Смерть у Києві - Загребельний Павло
Але ти відкрив мені лихий свій замір безвинно звинуватити князя Юрія, і це міняє справу. Порушувати звичаю ми не можемо навіть у такому несподівано-тяжкому випадку, але могли б згодитися на таке. Покличемо того Кузьму сюди на трапезу і спитаємо його, чи й захоче він вдовольнити твою цікавість, лікарю.
— Ти, лікарю, схожий на одного колишнього попина, який прибився до берладників і на всі їхні сміхи щодо пекла казав так: "Може, ви й не вірите, що кипітимете в смолі на тім світі, але я був би дуже радий, коли б ви мені сказали, чого ж ви там ждете?" Так і ти, ще не домігшись згоди чоловікової відповідати тобі, вже хочеш чути від нього лиш правду.
— До того ж зауваж, князю, всю правду, — сказав Дуліб.
— Казати треба завжди тільки правду, але не обов'язково всю правду, — посміявся князь Юрій і несподіване згадав своє: — А поспівати нам сьогодні вдасться? Вацьо?
І пісня зродилася відразу, підхоплена суздальцями і берладниками, пісня про військо, яке йшло й ладу не найшло, а згори, з долу вітрець повівав. Дунай висихав, зіллєм заростав, зіллєм-трепетой, всіляким цвітом, дивноє звірє зілля спасає, зіллє спасає сивий оленець, на тім оленці п'ятдесят ріжків, п'ятдесят ріжків, єден тарелець. На тім тарелці ґречний молодець, на гуслях грає, красно співає…
Поки ж співали, прийшов Кузьма. Обсохлий, нагрітий, від чого не став привітніший і привабливіший.
— Сідай, — сказав йому Берладник. — Вип'єш чогось?
— Наллють, то вип'ю.
— Мав сутичку тут? Забіяцтва не терпимо.
— А, прилип он той, з Києва, я й показав йому!
— Знаєш, хто тут за столом?
— Тебе знаю — досить з мене.
— Мало. Тут великий князь суздальський Юрій, та син його, князь Андрій, та донька, княжна Ольга…
— Знаєш вельми гаразд, князю Йване, що всі інші князі, окрім тебе, для нас байдужі.
— Поговорити б з тобою проти шерсті! — не втерпів князь Андрій.
— А на моєму вісповинні шерсть не росте. Об мою пику тільки подряпаєшся, князю.
— Соромся княжни, Кузьмо, — суворо поглянув на нього Берладник. — Чи в тебе в душі вже й нічого святого не зосталося?
— Маєш сам сестру, — нагадав йому Дуліб.
— Моя сестра, тобі до неї діла нема.
— Лікар київський хотів з тобою поговорити, я покликав тебе, щоб спитати, чи згоден ти? — Берладникові неприємною була поведінка Кузьмина, видно було, що київський утікач зумисне задирається до сварки; тут міг зарадити лиш спокій і гідність, а вже гідності Берладник сповнений був ще більше, ніж Кузьма злості.
— З одним уже поговорив, — муркнув Кузьма.
— Не виказуй тут упертості. Вперті — найчастіш слабохарактерні. А ти чоловік сильний. Кажи: згоден чи ні? Силувати тебе ніхто не буде.
— Це для тебе? — покрутив білками увсібіч Кузьма, так ніби хотів налякати відразу всіх, окрім Берладника.
— Для мене також.
— А про що мені з ним говорити?
— Він спитає.
Кузьма довго сопів мовчки, вертів страхітливо білками, нарешті байдуже махнув рукою:
— Хай питає. Тільки отой щоб не ліз!
— За Іваницю даруй, — сказав спокійно Дуліб. — Вийшло не гаразд. То — самочинство.
— Він своє вхопив.
— Зовешся Кузьма?
— Не чув хіба?
— Питатиму я, ти — відповідатимеш.
— То вже як захочу. Ти ж чув нашу умову з князем Іваном. Чи глухий?
Дуліб терпляче зносив образи. Це міг бути лише початок.
— Батько твій — дружинник Ємець. Сліпий, у воєводи Войтишича служить. Так?
— Ну, так.
— Сестра Ойка.
— Не чіпай сестри.
— Розкажи, як і коли виїхав з Києва.
— Сів на коня та й поїхав.
— Не на коня. Двох коней мав.
— Ну, двох.
— Коли виїхав?
— Хіба згадаєш? Було тепло. Ось і все.
— Знаєш про вбивство князя Ігоря?
— Так йому й треба.
Почував, що питає не так і не те, що треба. Він так багато разів вимальовував собі перебіг подій того вересневого дня в Києві, що вже вони йому мовби набридли, чи що, він якось втратив смак до розпитувань, все йому сприкрилося ще з тої хвилі, як вони допитали Сильку. І нічого з того допиту не вийшло. Тепер справджувалася для нього та істина, що людина, яка постійно спрямовує думку в один бік, менш за все здатна показати події так, як вони відбувалися насправді. Власне, Дуліб і не допитував Кузьми, не намагався упіймати його на неправді хоча б з таким простацтвом, як то спробував був зробити Іваниця, — він просто сам підказував йому відповіді, дивуючись щораз більше сам собі і неспроможен будь-що вдіяти з собою.
— Сказано про тебе, що ти вбив князя Ігоря, — несподівано для всіх, а найперше для себе сказав Дуліб.
— Го-го! — коротко реготнув Кузьма.
— А помагав тобі монах Силька, добре знаний тобою.
— Го-го! — була відповідь.
– І ось ти повинен довести, що не вбивав, коли не почуваєшся винним.
— Го-го!
— Послухай моєї ради, лікарю, — зауважив, посміхаючись, Берладник. — Попервах слухай звинуваченого обома вухами. Коли ж станеш його звинувачувати, то й тоді слухай його бодай одним вухом, не тільки свій голос.
— Що ж слухати? Він не відповідає.
— Він сміється.
— Го-го! — реготнув Кузьма. — Можу й ще.
— А коли я покличу сюди Сильку і він підтвердить те, що я сказав? — пригрозив Кузьмі Дуліб.
— Не будь дурнем, лікарю. Коли задля цього бився сюди аж з Києва, то вертайся назад, поки не пізно. Лякаєш мене Силькою? Отим круглоголовим? Та він вогнища не вміє розпалити, а то щоб чоловіка вбив? Та ще князя?
— Силька так само під підозрою, як і ти. Звинувачують же вас у Києві воєвода Войтишич, твій батько, а також ігумен Ананія. Що скажеш? Вони називають тебе вбивцею князя.
— Батько сліпий, його не чіпай. Чоловік він нещасний. Войтишич — то старе стерво. Ігумен же, видно, сам і вбив князя.
– Ігумен — святий чоловік, — суворо попередив князь Юрій. — Про нього мовчи.
— Не мовчатиму! Бо намовляв і мене до того діла. Знав, що маю серце на князя за Ойку, кликав до своїх монастирських палат, обіцяв усе: золото, дівок. А я вперся: нащо воно мені, як з того князя сама борода зосталася. Тоді він випхав мене з Києва. Коней дав, гривну князівську. Вихваляв мене, що перевершив я свого батька в умінні кидати списа.
— Повинен знати, що нагороджують не даровитих, а покірливих, — втрутився Долгорукий, який досі мовчки посьорбував своє просяне пиво.
Кузьма глипнув на князя і вмовк після його слів, так ніби вдавився.
— Слухаємо тебе, — неголосно мовив Дуліб, але Кузьма не озивався. Втупившись у стільницю, сидів набурмосений, віспувате обличчя пойнялося йому мідяво-червоною барвою, дихав важко, тоді трахнув зненацька своїми кулаками по столу, однак голосу з нього не видобулося.
— Ми підождемо, коли хочеш, — знову сказав Дуліб.
— А чого ждати! — гримнув Кузьма. — Чого ждати? Сказав же: дівок мені обіцяв! Дівок! Бо в Києві хто на таку мармизу глянути захоче? Киянкам подавай красенів, та боярських синків, та…
Його ніхто не перебивав, ніхто не сказав, що й суздальчанки, мабуть, теж такі самі, але тільки в уявленні людей, що не зазнали ніколи жіночої любові. Бо ж лише жінка готова віддати все для свого обранця, лише жінка наважується співчувати тому, від кого відвернулися і люди, і Бог; вона може цілувати ноги повішеному, попри загрозу смертної кари, вкрасти й поховати страченого, піти на подвиг, на приниження, на смерть заради коханого, бо жінка живе любов'ю.
Але перед, ними сидів чоловік, який не знав, що таке жіноча любов, не бачив у своїй душі жодної цноти, за яку могли б його покохати, і, зневірений до краю, лютився на самого себе, на всіх щасливих і вродливих, на тих, кому доступне все на світі, на ігумена Ананію, який тяжко образив його, відверто пообіцявши дівку, тим самим визнавши цілковиту неспроможність Кузьмину знайти в житті те, що всі знаходять самі, без помочі, він лютився, мабуть, і на князя Юрія, що так необачно докинув своє зауваження щодо нагород для покірливих, бо хоч мав душу невпокорену, водночас знав: міг зламатися, міг піддатися на оте ігуменове, а коли й не піддався, то лише з упертості, згодом же дозволив себе спровадити з Києва за якихось двоє коней та гривну.
— Коли переїхали з Силькою міст? — спитав Дуліб, щоб відірвати Кузьму від неприємного спогаду.
— Міст? Який міст? — скинувся той. — Я про ігумена ще не доказав до кінця, а ти з своїм мостом…
— Про ігумена вже все. Не треба. Ти зустрівся перед мостом через Дніпро з незнайомим тобі монашком. З ним переїхали міст. Коли це було? О якій порі?
— Міст? А ми й не переїхали його.
— Як же перебралися через Дніпро з кіньми?
— Міст був закритий ще. Тоді я почав грюкати в браму й пообіцяв дещо мостовикам. Рано було, через те й не пускали. Ну, та пустили. Плати не дав. Показав гривну, пустили так.
— Про Сильку що відаєш?
— А нічого. В дорозі трохи там говорили. Книга переписував у Ананії. Нікчемний чоловік. Зайця лякався.
— Ну, так, — Дуліб весь напружився, готуючись спитати найголовніше. — Скажи, Кузьмо, коли хочеш і можеш, ще таке. Силька тобі відкрився, куди має пристати тут, у суздальській землі?
— Відкрився? Він спав і бачив, як прибивається до якогось там князя Андрія переписувати книги.
— Князь Андрій — се я, — подав голос син Долгорукого.
Кузьма байдуже зиркнув на нього, але, видно, щось ворухнулося в його душі, чи то вважав, що вже задосить наговорив грубощів і виявив зневаги до всіх цих князів і їхніх прихвоснів, тому додав:
— Хвалив він тебе, князю, що охочий до книг вельми і любиш таких людей, як Силька. Люди воно й нікчемні, та вже коли любиш, то, може, й гаразд чиниш. Бо Силька добрий і метикований розумом. Полохливий лиш.
— А ще, — Дуліб питав таким безбарвним голосом, що й сам дивувався. — Силька до князя Андрія заповзявся сам добутися чи посланий був?
— Як же сам, коли в ігумена перед цим переписував книги? Ананія й послав його. Дав коня, припасу на дорогу і виштовхнув. їдь і пробийся до князя Андрія. Може, ти, князю, просив собі такого чоловіка. Хіба я знаю.
— А ти?
— Я? Сказав же.
— Ти куди мав пристати? Казав тобі ігумен?
— Я ж не Силька.
— А все-таки. Що казав ігумен, виряджаючи тебе?
— Казав, щоб їхав до князя Юрія. В дружину.
— Чого ж не приїхав? — усміхнувся Долгорукий. — І вийшло тепер так, що не ти мене шукав, а я тебе.
— Як у притчі про вівцю заблукану, — насмішкувато додав князь Андрій. — Радуйтесь зо мною, бо я знайшов овечку мою загублену.
— А нащо мені князь? Я не овечка. Начувся про берладників багато див, от і рвонув сюди! Тут, правда, довго чоловіка вивіряють, чи здатен він на що-небудь, та я пройшов усе.
