Андрій Первозванний - Дзюбенко-Мейс Наталія

Міські мури скоро злизав глухий морок. Не стало чутно брязкання мечів, ні перегуків римських охоронців. Анна запалила смолоскипа, який нарешті пробив темряву ночі. Все ж іти було важко. Орися постійно перечіпалася то за грудки землі, то за чагарі. Анна простувала попереду, не йшла — пливла, летіла над притихлою землею, над густою плоттю ночі. Не розмовляли. Анна нічого не пояснювала, всім своїм виглядом спонукаючи до мовчання.

Вона взагалі була неговіркою — дивна пелопоннеська жінка Анна.

В її руках смолоскип палав, плакав золотими сльозами, когось кликав, когось про щось благав.

І Орися вирішила довіритися своїй рятівниці, бо ж справді пощо були всі оті безсонні ночі над нею: зраненою — мертвою, невже для того, аби знову кинути її в лихо? Орися довірилася своїй рятівниці і нараз заспокоїлася, а зі спокоєм прийшло якесь дивне просвітлення, схоже на знання. Вона начебто щось згадала — важливе і дороге. Такий стан у неї колись бував, коли вона після довжелезних труднівок на запахущім лані поверталася додому. Спину млоїло, руки боліли, але щось над нею, під нею, у ній, головно — у ній! — тішилося, співало, проростало...

Вони увесь час поднімалися пологим схилом. Ніч була беззоряною, тихою. Нарешті вони здобулися на гору. Ще декілька кроків, і перед очима враженої Орисі відкрилася внизу всіяна вогнями улоговина, захована стрімчатими скелями. Людей було багато, облич вона ще не розрізняла, Анна рушила вниз, вона майже бігла. Орися боязко рушила за нею.

Їх помітили, здалеку почулися привітні вигуки, у цьому дивному оточенні Анну вочевидь всі знали і любили. Орися зауважила, як до її супутниці потягнулися руки, намагаючись непомітно торкнутися країв одежі. Анна також розкинула руки у привітанні.

— Ми прийшли! — видихнула нарешті, обнімаючи Орисю за плечі.

— Що це, Анно? Що тут за люди і чому вони збираються посеред ночі, далеко від міста? Від кого вони ховаються?

— Це християни, сестро. Ти дивися і слухай. Просто дивися і слухай.

Перед ними розступалися. Вони пробилися у саме осердя зібрання, і тут Орися почула голос, у ній здригнулося серце. Голос був негучний, линув з її далекого минулого і зривав пекучим болем душу. А вже потім побачила вона його — Апостола, так він колись себе називав. В тому житті, з якого вона вийшла і у якому вона була щасливою, він називав себе Апостолом...

Звісно ж, він змінився. Не постарів — чи старіє мудрість, зрештою чи старіє вічність? Але він змінився — не був більше прохромленим смертним болем чужинцем для своїх та чужих. Та й чи знав Андрій у тій своїй передостанній іпостасі чужих, ставши всіма. Могутньої статури білоголовий пророк постав перед Орисею у колі смолоскипів, біла лляна одежа, босі ступні, глибокий і самовитий зір. І руки підняті д'горі, ними він розсував нічну темряву, і ніч світлішала...

Глава 4

ЄРИХОНСЬКА РУЖА

Крик, що раптом у ній зазвучав, оглушив — крик болю, радости, надії. За стільки літ вона нарешті зустріла того, хто міг знати і повідати їй, що ж трапилося на її материзні, де її родаки, де близькі. Де молодий, чорнявий вождь? Де він? Коли її полонили, цей чоловік був у Венедії, дивний богоносець, який своїм негучними проповідями стрясав душу її народу. Вона тоді не все збагнула, та й, правду кажучи, не надто й прислухалася, ошаліла від власного кохання, від щастя, яке було поруч, біля неї, буяло, світилося у ній. Воно мало бути вічним, але воно потонуло у водах Понтійського моря, котрим її, змотузовану, знетямлену від горя, везли на цей далекий берег чужого світу.

Орися хотіла кинутися йому до ніг, плакати, благати, молити...

Якраз тоді Апостол заговорив. Він обводив своїм пронизливим, віщим зором прибульців. Усіх вітав, усіх впізнавав, усіх голубив.

Дні його трудів підходили до кінця. Прозираючи час, не міг не знати, що на нього і на цих людей, які з побожним захватом здіймають угору смолоскипи, насувається тінь. За себе він не боявся, але хотів підтримати, укріпити тих, хто завтра піде на муку і на смерть.

Але смерти немає...

"Смерти немає, — заговорив Апостол Андрій. — Свідчу перед вами всіма, перед землею і небом, смерти немає, бо хто прийняв у душу образ нашого Спасителя, той спасеться. Після смерті є воскресіння. Ісус, наш Господь, помирав страшною смертю далеко звідси. Але через три дні Він воскрес!"

— Він воскрес!

Першою про це принесла звістку Марія-Магдалина. Вони, прибиті горем, нишкували у затемненій горниці. Минуло три дні і три ночі. Чи помітили вони як тече час? Для них він зупинився, загруз важким каменем у вершак Голгофи. Здається, приходив Іуда. Що їм до Іуди з Каріота? Вбивати його, мститися? "Але горе тому чоловікові, що видасть Людського Сина. Було б краще йому, коли б той чоловік не родився!" Тепер їх тільки одинадцять, мовчкують у роздертих одежах із почервонілими від сліз та безсоння очима. Востаннє вони спали на Оливній горі, тепер стукає і стукає в затуманених головах тихе, докірливе: "Пильнуйте й моліться..'" "Отак — не змогли ви й однієї години допильнувати зо Мною..'" Хтось приніс звістку про те, що Іуда повісився на землі крови, купленій за ті тридцять срібняків. Що їм тепер до Іуди і його смерти. Краще б той чоловік не родився. "Зостав мертвим хоронити своїх мерців". Іуда з Каріота пішов до того, кому слугував.

Вони згорнулися у тісний людський клубок, туляться один до одного, але не в силі глянути один одному у вічі. Сонце погасло, світ скінчився, усе скінчилося. Позавчора вони похоронили Його у печері, висіченій у скелі, яка знаходилася в саду Йосипа з Аримафеї, який і випросив Його тіло у Пілата. Той несказанно здивувався: розп'ятих грішників заведено було у євреїв хоронити у місцях ганебних, нечистих, з поганою славою. Але тіло, зважаючи на багатство і знатність прохача, як-не-як той був членом синедріону, наказав видати. Ще більше здивувався прокуратор, коли наступного дня, незважаючи на святу суботу, до нього з'явилися вельможні первосвященики з проханням дати наказ охороняти тіло розп'ятого. Це уже було зухвальство, у Пілата боліла голова від безнастанних релігійних чвар у Єрусалимі. Каяфа наполіг. Каяфа завжди добивається свого.

Позавчора вони поспішали. Загорнули Його у плащаницю, принесену Йосипом Аримефейським, поклопоталися жінки, аби змастити тіло пахощами. Поклали Його на боковий виступ, висічений у печері, але поховальний обряд завершити не встигли. Привалили до входу велетенського каменя, єрихонська ружа — квітуче перекотиполе іудейських пустель — якимось побитом втрапила у обнесений огорожею сад, припала до каменя і розправила свої пелюстки. Ще се було за знамення? Розтерзане тіло великого страждальця покоїлося на холодному камені, а ружа променувала у світ яре, жарке світло.

І хоч пам'ятали про Його слова, що свята субота і для Отця Небесного, і для Його Сина, але іти до гробниці в цей день не наважилися. Це грозило каменуванням. Та, власне, зупинив їх навіть не страх — учеписто сиділи в них старі заповідання.

Таж і таке — вони ж не первосвященики, аби мати право порушувати Закон, даний Господом.

Вони туляться один одного і щось прагнуть згадати. Всі дивляться в той бік, де двері. Чекають? Кого вони тепер мають чекати... Його мати, Марія з Магдали та Саломея уже пішли, згорьовано схлипуючи. Сьогодні день третій кінця. За стінами будинку уже з досвітку вештаються цікаві: як там вірники розп'ятого "царя іудейського"? А де ж їх всесильний, всемогутній Господь, який обіцяв за три дні зруйнувати Храм Господа і воздвигнути новий, ще сяйливіший і цього разу вічний? Біля порога перешепти, гам, регіт, там очікують на вихід убитих горем одинадцяти чоловіків. Не вічно ж їм відсиджуватися у своєму кублі.

Повільно сходить з боку Золотих воріт, отих самих, через які Він нещодавно так урочисто в'їжджав в Єрусалим, палахке світило. Життя в Вічному місті продовжується. Без Нього... Їм страшно, вони уже нічого не знають про те життя, яке без

Нього?

Їм треба щось згадати, вони згадають потім, вони тепер усе життя згадуватимуть свого Учителя і розгадуватимуть його таємницю. Не сьогодні. Не зараз. Зараз у всіх них наструнені нерви, вони розгублені, принижені, розчавлені. І вони дивляться на двері.

— Він воскрес!

Марія-Магдалина влітає у кімнату. Всі повертають голови і нерозуміюче дивляться на жінку, яка міниться, струмує, скипає дивним світлом щастя.

Марія-Магдалина кидається до Петра-Симона:

— Він воскрес! Воскрес! Воскрес! Всі кидаються до неї, трясуть за плечі:

— Говори!

— Що трапилося?

— Що?..

Вона трясе головою і не може нічого сказати.

Сміється.

Плаче.

Сміється.

— Говори!!!

Марія-Магдалина шепоче крізь збризки сліз:

— Він воскрес...

Вона починає свою розповідь, гамір затихає, але Петро уже її не чує, він кидається до дверей, прошкує, — ні! — біжить, летить, лине...

Йому услід витягуються нашорошені вуха. Єрусалим, який убив свого пророка, насторожується, вслухаючись у леління колишньої блудниці, новітньої Сірах, котра колись провістила убитому горем Якову про те, що улюблений син його — Йосип живий і що він панує над усім єгипетським краєм. З рук первосвященника Кайяфи падає жертовний хліб. "Ось воно... Прийшло... Не допильнували... Не римським центуріонам треба було охороняти могилу — самому! Самому! Не склепити очей! Дивитися, бачити і свідкувати: розп'ятий — мертвий. Пізно... Запізно..."

Над Єрусалимом палає грізне світило. Світанку ніби й не було. На звістку до гробниці збігаються стражники Храму — мовчки, ошелешено споглядають плащаницю, на якій чіткий відбиток тіла з кривавими стигмами. Єрихонська ружа уже міцно вчепилася у кам'янистий ґрунт і кипить, веселіє пурпуровими барвами, людей прибуває щораз більше, але ніхто не сміє наступити чи зірвати дивну жагку квітку. А до них наближається світла тінь, вони упізнають і не впізнають це лагідне обличчя, цей безмежно печальний голос: "Я світ переміг..'" Пальці маловірного Хоми заглиблюються у криваві рани: се правда! Смертю смерть здолавши, Він повернувся! Тепер уже назавжди.

Глава 5

ПІД ЗНАКОМ РИБИ

Після проповіді пророка та його благословення в освітлений круг вступив молодий, блідий юнак і почав говорити:

— Я раб, святий отче. — Він заїкався, губи сіпалися. — Я не знаю своїх батьків, не знаю ані своєї родини, ані своєї батьківщини.