Дума про тебе - Стельмах Михайло

А церемонитись з фашистською власністю ми не будемо,— відрізав Василь.

— Несамовиті Шаламаї! — буркнув Білокінь.

— Авжеж, несамовиті! — весело погодилися брати.

XI

Ніяк не вірилося, що ця примерхла з попелястим піском дорога підходить до лісництва, підходить до Ярини, підходить до того болю, що навіть тепер, у війну, не відійшов од нього. На що ж іще сподівається дурне серце? Ні, воно вже без сподіванок болить, думаючи про неї чи згадуючи її. Небагато свят має людське серце, і найбільше з них — кохання; в одних воно розквітає, мов дивовижна іванокупальська папороть, у других — пристрасним: гіркуватим полином, а в третіх — рахманним спокоєм, що народжує лагідних доброоких дітей, які найбільше люблять ходити за плугом, сіяти зерно, садити сади. А що ж у нього, в його самотній чаші? Тільки згадки та печаль, тільки печаль та згадки. Чи, може, так і треба йому, щоб розумів болі інших, бо щасливі часто забувають, що доля не скупиться відважувати людям недолю.

А дорога, вививаючись між деревами, веде й веде до Ярини, а серце гупав та й гупав, та не тільки в грудях, а вже в самому лісі. Як же він стріне її, що скаже їй? І наперед губив усі слова, усю ту силянку, що роками обтяжувала його. Чи, може, й тепер не побачить Ярину? Може, й вона поїхала на Схід?

Сонце, примкнувши вії, уже спускалось по стовбурах дерев на землю, зокола дихнула вільгість і почала проростати туманом. А ось іще не видиме озеречко обізвалося плеском: напевне, якась молодиця праником вбивала в одежу пахощі лісу й води. І йому згадалася ота пісня бабусі, що тримала на зморшкуватому обличчі цілий вік:

Та налетіли гуси З далекого краю, Замутили воду В тихому Дунаї.

Не дикі гуси, а дике збіговисько ворогів налетіло з чужого краю, скривавило воду в тихім Дунаї і на всій тихій землі.

— Чуєш, хтось праником гупає? — зупиняється Северин біля трьох берізок, що виросли з одного кореня.— Це вже добра прикмета.

— Чому? — незрозуміло, думаючи про своє, поглянув на друга.

— Коли б отут стояли німці, то навряд чи хтось прав би шмаття.

Скрадаючись, вони опустились до зовсім округлої чаші озеречка, яку півколом охоплював високий осокінь. З другого піщаного берега замаячила самотня жіноча постать, вона стояла на кладці, яку підтримували два заїжджені колеса, і поволі-поволі, неначе думаючи над кожним ударом, орудувала праником. Почувши їхні кроки, жінка підвелася, опустила крайці підкасаної спідниці, поправила хустку і торкнулась рукою уст, наче хотіла стерти із них скорботу.

— Солдатики? — запитала жалісливо.

— Солдати.

— Ох, горенько наше. Відбилися од своїх чи, може, додому втікаєте?

— Відбились, жінко добра, тягнемось до фронту і дотягнутись не можемо,— сказав Северин.— У вас є німці?

— В селі є, а в ліс не потикаються. Тільки одного разу були влетіли на машинах — наловили птиці, поросят і здиміли. Поліцаї ж інколи набігають, і то — вдень. Так що заночувати зможете в нас.

— До кого ж ви порадите?

— Хоча б і до мене, тільки мій найменшенький ночами плаче, щоб не розбудив вас.

— Чого ж він плаче?

Жінка сумовито подивилась на них:

— Напевне, теж чує врем’я, в яке народився.— Вона поклала білизну на рядно, Северин підхопив його на плече, і вони почали підійматися до крайньої хатини, на вікна якої вже лягав сутінок. Від призьби до них кинулось двійко чорнявих діток, які анічутінку не злякались гостей.

— Ви у нас ночувати будете? — запитав хлопчик.

— Мабуть, будемо,— приголубив його Богдан.— Ти в який клас ходив?

— У четвертий. Ми вам грушок натрусимо.

— Спасибі.

Діти навзаводи кинулись до садочка, а мати посміхнулась:

— Вони хоч і в лісі живуть, але компанійські в мене. Що ж вам на вечерю зготувати?

— Що будете собі, те й нам. Картопля зародила у вас?

— Усе-все в цьому році зародило: і картопля, і хліб святий, та косять тепер не жито-пшеницю, а людей. Коли тільки закінчаться ці страшні жнива? Вже і в наше лісництво не повернуться двоє.

З порога Любов Матвіївна кинулась до колиски, де і в сні хмурилось і причмокувало губенятами невдоволене дитинча.

— От зараз нагодую господаря, а тоді вже вас,— приклала білий вузлик до грудей, ще й заспівала йому оті люлі, в які налетіли гулі та й сіли на воротях у червоних чоботях.

— Любов Матвіївно, а живе у вас тепер Ярина з Озерного? — хвилюючись, запитав Богдан.

Жінка підвела на нього блакитнаві очі.

— Яринка? Що за Данилом?

— Здається, так.

— Живе. Ми сусідимо з нею. Господи, яка вона славна молодиця! А ти ж її знаєш?

— Ми разом у школу ходили.

— Он як! То провідай її. До неї нещодавно і мати приїхала. Їхня хата — третя од моєї.

— Собаки ж немає? — насмішкувато запитав Северин і повів бровою на Богдана.

— Нема. А зайчик є. І вона любить звірину, і звірина любить її. От не повірите, в її ганку, біля самого вікна, соловей гніздо звив і навіть діток вивів.

— У ганку?! Як же це може бути? — таки не повірив Северин.

— Виходить, може.

А Богданові вже було не до птахів. Він скинув пожмакану шинелину, в якій страшно було з’явитися на люди, підійшов до дзеркала, сяк-так причепурився і розгублено став посеред хати: невже він зараз побачить Ярину?

Северин вийняв зі свого речового мішка пляшку вина, подав Богданові:

— Щоб не з порожніми руками йти.

Любов Матвіївна вийшла за Богданом, з порога показала Яринйну хату.

— Оця стежечка й доведе до неї. Ти ніби чогось сумніваєшся?

— Ми цілу вічність не бачились.

— А не забув, які в неї очі? Самі аж просяться в серце. І сипа такими ж наділила. Іди, коли добра людина.

І він поволі пішов у передвечір’я, що настоялось живицею, садом, соняшниками, дикою м’ятою і грибами. Ось і хата її, ось і той ганок, де соловей не побоявся вивести діток. Він зупиняється біля похнюплених соняшників, зупиняється не як закоханий, а як грішник, боячись її, боячись і своєї любові чи того, що лишилось од неї.

І от крізь хугування думок до нього з оселі пробився голос Ярини, такий самий наспівний, як і тоді, коли вперше зустрів її на своїй вулиці. Богдан, мов сновида, підіймається на розчинений ганок, чує, як незграбиться, як тривожиться усе в ньому, як усе болить йому. Ось такою й виходить радість зустрічі. Стукати чи не стукати? І знову голос її, чи з-за дверей, чи з років, чи з пам’яті його? Усім своїм сум’яттям доторкнувся до соснових дощок, на яких всихали сльози живиці.

— Заходьте, заходьте! — чує її подив і свій біль.

Неначе в напівзабутті він відчиняє двері, неначе в тумані бачить у привечірніх тінях Ярину, її матір, хлопчика, що заклопотано струже лозину, і чужим голосом каже:

— Добрий вечір вам.

Ярина глянула на нього, ніби зраділа, скрикнула, та одразу ж її радість розкраяв сизий біль — шугнув і застиг у її очах. Чим же він налякав її?

— Добрий вечір, дитино,— лагідно відповідає матір, не пізнаючи його.

— Добрий вечір,— прожебоніло дитя, скинуло на нього Яринині очі й запитало: — А у вас, дядю, автомат?

— Автомат.

Дитинча ступило крок до нього, щоб поторгати зброю.

— Не треба, Васильку,— крізь невидимі сльози пробився голос Ярини. Тільки де поділась наспівність його, яка щойно обізвалася за дверима?

— Ярино, ти не пізнаєш мене? — запитав не то своїм, не то чужим голосом.

— Пізнаю, пізнаю,— ще більше знітилась, похилила голову, тримаючи в очах переляк.

Навіть мати здивовано глянула на доньку.

— Мамо, це Богдан Романишин,— ледь чутно прошепотіла Ярина.

— Богданчику, ти?! — зойкнула тітка Марія, і радість, і невіра зійшлися на всіх її зморшках, вона кинулась до нього, поцілувала, а Ярина мов нежива дивилась на пих однією тугою. Він усього міг сподіватися, тільки не цього. Що ж із тобою? Що ж із тобою?..

— Це ви, дядю, в німця відбили автомата? — вже притиснулось до нього дитинча.

— У німця, Васильку.

— От аби стрелити з нього.

— Васильку, помовч трохи,— з болем сказала Ярина і, нарешті, неслухняними вустами запитала: — Звідки ж ти, Богдане? Звідки?

— З нашого горя.

— З оточення?

— З нього ж.

— Скільки у ньому людей гибіє!.. Дома вже був?

— Де там.

— І нічого не чув про своїх?

— Нічого. Не знаю, чи й живі вони,— глянув у вікно, ніби лісова далина могла дати відповідь.

— Живі. Це ж Надія була у мене, розказувала,— і гірко зітхнула.— Сідай, Богдане, й не осуди мене.

Він вражено поглянув на її охоплене скорботою обличчя:

— За що ж, Яриико, я маю судити чи осуджувати тебе? Ти ж — і дитинство моє, і юність моя.

Вона раптом приклала до обличчя кінці хустки, заплакала й здушила ними плач.

— Яринко!.. Що з тобою? — злякався її сліз, підійшов до неї, почав невміло втішати: — Не треба, Яринко, не треба, чуєш?

— Я думала, ти з дому,— витираючи сльози, заговорила вона.— Думала, ти знаєш, що Омелян був заарештував твого батька. Він небагато просидів у тюрмі. От і злякалась, що ти прийшов осуджувати мене.

— Що ти говориш, навіщо це говориш? — тоскно поклав на очі вії.— Хіба я не знаю, хто ти, а хто Омелян?

Ярина трохи почала відходити:

— То ти, Богдане, так зайшов до мене?

— Так зайшов до тебе,— похитав головою. "Аби ж ти тільки знала, як я йшов і скільки років йшов до тебе. Всю 8емлю можна було б уздовж і впоперек обійти".

— Спасибі, що не забув нашої школярської дружби. Я її теж не забула. Сідай, Богдане, а я щось зготую. Ти ж, мабуть, і не вечеряв?

— Не вечеряв, Яринко.

— От хоч уперше повечеряєш у мене. Що ж тобі, Богдаичику? — І так подивилась, неначе повернула і себе і його в школярські літа.

Він посміхнувся:

— Отих кислиць, що ти в хусточці до школи носила.

— Так нема ж тієї хусточки,— і вперше сьогодні не тривогою задихали її ямки, і вперше затремтіла посмішка на смазі її уст.

— Яринко, це ти? — запитав так, щоб тільки вона почула.

— Це я,— відповіла шепотом, покосувала на матір і кинулась до печі, а він поставив на стіл пляшку чужинського вина.

— Говори ж, Богдане, говори,— попросила од печі.

— Що ж тобі говорити?

— Усе-усе.

— І навіть те, як зустрів тебе колись у сніговицю?

Ярина спаленіла:

— І навіть це,— і тепер вона, здається, вдихала його слова, і жахалася їх, і розквітала від них.

Після вечері Яринина мати пішла з Васильком спати в другу кімнату, а він вперше залишився на самоті з Яриною. Він так довго чекав цієї години, що тепер не повірив у неї і не знав, що сказати. Рука мимоволі потягнулася до вина.

— Ти вип’єш, Ярино, зі мною?

— Аби не війна, не випила б, а зараз вип’ю за життя твоє.

— Спасибі, Яринко.