Андрій Первозванний - Дзюбенко-Мейс Наталія

Тьми і тьми... І хтозна, що би трапилося, коли б венеди їх не стримали мечем, вогнем і водою. Навала вандалів відповзла з Венедії, підібгавши хвіст, полишивши гори трупів і конаючих від голоду, холоду, нашестя хвороб своїх вояків.

— А венеди? — знову й знову допитувалася стривожена Орися.

— Бозна, — здвигали плечима оповідачі. — Ясновид один про се відає, скільки їх положило там голову. Кажуть, частина пішла під землю, як вода, а може, перетворилася на журавлів, котрі полетіли у краї баби Сніжани, вотчину фенів, і там на якомусь порожньому, ну зовсім пустельному острові Руґен будують білокам'яні тереми і палаци. Бозна... У Венедії в час нашестя літали і гори, і дерева, і навіть Рай-ріка потекла до небесного Окіяну.

Ще про одне не могла не спитати Орися усевідаючих перевізників: чи прийшли за такого лихоліття на поміч венедам інші роди і племена? Нічого вони на те не відповіли дивній світлоокій жінці, одягненій в чужинецькі білі одежі, з нетутешним болем Слова.

Фотій дослухався до їхніх перемов, опустивши голову, дивився на дерев'яного хреста, якого тримав у руках. Мовчав. Думав. Вбирав у себе незнаємі голоси і звуки. Упізнавав. Пізнавав. Глухо ляпали весла, печально хлюпали сріберні води, вдалині гуготіли пороги, берег був усе ближче, рідний берег, густо обснований журливими вербами, дикими вишнями, широколистими липами, весь у жаготінні різноквіття та різнотрав'я. І вискочивши на нього, Орися та Фотій побігли, полетіли, і хоч знали, що не зараз, не скоро дістануться вони мети, та готові були мчати без передиху вперед і вперед. Тепер їм дістане сили. Тепер їх понесе до гнізда Великої Матері сама рідна земля.

Глава 11

МИКУЛА ТА ВАКУЛА

Вони поверталися із далекого походу. Сини Овсія — Микула та Вакула. Лицарі несли службу на межових сторожових заставах Карпатських гір. Саме туди володар Іломер переніс сторожові чати свого племені. Саме туди він і щоразу відправляв своїх досвідчених в боях воєвод — спадкоємців стола Венедії.

Хлопцями, опісля смерті Овсія, Іломер заопікувався сам — садив на коней, учив ратній науці, пильно приглядався: хто з них? Обидва юнаки були сміливцями, одчайдухами. Невтомними у походах, завзятими у герцях, вигадливими у витівках. Завжди разом. Де майне білий чуб Микули, шукай одразу золотавого Вакулу. Обидвоє однаково кипіли од нетерплячки, морщили однакові лоби, коли їм нагадували, що саме до них, за заповіданням Овсія, переходить володарський начільник від Іломера, себто до одного з них. "Мені", — впевнено твердив Микула, "Мені", — кидався на нього з кулаками Вакула. Втім, сварки ці спалахували нечасто, хіба що якась чорнорота душа захоче розважитися герцем двох братів і зіткне їх лобами.

Замислені та зажурені поверталися цього разу брати із походу. О, ні, крізь їхні дозори вуж не прошмигне, було декілька збройних загонів германців, що нипали лісами, але їх швидко відрядили кого куди. І не про майбутню владу сього разу мислили, то було таким нікчемним і неважливим супроти того незворотного, що насувалося на них. Опечалила їх звістка про хворобу матері, яку приніс гонець з суворим наказом володаря негайно повертатися. Отож цього разу справа таки нагальна, не хотілося вірити у небажане, та терпли од страху.

Мати Ярина — вічна клопотальниця, вічна жалібниця у посаді батька Вола. Не завжди дослухалися вони до її слів та повчань, не завжди виконували її прохання, але й не уявляли, як жити без її тихого голосу, теплої руки на голові, без її любови...

Везли їй, як і завжди, дари, та знали, що ані коштовним перлам, ані золотим черпрагам не потішиться їхня мати.

А Ярина чула крик птахів. Весна... Вона лежала на ліжниці, дослухалася світанкових голосів. Там за порогом її чекала синьоока земля, простягала до неї свої зелені руки. Сього разу вперше не змогла Ярина вийти на її поклик. Рвалася нитка многотрудного життя вдовиці — дружини колишнього могутнього володаря Венедії Овсія. Першої християнки могутнього племени.

Ярина слухала, як оживає рідна земля, крізь маленькі віконниці до неї долітали пахощі зела, яке пробиває зеленими пучечками її поверхню, і тяжко журилася, що сього року вперше не буде засіяна її нива, потім вперше не заколоситься і не заплодоносить. Сини її далеко, та й ніколи у них не було потягу до хліборобської праці — все у походах, у військових забавах, заскочуть на хвилинку, поспостерігають за її вічним марикуванням, добродушно поглузують та й гайда по своїх нетрях. Старалася вона, та не змогла передати їм мудрість хліборобського роду, а без цього хіба знатимуть вони справжню ціну щедрости Господа, та й чи знатимуть вони без цього Господа? А ну ж бо, стуманіють їхні дурні голови од спраги влади та можности і забудуть вони, хто їх породив, який спадок їм залишили, і навіть забудуть, що вони брати...

Плакало, плакало серце Ярини.

Вона дивилася на небо, там вічне пристанище її душі, але росла душа таки із землі й востаннє літала над весняною землею. Літала й у землі — у світлій своїй землиці, де зовсім не темно, як багато хто думає, там, на високому її склепінні, сяють золоті іскорки посіяної пшениці, що спалахуть, розлущуються; їх багато як зірок на небі, а там, нижче, — ярим світлом палають коренивища дерев, вони подібні до золотих гнізд, які жаготіють живими соками і простягають свої руки вглиб землі, пробиваючись до підземної Рай-ріки. І там сплять, повернувши голови д'горі, Овсій і Світозар, Велика Мати і Марія, котра нещодавно відійшла від земних трудів, полишивши після себе сяйні килими небаченої краси і молитви таємничої сили.

Ярина журилася: покидає свою ниву незасіяною.

У цей час весь нарід вийшов у поля та на свої ниви, клекочуть журавлі, веселіє полуденний вітер, терпнуть руки од важкої і солодкої праці, бринять величальні пісні. Вона усе ж понад силу звелася на ноги: ні, руки тремтіли, нічого їй не сподіяти такої благодатної весни. Та все ж понад силу переступила поріг, аби востаннє поглянути на ясний світ і попросити прощення в Матері Сирої Землі за свою немічність.

І схопилася за груди.

...Розорана рілля простягалася ген до обрію. Парувала, пливла могутнім чорним водоспадом, дихала первісною силою. Ярина протерла очі: що се, де вона? Хто прийшов на поміч безпорадній вдовиці і зробив такий щедрий дарунок для її серця? Приглядалася.

Гордовито розправивши плечі, ступали по ниві два могутніх чоловіки, і в богатирському змахові, виймаючи щедрими жменями з торбини, притороченої до пояса, розсівали по ріллі світляні збризки. Дивною радістю ясніли їхні очі, вони наближалися до матері і літали над ними лелеки, пливли оболоки, йшли до неї два сини споконвічного хліборобського племені, засіваючи хлібом материнську ниву.

Глава 12

ГНІЗДО ОРЛІВ

Доземно вклонившись юному дубкові, синашу Священного дуба, який щойно вбирався в міць, грізний Іломер — цар волинської україни рушив із своєю збройною дружиною на оглядини укріплень Нов-города. Сивовусий, статечний, батько семірки крутолобих лицарів синів і трьох чорнооких красунь-дочок, був і сам у розвої богатирської сили. Сьогодні вони були з ним, як з ним були два славетних воєводи Вакула і Микула — сини славної пам'яти володаря Овсія. Іломер, звісно, постатечнішав, але в ньому бився, нуртував звитяжний дух, його боялися і любили. Крутий на розправу і суд, бистрий на розум і щедрий на милість, Іломер не давав передиху нікому і не давав нікому більше за звичкою зариватися у землю. У небо росли муровані кам'яні фортеці, спиналися просторі будівлі, тереми, замки. Добре запеклася йому наука війни з вандалами. Ніколи більш його народ не полишатиме свої гніздовища зайдам на поталу. Берегтиме науку предків: доземно кланятиметься Матері Сирій Землі, але гартуватиме вогнем і водою звитяжний дух, потугу крила. Тож і вправлялися його дружинники до сьомого поту у військових виправах, дзенькали мечі, летіли списи, а будовці повсякчас метикували над новими укріпленнями. Та й непрохані гості дрімати не давали. Іломер довго журився за Орисею, але ішов час, між прийшлими венедами і дітьми батька Вола повсякчас спалахували сутички, доходило до кривавих розборів, отоді і рішився Іломер взяти дочку з царського роду батька Вола. Ніколи до того не бачив її, але коли постала перед ним у барвистому розшитому полотті, у квітуючому віночку чорнобрива поліська мавка, серце замлоїло і відтануло. Любомира віддала йому увесь жар молодої душі, ніжне тіло. А Іломер полюбив свою дружину важкою і суворою любов'ю, у якій молодість переплелася з гіркотою сиротинства, й та любов допомогла йому збороти свою самотину, перебити дужим кулаком неприязнь двох племен і пов'язати їх сплетами приязні, родичання, праці. Іломер не забув Орисю. Горюча втрата, яка обпекла його юність, і досі живе у ньому постійним щемом. Йому ще й досі приходить вона у снах, і він кличе її, він хоче знати, що вона жива, що вона повертається...

Батько Вол свого вінця оддав Іломеру. До них почали тулитися племена різних україн — деревляни, ведмедичі, біличі, руси...

Люди Слова винахідливі і запеклі у війнах за Слово. Народ хотів Слова, і Іломер сказав його — Україна. Одна на всіх. І Господь один-єдиний. Для всіх.

Іломер підняв руку, і спинилася його закута з залізо, обліплена галасливою юрбою бойова дружина. Український цар напружено вдивлявся в далину, туди ж повернулися і погляди супровідників. За синьоозер'ям щось справді майнуло, маревом чи сном.

Видалося: дві білі постаті наближаються у ясному трені до новозбудованої фортеці.

Було тихо і урочисто.

Був початок початку.

А над доокіллям, позаду велелюдного зібрання, величаво і неприступно стриміли зубчасті шпилі нової фортеці, головного осідку держави. І заклично стриміли у високе небо стрімчасті стіни нового храму, на будівництві якого працювали усі — жінки і дітлахи, дружинники і родина володаря, колишні вандали, забрані у полон, а тепер одружені на полісянках та венедках, чоловік Квітослави Юрій, котрий виявився неабияким майстровим, дужі і немічні, старі та малі з усіх околиць. Любовно прикрашали олтар, мережили візерунками стіни і долівку. Величавий, прекрасний храм висявав куполами, але всередині ще було порожньо, люди милувалися, чудувалися, чарувалися, але обминали.