальник Йосип Флавій. За полами своїх темних плащів єрусалимські месники — сікарії, стискають ножі. А римська вовчиця шкірить пащу, голодно облизується і вигинає спину, готуючись до стрибка.
Апостоли зібралися в Єрусалимі з далеких мандрів, вони як ніхто відають про велетенські зрухи і розломи у корі Ойкумени. Вони як ніхто знають, що закінчується, власне уже скінчився, старий світ. Ангели Завіту у своїх проповідях не накликають кров, вони моляться і просять миру. Миру, любови і милосердя. Ісус йде землею, все виразніше проступає Його спотворене мукою прекрасне лице Сина Господа, Сина Людського. Без'язикі раби з надією простягають до нього руки. Владоможці кривляться: як так, пробуджується нікчемне людське стадо, видумавши для себе якогось приватного дивного бога. Вигадавши кару для грішників у якомусь іншому світі, де будуть рівні, і господарі, і раби. Вигадавши Царство, де будуть щасливими тільки праведники. І де судитимуть за ділами і словами, а не за кількістю і вартістю пожертв, які так щедро приносять римські патриції та патриціанки у своїх храмах. Бунт уже загніздився у душах. Щось відбувається. Власне, уже відбулося, і треба захищатися, захищатися вогнем і мечем. Канчуками і страхітливими дерев'яними хрестами з розп'ятими на них людьми на Апієвій дорозі.
Апостоли розуміють: усе лише починається. Симон-Петро, пригнічений спогадами про власне відречення від Спасителя у страшну ніч Його арешту, і Павло — колишній перший гонитель християн в Єрусалимі закликають своїх побратимів апостолів до непоступливости у виконанні Божих заповідей. У них їх багато. І у них є відповіді. Як жити, у що одягатися, з якими жінками шлюбитися. Голос Павла заворожує, злітає до найвищих верхотур і опускається до шепоту. Йому заперечувати важко. Павло — новопризваний. Невисокий, щупленький, непоказний, але у ньому нуртує могутній, незборний дух богоборця. Він знає своє покликання, і його не зупинить ніхто у ревному служінні Христу, у творенні церкви. Він самовидець іншого роду — після свого воскресіння явився йому Господь і покликав. Апостоли приймають рішення дозволити Павлові проповідувати Євангеліє серед язичників, не вимагаючи від них дотримання Закону Мойсея. Павло зітхає з полегшею.
Матвій тяжко карається іншими думами: Спаситель прийшов, звісно ж, до всіх людей, але ж напевне передусім до богообраного народу Ізраїлю. Виконуючи наказ Учителя, він пройшов землями варварів та язичників, проповідуючи Євангелія. Він бачив, що росте число необрізаних поган, які увірували. Він бачив, як під час його проповідей Святий Дух сходив на багатьох з тих, хто раніше бив поклони мамоні. І хто він такий, аби суперечити Господу. І все ж ще не певний, чи справедливо те, що впускають вони до вічного Божого Храму язичників. Останній наказ Учителя іти до всіх людей, по всій землі. До всіх людей... А чи є людьми маври, або вандали?
Хома також недовірливо крутить головою і перебиває розмову в'їдливими зауваженнями: служіння Господу — се ж повне відречення від усього людського. За непокору Господу треба нещадно карати тут, на землі. А, як же: не убий? Це стосується лише світу тих, які прийняли Господа. Це не стосується тих, хто йде на Господа з мечами у руках і прокляттями на устах.
Ні, не було миру навіть у світі апостолів. Вони ставили і вирішували у ті дні питання надзвичайної складности і ваги. Від їхніх рішень залежало, якою буде подальша земна історія Господа. Їм була дана незвичайна сила і влада, але вони були не політиками — простими рибалками, столярами, митарями. Як ставитися до необрізаних? До варварів. Звісно ж, Господь стер цей страшний розрив межи людьми. Та усе ж... Усе ж...
Андрій сумно споглядав за дійством. Його побоювання справджувалися. Одержимість, ревність його побратимів у служінні Господу сягла агогею, вони були єдині у своїй відданості Господу, вони знали істину, й не було таких сил і мук, які б примусили їх звернути з цього шляху. Вони усі підуть за ним до кінця. І початку. Вони утвердять образ
Спасителя на цій грішній землі. Та чи водночас не зітруть вони багатоликість образу Передвічного. Не спотворять Христа, який сумував і страждав, тішився і любив, пророкував і мовчав. Христа скорбного і могутнього, радісного і грізного. Він тільки-но повернувся з Венедії і Скіфії, тривалого походу, під час якого він учив народи і племена, і котрі учили його.
Він не заперечив там світлих духів, з якими ці народи були пов'язані стародавньою пуповиною. Він не накликав на них ані проклять, ані погроз. Христос прийшов туди світлою, доброю, вселенською, всемогутньою силою, і вони його упізнали. Упізнали у ликах Ясновида і Велеса, Лади і Купала, Стрибога і Рода, Леля і Полеля. Все це був Він — його всемогутня длань, його подих, усміх, його сльози, біль і благо-вістя. Цей світ з приходом Христа став нарешті цілим, отримав свою рівновагу, завершеність і сенс. З приходом Христа цей народ ставав обраним Богом, так само як богообраними ставали усі народи і племена. Кожна людина. Не страх він приніс туди, а любов.
Свої міркування Андрій, ймовірно, виклав на Соборі. Якщо не він, то хтось із апостолів. Хтось повинен був відчути усю небезпеку, котру несла із собою нетерпимість та претензії на повну істину в усьому. В усіх питаннях багатомірного, багатоликого життя земної цивілізації. Цих побоювань не збагнули або ж не почули. Так, вони були єдині у вірі і Господові, але дороги вибирали нарізно. Сталося те, що сталося. Апостоли Христа пішли різними дорогами. Різними дорогами пішло і християнство, розриваючи живе тіло єдиного Господа. Єдиного для всіх людей... І кожному воздасться по вірі його і ділах його.
Автор.
