Дума про тебе - Стельмах Михайло

От я й хочу стати, як і колись, старостою села. А Терешко хай бере на себе громадське господарство. Так ми найкраще поможемо новій владі.

— І як ви думаєте їй помагати?

Теригеря крадькома подивився на господарів, стишив голос:

— Ми попервах напишемо вам списочки на всіх активних. У нас, пане, ніхто не вислизне.

— Це вже точно,— підтвердив Терешко.— Злості на більшовиків нам не позичати. Через них моя хата стала пусткою, опустошаться і їхні.

Теригеря, видно, відчув, що ця мова не дуже порадувала Снігурського, ще ступив крок до нього й майже пошепки сказав:

— Любий пане, вірте мені, кращих посібників у нашому селі не знайдете. Як вийде по-нашому, подарую вам двостволку Джемса Пюрдея. Я її ще в революцію у нашого пана доп’яв. Він знав толк у собаках і рушницях.

— Я поки що, пайове, хабарів не беру,— відрізав Снігурський і іронічно сказав крайсляндвірту: — Оце до вас прийшли найбагатші хазяї цього села.

— Найбагатші хазяї?! — витріщився на них крайсляндвірт.— Це неповага до нової влади з’явитися в такому вигляді! Скажіть їм, щоб вони помилися, поголилися, переодягнулися і вже потім хай приходять до мене.

Коли Снігурський переклав слова крайсляндвірта, ха8ЯЇ похнюпились:

— Ми ж недавно повернулися з далекої дороги,— затремтіли підборіддя, уста й повіки в Теригері.— І навіть коли б мали в що зодягнутися, до сходки не встигнемо.

— Це вже ваша справа, панове. Я можу сказати тільки одне: гер крайсляндвірт жартувати не любить, глядіть, щоб гумою не почастував.

Хазяї зітхнули, одночасно вклонилися крайсляндвірту і під насмішкуваті погляди господаря і господині вийшли з хати. Не встигли вони щезнути з двору, як до воріт підкотив пошарпаний "фольксваген", а з нього вгодованим гусаком вивалився начальник української допоміжної поліції Антон Антонович Пасикевич і швидко поніс до хати свою вагу. Ще з порога він хайльнув і повідомив, що сход уже чекає гера крайсляндвірта. Крайсляндвірт, так і не покуштувавши другої страви, підвівся з-за столу, осідлав голову решетоподібним картузом, поплескав по плечі господиню і сунув їй у жменю три остмарки.

— Нащо вони мені! — скрикнула жінка і повернула гроші крайсляндвірту.

Той здивувався, вирівняв папірці і поклав їх у портмоне. Пасикевич хотів похвалити молодицю, але несподівано побачив таку диявольську посмішку на обличчі господаря, що підійшов до нього і грізно шепнув:

— Чого так посміхається пан?

Староста очима показав на портмоне крайсляндвірта і загадково відповів:

— Люблю тлінні речі і срібло паче душі своєя.

Про кого це він: про себе чи крайсляндвірта? Це, правда, і до нього, Пасикевича, пасувало б: любить він і тлінні речі, і срібло також. Гроші, кажуть, не пахнуть, а в нього від них роздуваються ніздрі.

Сход зібрався біля школи, де тепер висіло два прапори жовто-блакитний і фашистський. По кутках сходу стали різномасно одягнені поліцаї крайсу, бо в селі що цього добра не було. Пан Пасикевич з задоволенням розсік своєю укороченою постаттю юрбу і чув, як навколо нього сичало: Пасикевич, Пасикевич, Пасикевич. За начальником поліції ішли крайсляндвірт, перекладач і охоронець з притиснутим до грудей автоматом. Добравшись до камінних східців, Пасикевич тричі потягнув до себе мотузок дзвона, виліз на стілець і урочисто звернувся до селян:

— Панове, сьогодні у вашому селі свято! До вас прибув пан крайсляндвірт встановити пову владу на селі. Шануйте її і знайте, що, крім німецької влади, ми маємо і свій український уряд на чолі з прем’єром Ярославом Стецьком. Од себе, як начальник української допоміжної поліції, я скажу тільки одно: негайно ж поздавайте всю зброю! У кого найдемо хоча б паршивеньку гранату, того розстріляємо, як собаку.

І враз зашепотіла мовчазна юрба. В цьому шепоті він ясно почув: "Сам собака!" Пасикевич здригнувся, неначе в нього кинули не шепотом, а громом, підвівся навшпиньки, щоб хоч кого-небудь спіймати на слові, але не спіймав і шанобливо вклонився крайсляндвірту.

Крайсляндвірт, як людина практики, не вдавався до теоретичних міркувань про нову владу, а коротко сказав, що тепер селяни мають сумлінно працювати на третій рейх, сумлінно здавати хліб, м’ясо, жири, молоко, яйця, шерсть, городину, фрукти. Коли селяни доведуть свою любов до третього рейху, тоді вони, напевне, зможуть отримати особисті наділи землі. Після цього він запропонував обрати старосту села і голову громадського господарства. Селяни захвилювались. Несміло полетіли перші прізвища. Снігурський записав їх. Село назвало по три кандидати на старосту і голову громадського господарства. Крайсляндвірт наказав їм підійти до нього. І раптом він почервонів од обурення — серед кандидатів на старосту побачив у тому самому неохайному одязі Теригерю. Він люто схопив його за комір, вилаявся і жбурнув у натовп.

— Пан крайсляндвірт сказав, що кандидат у начальство, тим більше саме начальство, має бути охайним,— пояснив Снігурський.

А крайсляндвірт, обмірявши зі всіх боків кандидатів, тицьнув пальцем у двох, що сподобались йому, і заговорив до Снігурського.

— Пан крайсляндвірт сам вибрав вам старосту і голову громадського господарства, бо тепер війна! — пояснив Снігурський.

Пасикевич хотів ляпнути в долоні, але неждано вихопив з натовпу постать церковного старости. На його обличчі знову гуляла та сама сардонічна усмішка.

"Цього типа треба взяти на замітку",— вирішив Пасикевич і, щоб сполохати нестерпну усмішку, бемкнув у шкільний дзвін. На цьому і закінчились вибори нової влади. Крайсляндвірт теж побачив церковного старосту, привітно кивнув йому й сказав: "О борш!"

XIV

У нових покоях пана Пасикевича сумирно потріскують мальовані воскові свічі. Поки в містечку немає електрики, пан Пасикевич привіз із пасік мішок воску, а пан директор гімназії Шинкарук зробив формочки, відлив свічі й покрив їх золотим безконечником — таки згодилась наука, здобута на свічковому заводі. Ні, для домашнього затишку чи для інтимної розмови ніщо не може замінити воскову свічку. Вона запахне тобі і сонцем, і квітом, і медом, обізветься відлунням літа, заплаче непорочною сльозою і занесе в ті літа, коли ти ще мав нерозпаскуджену душу. Меркурій Юхримович сидить у важкому, оббитому шкірою фотелі й тримає в руці порцелянову філіжанку з кавою, спостерігає за грою, що її творять свічі, і за грою пані Пасикевич, яка раз од разу нахиляє свою пишну зачіску і діамантові сережки до гера крайсляндвірта. Меркурій Юхримович ніколи раніше не бачив дорогоцінностей на Антоніні Аполлінарівні, правда, він бачив інші її дорогоцінності, але їх можна перебирати лише в думках.

Як змінилась за цей тривожний час пані Пасикевич. Великі надії перекостили її вигадані й невигадані недуги, здмухнули з очей сірий попіл очікування, і під ним заблищали непересохлі краплини сподівань. Вона вже навіть збирається на машині поліції відвідати ті місця, де невдячні селяни розтерзали тисячу її спадкоємних десятин. Але ці місця перебувають у полоні лісів, і Антон Антонович не наважується туди повезти дружину, та й часу поки що немає. Це ж не жарти тримати на своїх плечах увесь крайс! І поки він гасає по району, пантрує прихованими в засідці очима села, пан директор гімназії мають час схилятися до дорогоцінностей його дружини, до незвичного вививання її персів. Між ними тепер висяює платинове ситечко, на якому в росі діамантів перестигають ягоди рубінів. Як назвати цю коштовність, Меркурій Юхримович не знає, а спитати не наважується, бо це знову засвідчить його плебейське походження.

— Гер крайсляндвірт мають сьогодні добрий настрій? — На підмальованих губах пані Пасикевич несе ніжну посмішку вершителеві земельних справ району.

Снігурський перекладає її слова, і округлий, далеко не арійський полумисок обличчя крайсляндвірта розкреслюють широкі риси усмішки.

— О так, мила пані! О так!

— Гер крайсляндвірт щось цікаве побачив у нашому крайсі? — вона тепер, як і чоловік, називає район лише крайсом, все-таки це якось наближає до німецької культури.

— Так, мила пані! — гер крайсляндвірт відкушує шматочок щільникового меду і запиває його кавою.— Я сьогодні брав проби вашої землі.

— Проби землі?! — спадкоємиця тисячі десятин не може второпати, що це таке.

— Так, пані. Ми повинні досконало знати землю кожного села, завести картотеку ґрунтів...

— Але для чого це?

— Хоча б для того,— повчально говорить крайсляндвірт,— щоб знати, який ґрунт треба вивезти в рейх.

Пані Пасикевич не повірила своїм вухам. Одна справа вивозити в рейх пшеницю, сало, яйця, але ґрунт?..

— Невже ви думаєте вивозити у рейх землю?

— Так, мила пані, бо в нас дуже бідні ґрунти. А тут чудо-чорнозем. Я сьогодні вивчав його,— і обличчя крайсляндвірта розкреслюють лінії щирого захоплення. Він виймає кишенькову рулетку-метр, висмикує з її середини металеву стрічку й задоволено пояснює пані:

— Копаємо ми сьогодні яму. Півметра викопали — чорнозем! Сімдесят сантиметрів — чорнозем! Копаємо метр — і знову чорнозем! А далі глина, як масло, як золото! О Поділля!

І аж тепер, розмінявши п’ятий десяток на подільських хлібах, спадкоємиця тисячі десятин починає трохи розуміти, що таке чорнозем, і глибокодумно каже:

— Недарма на Поділля ще в давнину приходили й осідали ваші співвітчизники.

Крайсляндвірт з цікавістю поглянув на непрактичну господиню:

— О мила пані, ви, може, введете мене в лабіринти вашої історії?

— Чого ж у лабіринти?

— Бо в сотах історії менше меду, ніж черви,— знову надкусив щільник і запив кавою.— Як приємно послухати історію з таких милих уст!

Пані Пасикевич розквітла од уваги.

— Ще за часів Київської Русі і за часів Литовської та Польської державності до нас на Поділля приходили німецькі мандрівники, воїни і купці. Але про них ми маємо дуже скупі відомості. Щедріше вони йдуть з сімнадцятого віку. Гер крайсляндвірт, напевне, був у Меджибожі, милувався руїнами старовинної фортеці? У сімнадцятому столітті комендантом Меджибожа був пан Корф. Зі своїм німецьким загоном він до останку обороняв місто від повстанців Максима Кривоноса.

Снігурський переклав, пояснивши, хто такий Максим Кривоніс.

— О, колосаль! — вражено похитав головою крайсляндвірт, вийняв записну книжку і щось занотував до неї.

— А першими колоністами у нас на Поділлі були князі Вюртемберзькі та Нассау-Зіген,— вела далі пані Пасикевич.— Породичавшися з місцевими польськими магнатами Чарторизькими, Гумецькими та іншими, вони стали тримати цілі ключі сіл.