Смерть у Києві - Загребельний Павло

Князь Ізяслав, отримавши таку грамоту, просто нікому не скаже про неї. Дуліб досить гаразд відав про його нещирість і дволикість. Ігумен Ананія? Цього треба обійти. Войтишич? Замішаний у всьому, але щосили вдає, ніби йому збайдужіли всі справи сього світу ("Будь воно все прокляте!"). Долгорукий вельми високу віру покладає на Петрила, однак то чоловік в такім ділі не досить значний. Лишалося одне: митрополит київський Климент. Найвищий ієрарх церкви, сумління, святість. А щоб не злякався митрополит князя Ізяслава, якому зобов’язаний своїм високим місцем, то таку саму грамоту заслати ще чернігівському єпископу Онуфрію. Перше, що чоловік, як довідався Дуліб, ще перебуваючи в Чернігові, чесний і непідкупний. Друге: він з усіх єпископів найдужче стояв за обрання свого, руського, всупереч Цареградові, митрополита, отож митрополит Климент та й князь Ізяслав не можуть закинути йому нещирості чи неправди. Третє: від Онуфрія про все стане відомо князям Ольговичам, отож Ізяславові не вдасться розсварити їх з Долгоруким, кинути на суздальського князя тінь бодай натяком.

— Занеси приладдя до письма, Іваниця, — звелів Дуліб, готуючись одразу й засісти за свої грамоти, але його притримав Долгорукий:

— Ще посидимо, лікарю. Гріх не посидіти в князя Йвана. Обіцяє оленину, засмажену по-берладницьки, то як не скуштувати.

— Не оленину, а оленя, — сказав Берладник. — Запечений цілим у грибах. Гриби, щоправда, сушені, бо зима, однак берладники вміють і з сушеними.

— Хотів написати ще сеї ночі дві грамоти. Коли ласкав будеш, князю, то проситиму в тебе гінців до Києва і Чернігова. Забарився й так уже. Треба, щоб там знали про твою безвинність.

— Кому ж хочеш писати?

— Митрополиту Клименту та єпископу Онуфрію.

— Не належать до моїх друзів. Може, ліпше промовчати? Саме діло завжди гласить за себе і наслідок його. Нічого не знайшов ти тут, тож ні про що й звідомляти.

— Мовчанку мою теж використають проти тебе, князю Юрію.

— Гінців дам. Але все те марнота. Йти треба на Київ. Не знаю ще, коли саме йти і як, але відаю: треба. Для цього живу. Поки не з'єднаємо всієї нашої землі, ніхто не знатиме, що тут треба робити. Повторюватиму завжди, до самої смерті, заповідатиму синам своїм і нащадкам, що земля наша найперше гідна єдиного: об'єднання. Тоді вона буде не просто багата, а й стане щедро-багата для всіх людей, які на ній живуть, а могутністю своєю перевершить все, що можна собі уявити й відшукати в щонайдальшій історії. Для цього хочу йти на Київ. Скажуть про мене: шукаю слави. Хай кажуть. Скажуть: обіцяв суздальцям, що жде їх у Києві хліб, мед і просо. Хай кажуть і це. Ще звинуватять, ніби запрагнув приєднати достославний Київ до невідомих країв суздальських. Хай. Мрію не про приєднання, а про об'єднання. Нема суздальців і киян, є браття. Нема медоплинних земель і пустошніх країв, а є наша єдина земля, що з нею по багатству не зрівняється ніяка земля на світі! Що скажеш, князю Йване, на мої слова?

— Велика мета — як великий тягар: багато сил треба, щоб підняти.

— Сподівання маю, що поможуть мені. Поможеш і ти.

— Хотів би.

— Настав час найвищий. Ізяслав спустошує й плюндрує землі довкола Чернігова, по Сейму, по Десні. Два літа не знає спокою той край. Треба йти на Київ. Вісті звідти тривожні, але й сприятливі.

— Взимку важко, — завагався Берладник. — Ще не зібрав достатньо людей.

— Достатку ніколи ні в чому не буває.

— Але ж кидатися наосліп — теж чи потрібно? Був я там, помагав Святославові Ольговичу. Ти знаєш, як усе скінчилося.

— Знаю, що взяв ти золото від Святослава і подався сюди.

— Від безнадії до тебе, князю Юрію, згадай.

— Ну так. Тепер служиш мені, і ось я велю йти з сином моїм Ростиславом на Київ ще сеї зими, щоб до весняних розтопів бути там.

— З Ростиславом не піду. Коли й піду, то з тобою, князю Юрію, і то ліпше за тепла, щоб узяв ти ще й половців.

— Забув, князю Йване, хто платить твоїм берладникам.

— Пам'ятаю те добре. Коли б не залежність ця, то вважали б себе цілком вільними людьми. А так лиш наполовину.

— А хто ставить умови? — засміявся, щоб бодай трохи злагіднити гостроту розмови, Долгорукий. — Той, хто платить.

— Ні, — сказав Берладник, — той, хто служить. Знаєш же пісню, князю Юрію: "Пошукаємо собі ліпшого хазяїна".

— Ти не варяг і не отой київський воєвода, що міняв князів, мов пес хазяїв. Коли прийшов до мене, то вірю: прийшов задля великої, справи, а не заради гарної платні. Ловив би рибу на Дунаї та торгував з ромеями, то й так мав би собі срібло й золото. Ти ж узяв на себе добровільно те, що мною взято з обов'язку. Тому ставлю тебе так високо і прийшов до тебе саме тепер.

— Зненацька застав мене, князю. Не готові ми до такого далекого і, може, найголовнішого нашого походу. Не кажу, що для тебе — це все. Повір мені: не належу до млявих і розманіжених, умію діяти швидко, але щось мене стримує. Сам не знаю що, а нашіптує: "Не квапся". Та й не піду без тебе ніколи. Це вже так. Бо справді йшов саме до тебе, багато чув про князя Долгорукого, прийшов не для того, щоб сидіти тут і ставити отакі сумні городки, де берладники не купаються в розкошах, а живуть у суворості й трудах щоденних. Прийшов, щоб іти, може, й справді, на діло найвище. Але з тобою, князю Юрію.

— Дозволь, князю Юрію, слово мовити, — підливаючи в чаші, звернувся до Долгорукого чашник Громило, перед тим перекинувшись кількома словами з князем Андрієм, який сидів коло сестри своєї Ольги, мовби геть байдужий до розмов за столом, тоді як княжна вся поглинута була увагою до кожного слова Берладника.

— Скажи нам, Громиле, про суздальського коника, який увійде в Золоті ворота київські, — усміхнувся Долгорукий.

— Скажу про інше, князю. Чули ми всі про твій намір іти на Київ. Підемо повсюди за тобою, бо любимо тебе і віримо тобі у всьому, бережемо вірність назавжди. Та коли мислиш, князю, велике володіння придбати в Києві, то марно трудишся, бо знайдеш там лиш спустошені й розорені землі, де вже й мало людей позосталося, а надалі ще менше буде. Без людей же земля — марна пустеля. Маєш у своєму володінні полів і лісів з достатком, а людей і так мало. Вельми мудро порозмислив ти, коли став городи закладати й приваблювати звідусюди до себе люд. І за той час, поки інші князі війнами спустошили свої землі, до тебе, князя мирного й справедливого, чуючи тишу й благоденство, а також правосуддя, йшли люди не з самого Чернігова та Смоленська, а стільки ж тисяч і з-за Дніпра й від Волги, і не самі руські люди, а й інші йдуть під твою руку. Та однаково полів і лісів у тебе більше, аніж люду. По тій причині радив би тобі, князю, не сиротити своїх людей, а дбати про них тут, тоді узриш небавом плоди сил трудів своїх. Коли ж людей матимеш доволі, не потрібна тобі вся оная Русь. Ти будеш усім страшен і всіма шанований. Коли ж перестане бути мир, то земля твоя людьми не намножиться, но оскудіє. Здоров будь, князю Юрію!

— Здоров будь, князю! — підхопили всі за столом, але цього разу виходило так, що суздальські отроки кричали мовби за Долгорукого, а берладники за свого Йвана.

Можна було ждати, що Долгорукий щось різке відповість Громилові, який забув про свій обов'язок потішати за трапезою конячими своїми притчами, втрутився в князівську нелегку розмову, ще й став не на боці свого князя, а виступив проти нього.

Та Долгорукий спокійно спитав Берладника:

— Де ж твій олень берладницький?

— Несуть, князю, несуть.

— Обіцяв, отче, діяти лови в князя Йвана, — обізвалася Ольга. — Тепер хочеш їсти оленя, упольованого кимсь іншим. Взяли з собою псів і птиць, а ловів не діяли.

— Тобі й не ловів хочеться, а заблукати в пущах і щоб князь Іван тебе шукав і знайшов, — засміявся Долгорукий.

— Ні, я хочу сама вбити оленя.

— Уб'єш, доню, ще вб'єш і оленя, й вепра, і лева вб'єш якогось. А тим часом хотів розповісти вам усім притчу. Раз Громило не зумів, то розповім я. Вона дуже давня, але щоразу нова для людей. Пішли колись дерева помазати над себе царя і сказали оливі: "Царюй над нами". Олива сказала їм: "Чи облишу я тук мій, яким вшановують богів і людство, чи піду поневірятися по деревах?" І сказали дерева смоковниці: "Іди ти царюй над нами". Смоковниця відповіла їм: "Чи облишу я солодощі мої й гарний плід і чи піду поневірятися по деревах?"

І сказали дерева виноградній лозі: "Іди ти царюй над нами". Виноградна лоза відмовила: "Чи облишу я сік мій, що звеселяє богів і людство, і чи піду поневірятися по деревах?"

Тоді всі сказали тернині: "Іди ти царюй над нами". Тернина сказала деревам: "Коли ви справді настановлюєте мене в царі над собою, то йдіть спочивайте під тінню моєю; коли ж ні, то вийде вогонь із терну й попалить кедри ліванські".

Але що за тінь може дати тернина? Так думаю про Ізяслава. Терзає він землю й терзатиме, поки й сидітиме в Києві. Покласти край цьому терзанню можна лиш в один спосіб: іти нам туди всім і зробити з усіх земель наших одне ціле. Чи то я стану великим князем, чи син мій, чи інший хтось, та знаю одне: мир потрібен землі й цілість. Прожив я багато літ у цій землі, яку населяли спервовіку різні племена. Не мали ми з ними жодної сутички. Звик я до цього, звикли й довкола мене. Злагідніли ми до краю. Може, й слабкі через це. Миролюбні завжди слабші від забіяк. У мері, воді та й в інших наших народів панує переконання, що все на світі можна перемогти піснею. А нам би співати пісень у Києві! Не князеві Юрію співати. Бо що таке князь? Дорога, по якій котяться всі колеса, біжать усі пси, топчуться всі люди й коні.

А співати людям нашим. Усім суздальцям, киянам, новгородцям, смолянам, чернігівцям, рязанцям, галичанам, болховцям, полочанам!

Заспіваймо ж! Вацьо! Про князя Йвана!

І вдарило в усі голоси:

Гей, там, на лугах, на лугах широких,

Там же горить-сяє терновий вогник,

Сам молод, гей, сам молод!

І під той дружний спів внесено до палати на встелених зеленими гілками ялівцю великих ношах засмаженого на червоне, в грибних пахощах, в незнищимому дусі лісової волі найблагороднішого з усіх звірів — оленя, і князь Іван увігнав ножа в соковите м'ясо над лопаткою, перекрив усіх розспіваних, гукнув заводіяцько:

— Князя Юрія просимо розпочати сю берладницьку учту!

Дуліб підвівся з-за столу.