Андрій Первозванний - Дзюбенко-Мейс Наталія

Рана гоїлася важко, синюшний набряк на рівні серця довго не спадав. Декілька разів з'являвся бородач у білій тозі і з дивними, нетутешніми очима. Та приходив саме тоді, коли їй ставало гірше і вона западала у важку лихоманку. Щось чаклував над триніжником, оглядав рану, і не те, що не випадало нагоди, — просто не було сил про щось його розпитувати. Потім вони з Анною про щось довірливо перешіптувалися, разом ставали на коліна перед домашнім таємним олтарем і довго молилися. Потім він перестав з'являтися, якраз тоді, коли Орисі полегшало, вона з допомогою Анни почала зводитися на ноги, ступала важко, часто відпочивала, та усе ж до неї почали повертатися сили і вона зі страхом стала подумувати про те, що її чекає далі. Знову осоружний гінекей Кілона чи рабська праця на господських псарнях, звіринцях чи виноградниках?

Вірила і не вірила щирим запевненням Анни. За літа чужини придивилася до життя у Патрах. Ні, це була звісно, не Венедія, тут владарювали інші закони. Пишні палаци, вілли, базиліки, терми і бані, викладені каменем прямі і рівні дороги, фонтани і купальні, поличчя богів і героїв — за лаштунками неймовірної пишноти придавлений залізною п'ятою завойовників римлян народ, який зрікався своєї віри і потроху забував про волю. І ті ж страждання, яких вона набачилася й у рідній Венедії, і погорда сильних над слабими, і вічне коло народжень та смертей. І високі мури довкола міста, відгородженого від світу, а ще вищі стіни між людьми у самому місті. І море, море, як живий, лискучий, величезний звір, котрий вмостився містові у ноги й то куняє, затягнений мерехтливим, голубим ряхтом, то ліниво потягається, вигинаючись усім тулубом, то лютує, здіймаючи гострі і безжальні кігті скажених хвиль. Він ніколи не випустить її із своїх смертельних лабетів. Вона закладниця не стільки Кілара, і навіть не міста, а найперш отсього неймовірно могутнього звірюгана. Надто добре пам'ятала, скільки часу везли її морем до цього міста. Крізь сльози, ридання все ж бачила цю безмежну, колихку, солону потвору, яка все глибше і глибше затягувала її у свою ненатлу утробу. І поволі гасла, танула зелена співуча Венедія, віддалялася рідна чорнява постать, звітрювалася у сни, у сльози, у спогади.

Товстенький купчик намагався її якось розважити, бренькав на кіфарі, дарував прикраси, щиро побивався, що від безнастанного плачу рідкісний товар втрачає свою ціну. Уже в Патрах довго тримав її у своєму палаці, найняв граматиків та риторів, аби навчити грецької мови та добрих манер, улещував, умовляв і грозив. Клята венедка ніяк не могла оцінити долі, яка їй випадала. Гіперборейських світів він нанюхався. Ліс, степи, ріки, безкраї простори, неміряні дороги, тлум народів та племен і ніякої розкоші. Живуть, длубаються собі у землі, виводять своїх пісеньок. Як лишень таких красунь родить ця земля? Красунь та ще золоті ярі пшениці — хліб, через який він щоразу змушений долати морські простори і химерний крутолобий Борисфен, служити примхливому богові вітрів Еолу і жорстокому владиці морів Посейдону. Хліб, якого ніколи не було вдосталь ні в Імперії, ні у її обласканій увагою римських патриціїв, багатій ахейській провінції. Золотоволосій дикунці поталанило потрапити у благословенний Пелопоннес, золоту перлину в короні Імперії, вона могла б стати наложницею найперших архонтів, навіть сенаторів, ба! навіть самого імператора. А вона ридала й ридала за своїм злиденними Єлисейськими садами, доки одного разу випадково під час візиту флотоводця Кілара тому не впала в око золота павутинка дивного волосся зарюмсаної полонянки. Кілар своїм підлеглим не платив, він просто забирав силою те, що хотів. Отож поночі і загримали у високі ковані ворота переляканого купчика Кіларові зброєносці...

...Нарешті прийшов день, коли Анна подала Орисі прегарний пеплум — широку білосніжну сукню, велику шаль, грубошерстого теплого плаща з капором, облямованим сріблястим хутром дакської лисички. День був похмурим, вітри летіли з моря, Орися принюхувалася до солоного повітря і повільно одягалася. Анна була як завжди у лляному літнику, підперезаного грубою мотузкою. Супроти неї Орися була зодягнена із надзвичайною розкішшю. На заперечення Орисі Анна байдуже змахнула рукою: пусте, одежа — тлін, не варта балачки. Свято сьогодні, недужа звелася на ноги, виходить у благословенний світ і у нове життя.

Орися хотіла її запитати, що ж то життя і чому воно благословенне, але її зморозило од страху: краще не питати, краще нічого не знати. Вона ступила у двері, глибоко вдихнула повітря — в грудях боляче кольнуло. Вона спершу осліпла від зелені неймовірної чистоти, а вже потім пробилася зором за мигдалеві, миртові, оливкові дерева і... не повірила своїм очам. Викладене шліфованими мармуровими плитами блакитне озерце, навпроти критий, обснований виноградною в'яззю портик, дивовижної краси храм летить в небеса сріблястими колонами, покритими дивним різьбленням квітів, листя, небачених звірів. Величаві статуї богів Аполона, Афродіти, Вести, мають крилами граційні купідончики, аякже, за стільки літ чи й не навчишся розрізняти хоч би чужинських богів, яким поклонялися її мучителі. На зеленій галявині, обсадженій кущами троянд, квітне срібними пелюстками фонтан, а далі, далі висвічує вигадливим сяйвом неймовірної пишноти базиліка, неначе дивний сон, підноситься у небо на білосніжних терасах, як на чудодійних оболоках.

Дивної краси рукотворний світ відкрився перед очима враженої венедки і, хоч вона не раз чудувалася з вигадливості патрійських майстрових, живучи у душному світі Кілона, все ж не уявляла, що можлива під цим сонцем така краса. Вона довго милувалася чудовним міражем, затягненим синюватою димкою, врешті озирнулася на Анну, яка замислено за нею спостерігала:

— Чому ти тут живеш? Хто ти тут — служниця? Рабиня? Господиня? Невже це усе твоє?

— Це не моє, — у голосі жінки ятрилася печаль. — Це володіння мого чоловіка — імператорського намісника, патрійського владики, архонта Язона.

— Таж чому? — Орися ніяк не могла отямитись од промінкого видіння. — Чому ж ти, цариця і володарка, так бідно одягаєшся сама? І чому ти сама доглядала мене, коли у тебе, либонь, стільки слуг та рабів? Та й навіщо? Чому?!.

Анна тихим жестом припинила подальші розпити.

— Ти, видно, сестро, трохи пізнала наше життя, але ти не можеш знати всього. Че й не говорила тобі — я християнка. Немає у мене ані слуг, ані рабів. Я сама прислужниця й раба для останнього жебрака та бідака на світі. На жаль... — бліде личко випрозорилося такою печаллю, що Орисі раптом здалося, що ця чудна жінка розтане під вагою холодного вітру і зовсім неяскравого денного світла, яке скупо виціджували темні хмари, — для мого чоловіка все це має якусь ціну, я просила його відпустити своїх слуг і рабів, покинути службу, він не чує мене. Я молюся, сподіваюся, що таки колись почує...

Анна завела Орисю у білосніжний портик і всадовила на лаву, а сама повернулася до кам'яної і непоказної як довколишню величавість будівлі.

— Вона знову буде молитися, — подумала Орися з раптовою щемливою заздрістю. — Що ж вона бачить, які світи, які раї, коли все це, чим вона володіє, для неї не має ніяої вартости?

Хмари нависали над світом та, здавалося, згущувалися і темніли саме над величавим золотавим палацом. З таких хмар завжди велика гроза, й ця гроза мала би бути недоброю. Орися ще раз провела очима докілля і, зітхнувши, потупала до відчинених дверей такого нежданого прихистку.

Таке життя утікачки вельможного патрійського флотоводця, звісно, не могло бути довгим, тим паче довічним. Рана переставала млоїти, і якось нараз усе довкола неї усе прийшло в рух. Скоро у дверях постав у мідному шоломі, військових обладунках римського легіонера високий чоловік з різкими, хижими рисами. Він щось голосно наказував Анні, недобре позираючи на Орисю. Анна заспокійливо погладжувала її по плечу і відповідала незнайомцю незрозумілою для Орисі мовою. Вона знала, що це латина, у середовищі Кілара нею дехто розмовляв, але за довгі роки вона лише ледь призвичаїлася до грецької і тільки деякі слова могла зрозуміти з мови справжніх господарів Патр римлян. Не такий уже був до неї ласкавий світ, аби чогось навчити.

Хижий вояка говорив різко, наказово. Невже по її душу? Анна слухала, покірно опустивши голову, згодом щось прошепотіла у відповідь, тихо і твердо. Орися в який уже раз зачудувалася силою її тихого голосу. Гість вислухав її відповідь, погрозливо суплячи під мідним шоломом хижі стріли брів, різко розвернувся і закрокував у напрямку палацу, розправивши плечі і закинувши гордовиту хижу голову.

— Що трапилося? — Орися боялася почути відповідь, але й бути у невідомості не могла. — Що трапилося, моя вельможна пані?

— Не клич мене ніколи панею, сестро, ми рівні перед нашим Господом... — Голос Анни був приглу—шеним і струмував журним потічком. — Часу у нас обмаль, тому відпочивай зараз, наберися сил, сьогодні вночі на нас чекає дорога. Більше тобі тут залишатися не можна, я відведу тебе до своїх братів і сестер.

— Се посланець Кілара?

— Ні, се посланець мого чоловіка Язона.

— Тобі щось загрожує? Я не хочу тобі прикростей через мене. Я цього не варта.

— Не мені, — очі Анни обпікали неймовірним болем, — на жаль, сестро, не мені...

Пізньої ночі вони вислизнули із дверей будиночка. Були одягнені у чорні грубошерсні плащі, Анна несла в руці смолоскипа, але не запалювала його. Брама, яка завжди наглухо замикала володіння патрійського владики, цього разу були прочинена. Анна про щось тихо перешепотіла з охоронцями, і вони, скрадаючись, вибралися на мощену каменем дорогу. Темними, легкими тінями пливли дві жінки мимо затемнених будівель. Місто спало. Вони пробиралися до міського муру, на якому ліниво побрязкували мечами римські центуріони. Але пішли не до головних воріт, а до замаскованого якимось лахміттям і кущами підземного ходу. Біля нього вешталися якісь злиденно одягнені бездомки, Орися смикнулася, та Анна їм також щось стиха прошепотіла. Хтось із темряви її застеріг:

— Поспішай, сестро Анно, уже всі пішли.

Вони нарешті вибралися за місто. Анна міцно тримала Орисю за руку і вибирала шлях начебто навмання.