Дума про тебе - Стельмах Михайло

Страшний здогад вдарив його під серце, і він мало не скрикнув:

— Діду, її не заарештували, коли почалася війна? Не заарештували?

— Нащо такий страх? — стиснув плечима старий.— Ніхто її не чіпав, бо вона добра людина.— Мирон витер холодний піт з обличчя і спокійніше запитав:

— А де ж ця добра людина?

— Звідкіля ж мені знати, коли усе перемішалось у білому світі.

— Вона, може, десь переховується?

— І це може бути.

Він стрімголов вибігає з хати, відганяє рукою бджолу, під шелест беріз вскакує в машину і наказує шоферу:

— Вперед!

Село не зустріло його ні собачим валуванням, ні курячим переполохом. Трагедійно принишкле, воно на самі очі насунуло стріхи і так мовчало, як мовчать на поминках. Тільки соняшники тримали на золотих віях заспокійливий бджолиний передзвін.

Плетивом вулиць і вуличок він добирається до тих плакучих верб, за якими стояла Софіїна хата. Як постаріли, поклякли ці верби, як постаріла ця хата... Як постарів і він. Невже і вона так постаріла? І згадались оті дні, що лебедями пролетіли над їхнім коханням, а тепер вони летять, як хижі птахи, бо й світ похижішав.

Мирон відчиняє ворота і в недоброму передчутті, оброшуючись потом, входить на подвір’я. Мертва тиша стоїть тут, навіть ключка журавля з навішеним відром не обізвалась ні скрипінням, ні перестуком краплин. Мирон відходить до порога і вражено зупиняється: на дверях висить колодка. Він торгає її, і на пальцях залишається пил. Невже оце й усе, що залишилося від його любові? Боячись стерти цей пил, він біжить до вікна, обличчям припадає до шибки і несамовито кричить:

— Софіє! Відчини, Софіє! Відчини!

Схаменувшись, кидається до сусідів, але й там на дверях висить замок. У другій хаті він застає жінку, що саме заколисувала дитя. Його так вражає ця проста, підвішена до стелі колиска, що він розгублено стає на порозі, бо побачив і своє дитинство, і свою матір біля колиски. Що б не робили прокляті війни, а колиска колишеться...

Жінка рукою прикрила розхристану, вологу від молока сорочку, злякано подивилася на нього.

— Молодице, ви не знаєте, де Софія Петрівна?

— Ні, не знаю,— якось непевно відповіла.

— Може, вона кудись виїхала?

— Їй-бо, не знаю, пане. Може, й виїхала.

— А коли ж ви її востаннє бачили?

— Як тільки почалася війна.

— Вона була сама чи... З чоловіком?

— Що-бо ви! — аж скрикнула молодиця.— Не було в неї ніякого чоловіка, а перший десь завіявся у чужі краї. Більше вона ні за кого не виходила, хоча й траплялися люди, бо ні розумом, ні красою не обділила її доля. Щастям тільки обділила. А ви ж хто будете — родич її чи знайомий?

— Знайомий,— він виходить із хати, а навздогін скрипить колиска, як і в дитинстві скрипіла йому. Тільки вже на цвинтарі лежить його мама, тільки нема вже тієї людини, яку вона годувала молоком. Інша, страшна матір — війна поїть його тепер горілками, коньяками, самогоном, ромом.

І все одно крізь усю погань, яка осідала на ньому і в ньому за роки, він ще довго чув скрипіння простої, виплетеної з лози, колиски. Як йому бракувало її! Як її хотілося мати Софії!

Снігурський під’їхав до школи, де біля облупленого ґанку стояли запряжені в воза коні, а бородатий сторож, вилізши на драбину, для чогось знімав шкільний дзвін.

— Діду, що ви робите?

Старий глянув на нього, безнадійно махнув рукою:

— А хіба не бачите, пане: дзвона знімаю.

І тут його вписали в прокляте панство.

— Для чого?

— Бо він отут новій власті вже без надобності, їй не дзвін, а стукачка потрібна.

— І куди ж ви його?

— Перевеземо на цвинтар.— Старий зітхнув, витер піт з обличчя.— То раніше дзвін скликав до науки, а тепер буде скликати до могил. Усе міняється у світі.— Він здійняв дзвона, крекчучи, спустився з ним на землю, висадив на воза і поліз рукою до вій, на яких зависли сльози.

— Чого ви, діду, розтривожились?

— Я ж сказав, пане: цей дзвін скликав до книги, до розуму і моїх дітей, і моїх внуків, а тепер покличе тільки на похорони,— він вискочив на воза, вйокнув на коні і швидко виїхав з подвір’я.

Забувши спитати про Софію, Снігурський ввійшов у школу, де вітрець перебирав сторінки розкиданих книг і зошитів. У вікна, на які вже налягав багряний вечір, билися головою гарячі шершні. Звідки вони налетіли? Чи і їх потривожила війна? Оце й усього живого, що було тепер у школі. В якому ж класі навчала дітей його Софія? Снігурський почав переходити з класу в клас і в одному побачив дівчинку років дванадцяти. Вона перелякалась і вклякла біля вкритої пилом парти.

— Як тебе, дівчинко, звати?

— Марією,— ледве чутно промовила.

Мирон підійшов до неї, хотів погладити її по голівці, але дівчинка злякано сахнулась назад: вона не знала, яка рука застигла над її головою.

— Марійко, ти в якому класі вчилася?

— У п’ятому.

— А ти вчительку Софію Петрівну знала?

— Знала,— прошепотіла дівчинка.— Вони викладали у нас літературу. Так гарно викладали...

— А де вона тепер?

Школярка підвела на нього чорні, вже по-дівочому довгі вії:

— Вони, кажуть, пішли в партизани.

— Це правда?! — скрикнув він.

— А чого ж мені брехати? Так я чула,— здивувалася школярка і вислизнула з класу.

Він опустився на стілець і охопив руками голову:

"От і доїхав до свого кохання... От і доїхав..."

А у вухах докучливо гуділи потривожені шершні, що бились головами в шибки.

XIII

Над принишклим, наче забутим війною, селом стоїть сонячний дзвін, як стояв і тоді, коли ще думалось про селянський рай на Україні, про гордого орача, що, наче пророк, піде з руки засівати свою землю, про його у рамці верб чи тополь хутірець, про ту знадну хатину, що стане дзвоном од дитячих голосів і достатку.

Гай, гай, де ті роки, що вирощували в грудях надїї, а за плечима — крила? Тоді він мав світанок в очах, мав і святині, і якісь, хай наївні, та свої духовні основи. А тепер він має зчервоточену трухлявину, прикриту ненаським слизьким одягом. І, напевне, даремно в його хаті колихалась ота вербова колиска, в якій він нерозумними рученятами ловив клубки сонця і місяця. Давно вже згоріла та вербова колиска на вогні часу, давно вже і верби взято під підозру, давно і роки його в’юняться між вівчарками підозри, копійками сумнівного зарібку і неміряністю тупого болю та жалю. Коли б то їх можна було скинути на плечі життя! Та мусиш сам нести те, що заробив, що назбирав, як старець несе торбу... О старці історії, як змізерніли ви на засмічених плетивах доріг.

Снігурський скидає з плечей слизький плащ, він, зітхаючи, падає на зелену, наповнену вітром і сонцем отаву. О сонячний дзвін над тобою і дзвін похоронів попереду, коли ніхто й слова жалю не обронить... Як запаскуджено нашу землю фальшивими грішми і фальшивими словами, що ведуть на страту людську душу. Не думати б про це, жерти б український борщ, як жере його в хаті гер крайсляндвірт, слідкувати за ногами господині, на яких золотом уляглося пізнє літо. Так воно лягало колись і на ноги його Софії. Де вона тепер? Де?

Він поглянув у далину, та побачив тільки виписану на блакиті неба дзвіницю, що підставляла під сонце постарілий шолом бані. А на хресті дзвіниці вигрівалось гайвороння. Як побільшало їх тепер, навіть на хрестах, на святинях.

А ось і господар — церковний староста — виткнувся із хати, виніс огиду на обличчі, відпльовується од когось. Теж характер! Оце ж недавно приходили люди, хотіли замовити слівце, щоб його обрали старостою села. Так він вивів їх у сіни й переміг благанням: "Не топіть, люди добрі. Я все життя ходив коло богів, а біля фашистів хай чорти ходять".

— Не чортів нам треба, чоловіче. Чорти самі з’являються,— пожурились дядьки та й пішли зі своїми думками. Чи й в Озерному те саме думають хлібороби?

Побачивши в садочку Снігурського, церковний староста вирівнює обличчя.

— Пане, вас кличе гер,— говорить начеб з пошанівком. Але ж хіба не видно, як він глумиться, переінакшуючи це "гер!". От і зрозумій, що воно до чого. При більшовиках не з медом було цьому старості, та все одно жалкує за минулим.

Снігурський підходить до старости:

— Що там?

— Їдять,— киває чуприною на двері, біля яких стоїть з автоматом охоронець.— Вже третій полумисок борщу контентують і аж стогнуть од задоволення: "О борш". Боюсь, щоб не завадило. А це ж, поки ви гуляли по садочку, два кандидати прийшли.

— Які це кандидати?

— Колишні куркулі, з наших-таки. Як постраждалі, хочуть собі мати пости.

— А їм потрібні ці пости?

— Їм — дуже потрібні,— вивчаюче дивиться на Снігурського, зітхає.— А людям вони без надобності.

У хаті круглолиций розімлілий крайсляндвірт смачно орудує дерев’яною ложкою, смачно заїдає борщ хлібом, на який товсто наквецяно масла. Оддалік від начальства, ближче до рогачів, шанобливо стоять неохайні обшмульгані два типи. Один вузькоокий, чорний, схожий на крота, а другий — дзьобастий, тремкий, мов хорт, перекочує по виду невдоволення на ввесь світ. Такому тільки дай владу!..

Крайсляндвірт зводить на Снігурського масні, п’яні від їжі очі, стукає ложкою по полумиску і захоплено, як про твір мистецтва, вигукує: "О борш! О борш!"

На це господиня сміється, господар зневажливо посміхається, а "кандидати" жвавішають і прикидають, чим би й собі догодити начальству.

Крайсляндвірт занурює ложку в полумисок, щось згадує, а потім довірливо говорить Снігурському:

— Ви казали, що вас тепер на Україні найбільше вразила вербова колиска. А мене найбільше вразив український борщ,— він засміявся, потім глипнув на відвідувачів, наморщив носа.— Чого їм, невмиваним?

Тремкий, мов хорт, зрозумів, що мова йде про них, несміливо ступив крок до Снігурського.

— Дорогий пане, ми справжні хазяйни,— покосував на кротоподібного.— Тобто були раніше хазяйнами. І земельку мали, і худібку мали, і пошану також. Про це і пан староста скаже.

— Таки була в пана Теригері і земелька, і худібка,— погодився староста, але нічого не сказав про пошану.

Снігурський насмішкувато оглянув нечупар:

— Багато ж у вас було земельки?

— Я до революції тримав по двадцять чотири десятини у кожній руці, а всього з огородом, левадою і лісом було вісімдесят одна десятина. Мав біля чого трудитись. А в Терешка, ось він перед вами стоїть, було тільки сорок п’ять десятин, але ніхто у волості не мав таких коней.

— Я ними, пане, вітри переганяв! — пожвавішав Терешко.— І мендалі мав за них! — Він поклав чорну руку на вкорочену шию, де, певне, колись висіла медаль, і дзвін її чи туга за нею пройшлася по його кротячому виду.

— Ви хочете, щоб вам повернули землю?

— Чому б не хотіти,— зітхнув Теригеря.— Та ми знаємо, пане, поки що німецька справедлива власть не повертає землю, поки вона стоїть за громадське господарство.