Дума про тебе - Стельмах Михайло

Ось у цьому гробівці для мертвих панів можна й заховатись живому, бо хто здогадається заглянути в старий склеп? Тільки раз у рік на проводи приїжджає сюди з міста якийсь інтелігент у галстуці та шляпі й, згадуючи померлих, напивається тут, як простий, і починає мішма співати святе і грішне. Якось Артемон розговорився з ним, запитав, що йому залишилося від колишнього панства-дворянства, і той інтелігент, не журячись, відповів:

— Шматок розбитого дзеркала.

— Як це? — не зрозумів Артемон.

— Дуже просто, молодий чоловіче: коли селяни розбирали наш маєток, хтось у ньому розбив старовинне трюмо. А коли я через кілька років приїхав сюди, моя колишня годувальниця і принесла мені в хустині друзку дзеркала, в яке можна закинути тільки одне око. Оце і все, що залишилось мені від колишнього князівства,

— Небагато,— поспівчував Артемон.

— То й добре,— почув несподівану відповідь.— Головне в житті — мати казанок на плечах, а не те багатство, що робить біднішим тебе.

І от, щоб уберегти казанок на плечах, Артемон обережно перелазить залізну, обплетену зіллям огорожу, стає на облуплену камінну сходинку, що веде до мертвих. А з пащі гробівця прямо на нього безшумно, як тінь чи як померла душа, вилітає чорний птах. З переляку Артемон поточився назад, а потім вилаяв себе: чого він так перелякався звичайнісінького кажана? Але цей нічний птах чи забобони відігнали втікача від панського склепу. Де ж тепер заховатися йому?

Скрадаючись, він пішов краєм цвинтарної дороги. Перед ним заграла місячною порошею стара каплиця. Раптом у її склі майнула чиясь розпатлана голова. Артемон присів, потім добрався до якогось хреста, щоб не дорогою, а могилками чкурнути з кладовища. Та чомусь йому ота розпатлана голова здалася знайомою. Чи не Омелянова? Так воно і є, що Омелянова. Ось де ти переховуєшся — поміж святими. Хитро ж придумано. Артемон підійшов до каплиці, постукав у двері й тихо сказав:

— Омеляне, відчини. Це я, Артемон.

— Чого тобі? — не скоро озвався голос Омеляна.

— Приймай до свого схову.

— А як з партизанами?

— Хіба ж ти мене вчив у партизанах ходити?

— Стань на світло,— наказав Омелян.

— Це ж чого?

— Подивлюсь, чи нема в тебе зброї.

— Своїм не віриш,— криво посміхнувся Артемон і став на середину цвинтарної дороги.

Незабаром Омелян, тримаючи під рукою бандитський куцак, відчинив двері, і Артемон увійшов у каплицю, зі стін якої прадавні святі супились на грішників...

На другий день віковічним катеринівським шляхом проїхала перша німецька частина.

— Слава тобі боже! — всією постаттю перехрестився Омелян, стоячи на цвинтарній дорозі.— Тепер і ми поживемо як люди.— Він про всякий випадок заховав у каплиці свого куцака, ще раз перехрестився і вийшов на цвинтар.

— Що ж тепер робити? — запитав Артемон.

— Оце ж завтра, мабуть, і поїдемо розпатронювати партизанську базу. Головне вихопити з неї сіль, бо скоро вона буде цінуватись на вагу золота.

— Який ти оборотистий,— посміхнувся Артемон.

— Живий має думати про живе.

З цвинтарного дерева гупнуло яблуко і налякало живого.

VIII

Під місяцем зітхає вода, зітхає, мов людина. Чи й вона в передчутті? А за водою вже чути ходу бога чи диявола війни. Скрутив він Європу в баранячий ріг і вже поставив одну ногу на Буг, а другу на Дніпро. Мільйони наступають, мільйони відступають, мільйони гинуть. А де ж поміж цими мільйонами подітись одній людині, куди приткнути свою вже немолоду голову? Звісно, більшовики йому ні до чого, при них не жив, а животів, без своєї біографії, без свого дзвону, як фальшива монета. При німцях же він зможе виплисти на поверхню, бо й заслуги мав перед ними, коли при гетьманові Скоропадському служив у державній варті. І тоді його кінь уже нівечив не чиєсь полотно, а чиєсь життя. Одного разу на Великдень він із німцями навіть у церкву залетів. Тут вони відірвали батюшку від богів, від людей, від свічок, вивели на паперть. Під великодні дзвони він пригнувся до панотця:

— Викажіть, отче, більшовиків, що сховалися у вашій церковці.

Острах приморозив старі очі, вони взялися сизуватими плівками, як беруться ними березневі калюжі.

— Я не знаю, пане. Я нічого не знаю,— давився батюшка словами.— Не робіть людям з великодня судного дня.

— Ви самі його робите собі,— і він звернувся до німців. Ті, не кваплячись, викрутили з гвинтівок шомполи і вдарили ними по розкішній великодній ризі, що аж висяювала святешними барвами весни.

Батюшка скрикнув, заплакав, на великодню ризу бризнули дрібні старечі сльози.

— Скажете, отче? Бо не великодні, а похоронні дзвони загудуть сьогодні.

— Я не знаю, їй-богу, не знаю,— меншав, жалюгіднішав у жасі панотець.

— А хто знає?

Батюшка перехрестився:

— Спитайте в дячка.

Витягнули з церкви й дячка. Того не довелося уламувати, він оглянувся на всі боки, прикрив браму церкви, де свічі висвітлювали постарілих богів, кинув око на гінку дзвіницю, що стікала хвилями передзвонів, і тихо сказав Пасикевичу:

— Пишіть списочок.

А за пару годин панотець уже не в великодній, а в жалобній ризі сивів над убитими. Потім усі роки Пасикевича лихоманили ті ризи і той списочок, що писався під великодній передзвін. Та, здається, вже ніхто, крім його страху, не знає про це: німці, що були з ним, або загинули, або повернулись на фатерлянд, а панотець і дячок померли. Цей списочок, може, з’явиться лише у день страшного суду, коли бог переведе небуття у буття, коли потече кість до кості і воскреситься плоть. Щось торкнулося ноги Пасикевича, він од несподіванки дрогнув, пригнувся і підняв колючий кущик перекотиполя, отого зілля, яке не знає, що таке справжній корінь. А хіба й він мав коли-небудь справжній корінь? Та навіщо ці аналогії? Вони потрібні поетам для книжок. А як наново розкрити свою книгу буття? Його жінці легше. Вона вже вимочує в нашатирі дорогоцінності, які не могла носити при більшовиках, і тихенько перебирає на зотлілому клавесині старі німецькі мелодії. Клавесин повинен нагадати німцям великого Баха. Їм саме тепер до Баха...

Що ж він робитиме при німцях? Розкривши карти минувшини, зможе знову кинутись у політичний крутіж, але політика має відносну стабільність лише в англійців. А в нас, як не з’їдять тебе німці, то з’їдять свої — завжди знайдеться проворніший, що обскаче тебе. І Антон Антонович озлобився, ніби вже хтось йому на новій службі підставив ніжку.

Тихо-тихо, як у пісні, плеснула вода. Невдалік од берега, наче тінь, проплив пригорблений рибалка.

— Це ти, Устине?

— Я, Антоне Антоновичу,— підплив до нього старий.— Не спиться?

— Не спиться. Щось уловив сьогодні?

— Хіба тепер до риби? — з докором сказав Устин.

— А що ж ти робив?

— Цілий день перевозив біженців і поранених. І сам кров’ю пропах,— сумно прихилив сиву голову до весла.— Що воно тільки робиться?

— Війна,— невиразно відповів Пасикевич і поглянув на тривожне небо, яке зжирали язики пожеж.— Що ти, Устине, збираєшся робити при німцях?

Рибалка здригнувся:

— Хіба можна таке питати?

— Чого ж ні? Ми не діти — бачимо, що робиться.

— А може, все ще переінакшиться, бо не має в нас бути по-їхньому.— Устин умочив весло в річку, і човен легенько пішов по воді, що зітхала й зітхала під місяцем.

Від будиночка почулися голоси, потім піщаним берегом заскрипіли чиїсь кроки, й до Пасикевича обережно підійшов Меркурій Юхримович. Привітавшись, він прошепотів тільки одне слово:

— Завтра.

— Що завтра?

— Прийдуть німці.

— Ти ж звідки знаєш?

— Чув їхню музику. Під Озерним грала. От і збувається, що має збутися. Нам треба зустріти їх.

— Хлібом-сіллю?

— Так, хлібом-сіллю. Скажи Антоніні Аполлінарівні, щоб вона спекла коровай.

— Аби вона вміла,— аж зітхнув Антон Антонович, бо йому при його дворянці навіть хліб доводилося випікати самому.

— Я й забувся.

— Де ж будемо зустрічати їх?

Меркурій Юхримович подумав:

— Мабуть, край села, щоб менше бачили. Бо люди в нас такі...

І через день край села під тихими вербами вони зустрічали німецьких мотоциклістів. Ті здивовано зупинили машини. На Пасикевича і Шинкарука зирнули чорні тупі рильця кулеметів. Похиливши голову, уклінники піднесли хліб-сіль завойовникам.

Високий в ріжкатій касці вояка насторожено взяв з їхніх рук рушник, паляницю і сіль, нюхнув їх і одразу ж жбурнув сільничку в бур’ян, потім на коліні розломив надвоє хліб, обдивився його, ще розломив на четвертинки і, не знайшовши нічого підозрілого, повернув шматки Пасикевичу, а рушник кинув собі в коляску. Мов кулемети, заскрекотіли мотоцикли й курявою обдали розгублених, знічених уклінників.

З-за погорбатілих верб вийшов старий рибалка, налякавши Пасикевича і Шинкарука.

— І хліба не взяли? — запитав спокійно. "Та хіба ж вони не знають, що таке людська їдь?" — Одна хлібина — це їм ні до чого. Вони ешелони візьмуть.

Мов обпльовані, стояли перед ним Шинкарук і Пасикевич, не знаючи, що робити з шматками хліба: кинути незручно, а нести не можна.

— Устине, ти ж нікому про це,— попрохав Пасикевич, повівши оком на хліб.

— Культура,— не знати кого судив цим словом рибалка.

Минуло кілька тривожних днів, і якось в підполудень до будиночка Пасикевича під’їхав "вандерер". З нього спочатку вискочило два автоматники, а потім вийшов літній у пенсне офіцер. Автоматники, карбуючи крок, увійшли на подвір’я, виструнчились по боках східців, а офіцер, відчинивши сінешні двері, постукав у покої.

— Заходьте, заходьте! — гукнула перелякана Антоніна Аполлінарівна, не знаючи, що їй робити — журитись чи радіти. Офіцер, люб’язно посміхаючись, увійшов до кімнати, вклонився господині і заговорив майже чистою українською мовою:

— Я, надіюсь, маю честь бачити вельмишановну пані Пасикевич?

О, як давно так галантно зверталися до неї, і у вельмишановної пані Пасикевич на підрізаних щоках з’явилися бляклі рум’янці.

— Так, пане офіцер. Прошу, сідайте в нашій господі, гостем будете.

— Спасибі,— офіцер повісив на вішалці свіженького підгонистого картуза.— Хай, пані Пасикевич, вас не дивує мій службовий стан. Я ортскомендант вашого крайсу, тобто району.

— Яка честь, пане комендант. Спасибі, що завітали до нас,— мило посміхнулась, вигнула вії Антоніна Аполлінарівна, а в її середину хтось натрусив шматочки криги: "Чого б це до нас мав прибути комендант?"

— Щиро вдячний вам,— за скельцями пенсне загадково блиснули сірі, вже прив’ядаючі очі.— А де ж вельмишановний Антон Антонович?

— Ви і його ім’я знаєте?

— Навіть більше, ніж ім’я,— іще раз пройшлася загадковість по звуженому в клин обличчі гостя.— Де ж володар цього дому?

— Він на річці.

— Рибу ловить?

— На жаль.