Андрій Первозванний - Дзюбенко-Мейс Наталія

І ніхто з християнської громади не наважувався першим переступити святий поріг. Сподівалися на чудо, благовість, сподівалися на благословення.

Дивної краси храм стояв порожній і чекав...

Кінець

ДУМА ПРО ПРИХІД АПОСТОЛА АНДРІЯ НА ЗЕМЛІ УКРАЇНИ

Замість післямови

Був сорок перший рік від початку нового віку, або літо сьоме Спасіння. Деякі дослідники твердять, що се був останній, третій, похід Апостола Андрія. Ніхто не заперечує, що він потрапив на береги Понтійського моря, побував у грецьких полісах, погоджуються і з тим, що походив скіфськими землями, тобто нинішньою степовою Україною. І, можливо, але малоймовірно, потім чистим випадком потрапив на дніпровські береги, де на одній з українських верховин провістив народження могутнього міста з безліччю храмів Христа. Себто простим екскурсантом байдуже перейшов великими, залюдненими, залісненими землями, але не проповідував, не провіщав, залишився байдужим до будучности нашої землі.

Та усе ж, якщо звести докупи усі свідчення — легендарні і документальні, про інших апостолів, то стане зрозуміло, що перші роки після смерти і воскресіння Господа нашого його учні гуртувалися саме в Єрусалимі. Звісно, їм потрібен був час, аби утвердитися у вірі, научитися жити без щоденної присутности свого Учителя, навчитися чути Його голос. Не одразу із простих рибарів, виноградарів, столярів, митарів — розгублених, нетямковитих, врешті, не надто кмітливих, виросли одержимі полум'яні пророки, носії Євангелія. Про це свідчить Книга Діянь Апостолів. Щоб піти вперед, їм потрібно було неодмінно повернутися назад.

Перст судьби вони побачили практично одночасно після шалених гонінь на християнську общину, коли над їхнім життям нависла пряма загроза. Але вони не могли тоді загинути. Ніхто з апостолів у ті часи не закінчив своє життя в Єрусалимі. Майже одночасно ми бачимо апостолів у Фесалоніці, Пелопоннесі, Римі, землях єгипетських, вірменських. Перші походи апостолів легенди усіх народів датують майже однаково. Сім років опісля розп'яття і воскресіння Ісуса Христа. З цим суголосна і українська легенда. Отже, не у третій — таки у свій перший месіонерський похід потрапив Андрій-апостол у град хліба, як описано у одному з його житіїв. Та, зрештою, питання зовсім не у цьому.

Головне: чи міг він прибути у праукраїнську країну венедів, яка саме в ці роки була розташована між Дніпром, Россю і Прип'ятю, адже саме тут знаходяться їхні поховання, культурний ареал? Саме приблизно у ті роки венеди відступили під тиском вандалів на волинську землю, де заснували могутню фортецю, зібрали докупи чимало праукраїнських племен, саме на той час припадає перша державна консолідація основного племенного масиву нашого народу. Подальша історія боротьби з нашестям готів, першого розриву народу на верхньодніпровську та дністровську частини, подальшої боротьби і перемоги за межами цього твору.

Автор цього роману прагне поставити питання ще по-іншому: а чи міг Апостол Андрій не прибути у країну венедів? І це питання в контексті історії нашого народу та апостольської традиції цілком закономірне. А й справді, чи міг оминути самовидець Христа, якому було відкриті знаки будущини, у своїх важких мандрах північний край, землю хлібів, яка на той час годувала велику Імперію, не зустрітися з прапращурами християнського народу, якому судилося пережити розп'яття голодоморами, не відчути сурму третього скорбного ангела, передвісника зорі Полин? І може, з моєю версією ніхто не погодиться, тоді сприйми, дорогий читачу, цей твір просто як ту істину, яку автор шукав у самому собі; і на такий пошук він має право, тому що це його власна розмова з Господом, як на такий пошук істини має право кожна людина, кожна нація і кожен народ.

Катедра Андрія тоді знаходилася у грецьких Патрах. Легенда говорить, що закічив він своє многотрудне життя у 64 році від Різдва Христового. Саме тоді підійшли до кінця його отвержені труди на ниві Господа. Позаду далекі походи на землі скіфів, болгар, вірмен, греків, а може, й новгородців. Всюди за ним проросли паростки Христової віри. Росла, множилася, міцніла нова церква людей, об'єднаних силою любови. Дедалі виразніше проступало лице нового світу. Апостоли Христа, Посланники Господа і Ангели Завіту пішли різними шляхами, понесли велику істину людям і великі горючі думи у собі.

Уже не стало Якова, сина Зеведея і Саломеї. Перший мученик упав жертвою ненависти іудейського царя Ірода.

Його брат Іоанн жив у Єрусалимі до самої смерти Богородиці, виконавши наказ свого Учителя замінити їй сина. Дорога цього самовидця Господа буде найдовшою. Він чудом переживе гоніння на християн імператорів Нерона і Домініціана, останній люто розправиться з іншим Апостолом, Пилипом, розіп'явши його на хресті, і помре у Ефесі, струснувши світ грозовим Апокаліпсисом і тихими словами: "Діти мої, любіть один одного. Це заповідь Господня, і вона одна заміняє собою всі інші".

Дорога Варфоломія, або Нафанаїла, з Кани Галілейської проляже через Малу Азію, Аравію, Ефіопію, Індію. У великій Вірменії з нього живого здеруть шкіру.

Голос іншого Апостола — колишнього маловірного Хоми — мученицьки обірветься в Індії на Малабарському березі.

Матвій, колишній митар Левій, напише своє Євангеліє на прохання іудеїв і залишить цей світ в Ефіопії у страшних муках на вогнищі. Його спалять живцем.

Ще одного проповідника Євангелія — Якова, Якова молодшого, як називали його побратими, брата Господа, як увійшов в історії, він і справді був братом Ісусові, поскільки його мати була рідною сестрою Марії, буде скаменовано в Єрусалимі. Його — першого єпископа Єрусалимського — скинули з даху Храму і закидали камінням, а він пристрасно молився за своїх мучителів. Якийсь надто запопадливий суконщик добив його колом.

Симон Зилот, той самий, на весіллі якого Господь перетворив воду на вино, пройшов через Єгипет, Кіренею, Лівію, Нумібію та Мавританію, Британські острови, Вавілонію. У персидському місті Суанітрі мученицьким квітом відцвіте на прощання його життя.

Після довгих трудів в Іудеї, Самарії, Галілеї, Ідумеї, Аравії, Сирії, Месопотамії, Персії, Вірменії ще одного Апостола — Іуду, або як його ще називали Фаддея — повісять на дереві. Ненависть до нього була такою, що в нього навіть мертвого посилали стріли.

Петра і Павла розп'яли у Римі після того, як християн звинуватили у підпалі вічного міста. Про цих апостолів знано найбільше. Їхні послання і діяння дійшли до нас у найбільшій повноті.

Так скупо говорить історія. Вона взагалі вкрай неговірка, коли йдеться про цей період. Початок початку. Початок кінця.

Властиво промовляють леґенди, перекази, долітає дивні луни минулого. Історики заперечують можливість прибуття одного із самовидців Спасителя на прадавні українські землі. Історики шукають документи, потрясають фактами, доказами, арґументами. Їм не вірять. Так, може, це взагалі не належить до володінь бабці історії?

Це належить до володінь і до сновидінь історії Господа. Так він ішов землями, входив у народи, так він перетворював людське життя, життя народів, життя людства. Я беру житія апостолів з українських джерел. У росіян інша версія, болгар та греків — інша, в англійців ще інша. Кожен народ, кожна культура має свої власні відносини з Богом та свою історію Бога. Моляться у далекій американській Оклахомі до індіанського, а в Африці — до чорного Ісуса. Власне, по-іншому не може й бути, бо коли ми дивимося на Господа, ми дивимося у себе, де живе Він у нас. Його володіння в середині людини, у її душі, крові, плоті, духові. І кожен такий образ істинний. Тому що Бог — це єдина справжня батьківщина кожного навіть у тому разі, коли його зрікаються. Господь створив людину за своїм образом і подобою, кожна людина творить його за своїм. І коли мої галичани на Храмовому святі у день святого Андрія шепочуться за столом, що, звісно ж, він бував у селі Київець, ондечки, де висяває куполами нова церква, був слід від його стопи — се правда. Як правда і те, що поліщуки, при повному місяці вийшовши у ліс, моляться під його зеленим склепінням своєму родакові Андрієві, який, достеменно ж, родом з цієї синьоозерної землі. І коли українські дівчата в Андріїв день ворожать на воді і хлібові, на свічці і свічадах, просячи свого заступника Андрія дати добру щедру долю, — се також історія нашого Господа. Єдиного для всіх і щедрого для всіх...

Тож час і мені, автору цієї спроби твору про прихід Апостола Андрія на землі українські, сказати своє слово. Я не мала такої відваги, аби придумати його проповіді, а трансформовувати Святе Письмо не вважала правильним. Воно нині доступне кожному: стукайте — і відкриється. Тож нехай ся таїна залишиться.

— Але ж є Євангелія від Андрія...

— Нехай вона залишиться на совісті тих, хто це написав.

— Є Житіє Андрія...

— Апостоли так не жили і так не помирали.

А він був, є і буде нашим Апостолом Ісуса Христа. Мені ж бо дана малесенька територія — я можу лише закласти, з максимальною делікатністю і бережливістю, лише свої видіння того, що було, враховуючи те, що було потім, що є тепер, і прозираючи, наскільки мені дано, будучність. І розуміти, що все починається не з кінця, а таки з початку. З підвалин.

Інквізиції і хрестоносці, полювання за відьмами і глибокий шрам народної образи: ну пощо на тисячолітній глум було розсилати по світу послів у пошуках "вигідного" Господа, а потім заганяти Володимиру у річку Почайну (недарма вона зникла), збентежених, заляканих, сторопілих смердів і київських вельмож, адже Він уже прийшов, Його сприйняли, полюбили, до Нього молилися, Йому поклонялися. І вже у четвертому столітті про нас говорили, як про християнську країну.

І нашою землею уже пройшов Андрій. І сказав своє Слово.

У 50 році від Різдва Христового апостоли, ті з них, які були ще живі, зібралися на свій Перший Собор. Про що вони говорили? Вислухали вочевидь кожного. Вислухали й Андрія. Про його походи на землі скіфів та гіперборейські землі. Про край дивної краси і людей, які живуть на ній. Ділився сумнівами. Очевидно, вони в нього були. Вони були у всіх: як діяти і що робити далі? В повітрі пахло грозою, перевертався час, оголювалося його денце. Імперія, породжена вовчицею, шкірила ікла і жерла все і всіх.