Дума про тебе - Стельмах Михайло

Коли ти будеш думати про мене, я не загину.

— Тоді я щодня буду думати про тебе і на вечірніх і на ранніх зорях, як думаю про свого Данила.

— Мені дуже треба, щоб ти думала про мене.

Вона журно з-під вій глянула на нього.

— Богдане, а ніби в тебе нема кому думати про тебе?

— Нема.

Вона невесело здивувалась:

— Як же воно вийшло в тебе?

— Не треба про це говорити.

— Чому? Розкажи, Богдане. Я хочу слухати тебе,— щось таке обізвалося у її голосі, що він вирішив не таїтися. Може, так і краще, бо хто зна, чи побачаться ще вони? А не зрозуміє його, так і буде.

— Як же тобі починати? Як бувальщину чи як казку?

— Почни як казку, бо люди вже загубили її, і від цього тяжче їм.

— То слухай. В одному царстві, в одному государстві скинули люди царя, стали жити без нього, і тоді навіть у селі почали вчитися мужицькі діти. Не в шовках, а в полотні й личаках почали вони добувати науку...

Ярина вибачливо посміхнулась:

— Богданчику, а тепер скажи про себе без казки. Скажи, чому нема кому думати про тебе?

— Невже нетерпеливиться?

— Авжеж. Ти й досі не знаєш, що я цікава, мов сваха,— поглузувала сама з себе.— Говори.

Богдан зітхнув.

— Так от, Яринко, зустрілася і в моєму житті дівчина. Не дівчина — зоря. І її краса приголомшила, прибила мене. І я мовчки почав зносити свої жалі, бо знав — нерівня їй. Але якось узимку прочув, що її силоміць віддають за нелюба, і кинувся до неї. Та вона пішла, як учорашня вода, яку вже не здоженеш. От і досі піхто не може мені затьмарити її очі, її брови, її ямки.

І несподівано з очей Ярини бризнули сльози, не витираючи їх, вона прихилилась до нього:

— Богданчику, невже ти мене любив?

— Тебе, Ярино. Тільки тебе єдину.

Вона застогнала:

— Чого ж ти не сказав тоді, коли треба було сказати?

Богдан поблід, в його душу одразу кількома потоками ввірвалися біль і розпач. Страшний здогад обпік його, мов громовиця. Але цього не могло бути. Це вона хоче втішити його. Не чуючи свого голосу, він тихо заговорив:

— Я побоявся тебе, побоявся твоєї вроди, бо що я супроти неї?

Ярина знову застогнала:

— Як ти, Богдане, занапастив мій вік. Я ж так чекала твого слова, я так чекала тебе, що в цьому чеканні й каменіти почала.— Вона добивала його своїми словами, і він зараз зненавидів себе.

— Невже це правда? Невже це правда?

Ярина самою журбою поглянула на нього.

— Ти ще й питаєш? А я думала, що не потрібна тобі... Виходить, не судьба.

Який же він дурень! Який же він непоправний дурень. І сам не зазнав щастя, і її надломив. Четвертувати мало тебе. Богдан пригорнув Ярину, почав цілувати коси, очі, уста. Вона не боронилась. Але й не відповіла ні на один поцілунок. І він знав чому: між ними стояв не тільки час, а й інша людина. В обнімку вони просиділи до самого ранку, і нажурились, і наговорились про все. А ранок розплів їхні руки і покликав його у дорогу.

— Я ніколи не забуду тебе, Ярино,— поцілував її в уста уже на ганку, де жив і вивів дітей соловейко.

І вона вперше відповіла йому на поцілунок і сказала, як заклинання:

— Я буду думати про тебе і на ранніх і на вечірніх зорях,— на її материнському обличчі, в її вечорових очах стояли сльози прощання і сльози втраченого, що пішло, як учорашня вода. Здоганяй — не здоженеш. І все одно при всьому своєму нещасті він не був випадковим подорожнім: його любили, він любив. А більшого щастя поки що нема на землі.

XII

Заходив серпень — місяць снопів, місяць селянських надій. Так було завше, тільки не тепер. Страшні жнива пройшли по землі, і лежать снопами на ній сини землі.

Даремно з-за типів їх виглядають золоточубі діти і соняшники, даремно жінки прикладають долоні до очей, даремно матері простягають до образів скорб молитов і рук. Чим тільки закінчаться ці страшні побоїща, і хто з них винесе хоча б тіло без душі? Бо випалять її і вогонь, і свинець, і жорстокість, і очниці смерті. Та мало ще вогню, свинцю, убивств і Гітлеру, і тим, хто під його грудою збирається правити Україною.

Мирон Снігурський знову потягнувся до газети з виступом новоявленого голови національних зборів Ярослава Стецька, якого тепер благословив сам святоюрський господар — митрополит Шептицький.

"Ми не потребуємо лише побожних, смирних прапорів, ми потребуємо прапорів боротьби, прапорів наступаючих когорт. Нагорна проповідь — це революція бога, писана вогнем..."

"Ох, Стецьку, Стецьку, чи треба турбувати бога, коли зв’язався з дияволом?.. Маєш ти всього дві когорти — "Нахтігаль" і "Ролланд"*, а говориш, як Наполеон",— він жбурнув газету на заднє сидіння, втупив очі в скло, за яким спадало в долинки, у виярки й вибігало на пагорби його рідне Поділля. Три страшних шляхи воно мало в минулому — хвиський, або кучменський, чорний і волоський. По цих шляхах ішли на Поділля татарські, турецькі і ногайські орди. А тепер з катеринівського шляху пішли інші орди. Фашисти можуть подякувати цариці-німкені за цей липовий шлях, що й досі пахне підсохлим цвітом. Наближалося село, село його любові, його печалі. І тут над незжатими полями кружляло гайвороння. Стільки ж наплодилось його на солдатському тілі! Знову диким полем стає Україна. Диким полем, руїною...

То чого ж він так рветься до неї, як рвуться сюди і німецькі наїзники, і своє "прошупанство", що позбулося панства десь у дев’ятнадцятім чи в двадцятому році і паслося за кордонами біля чужих корит? Там вони спродали все, що мали — і окрушини культури, і грішну душу, і тіло, і сором, а тепер фашистське кресало вибило з їхніх потухлих руїн свіжі іскри ненависті, і "прошупанство" з благальними молитвами до бога в трійці єдиного поспішає обійняти на Україні харчові посади бургомістрів, фольксполіцаїв, шефів, таємних агентів, і везе воно з собою дорожній металевий посуд, металеві очі, ловецькі рушниці, ловецьких псів, високі чоботи і низькі лоби.

І хоч він зневажає і ненавидить це мародерське кроволюбне яничарство, цих дрібних виконавців, які вважають себе великими політиками, проте й сам їде з ними перекладачем. Їде в надії, що стулить докупи череп’я своєї трагедії, знайде хоч крихти свого кохання, якщо не пішло воно в безвість, наче вода по камінню, наче вода по чорному...

Це ж двадцять років минуло відтоді, як він покинув Софію у ту страшну ніч у молодих житах, коли над ними, немов свічі смерті, блиснули шаблі, коли із них, як чорна падалиця, почала зриватися кров. У ту ніч і його підкосила куля. Та випадок врятував йому життя: він доповз до хутора-однохатки, богобоязливий господар якого сумував за старожитньою Україною, і щовечора ставив восковісвічі перед богами, і щовечора пив під ними самогон за погибель Троцького і... Петлюри, який обміняв господарське золото на паперові гривні та й чкурнув із ним з України. Отак і стояв у хаті хуторянина дух живого воску і мертвотно-сизого самогону. Отак умирали тут сліпі слова, не добившись до жодного берега; отут і видужував сліпець чи жертва різних перепуть. А коли видужав, господар приніс йому пролежаний, поплямлений грибами карабін:

— Може, порадиш, що з ним робити?

— У піч його,— порадив він.

— Виходить, і ти відвоювався.— Хуторянин величезними долонями відділив у карабіні залізо від пліснявого, дерева і кинув його під самогонний куб.— Хоч якась чарка горілки, а не крові набіжить з нього...

От і подумай після цього, що таке життя? А скільки ж є отих суддів, яким нема часу подумати над ним? І справді, наш вік узяв такий розгін, що людині все не вистачає часу, не вистачає навіть для роздумів, навіть для любові. І тому так багато з’являється на поверхні життя ерзаців, і тому так катастрофічно дешевшав навіть любов. Тільки дорожчають і дорого обходяться світу ті, що живляться політикою чи політиканством, грою у владу чи самою владою. Правда, це там, звідки їде він. А що тут, на Україні, у дикому полі, у цій колисці слов’янства?

І як тут його кохання? Він і досі впевнений, що його Софія не злегковажила тим, що зветься любов’ю. Але й вона могла, мала цілковите право вийти за порядну людину та й принести їй того вузлика, що зветься сином чи донькою. Може, й принесла.

Він не помітив, як важко зітхнув. Шофер скоса зирнув на нього і почав під’їжджати до хатки, що з вуликами заблудилась у березовому гайку. Звичайнісінька хатка, звичайнісінькі вулики, а біля них стоять пляшки з питвом для п’яниць шершнів, що надвоє перекушують бджіл. Усе це було, коли він ще бігав на пасіку до свого діда. І тут знайдеться такий дід, повз якого проходить час із різними монархізмами, соціалізмами чи націоналізмами, бо теорії — теоріями, а мед є медом, а зерно — зерном.

І справді, у хаті Снігурський застає сивого, як сон, пасічника. В очах він тримає задавнену мудрість, а під ними й на жилавих руках — вагу років. Під лавою стоять діжки й діжниці, як і в його діда стояли. Але з шаф на нього дивляться сотні корінців книжок. Напевне, натягав тепер із школи чи бібліотеки — війна ж. Мироп підходить до книг, принюхується. Але вони не пахнуть ні димом, ні запустінням.

— Діду, а чиє це багатство?

— Моє.

— Усе? — дивується він.

— Усе,— дивується й пасічник.— А що? .

— Чи не забагато на цей час маєте книг?

— Мені до цього часу думалось, що мало,— і ледь помітна насмішка наметала павутиння на мудрі очі старого.

Мирон вийняв акуратно виданий томик і знову здивувався:

— Діду, невже ви й Гейне читаєте?

— І Гейне читаю.

— Його ж книги спалили на вогні!

— Тих, що спалили його на вогні, я нічого не читав. А ви?

Мирон покрутив головою, ще поліз до шафи і з глибини вийняв том у червоних палітурках.

— Леніна чом не заховаєте?

Тепер пасічник уже з неприхованим презирством поглянув на зайду:

— А хто може Леніна заховати? Запізнились ви, пане... Не знаю, як величати вас.

От і спіймав першого облизня. І від кого? Від патріархального пасічника, схожого на віщуна.

— Я, діду, не пан,— сказав примирливо.

Старий оглянув його ненаський одяг: однострій з розплатаним орлом.

— Тоді підпанок? Чи перекладач?

— Чого так подумали?

— Був у мене вже один перекладач, з ваших-таки. Приїхав із загряниць в такому самому одязі. Служив колись за чин та гроші і цареві, і гетьману, і Петлюрі, і Пілсудському. А тепер уже й Гітлеру служить. За медом приїжджав. Може, й ви за ним прибули?

— Ні, діду. На ваш мед багато знайдеться мух.

Старий здивувався:

— І од вас можна он яке слово почути,

— А ви часом не знаєте Софії Снігурської?

Старий здригнувся, одвів очі від гарячого погляду пришельця.

— Знаєте, діду?

— Чого ж, це наша вчителька,— відповів наче спокійно, але щось чаїлося за тим спокоєм.