Смерть у Києві - Загребельний Павло
Пам'ятав усіх князів, усіх бояр і воєвод, усіх значних людей київських, про кожного міг щось пригадати, з кожним, як вірити йому, пив і їв, і кожен, помираючи, заповідав саме боярину Миколі блюсти й дотримувати. Виходило так, що цей старий ошуканець, з жовтими очима, повинен би мати вже не менше як двісті літ. Та коли й мало на ньому щось двісті літ, то це кожух з двохсотлітнім лепом, весь у латках.
Микола Старий уособлював серед них те, чого ніхто з них не мав: розум. Між ними існувала мовчазна угода: ніколи не згадувати про таку річ, як людський розум.
Схожі були на біблейних іудеїв, які домовилися ніколи не відкривати таємничого ковчега, скинутого з неба. Ковчег порожній? То й що? Вірили, що розум легко замінюється багатством і старощами, сивобородістю, якою особливо відзначався Микола Старий. Щоправда, Петро Бориславович, молодий і розумний, навчений усіх премудростей, міг би сказати їм, що коли б усе в житті вершили сивобороді, то для будь-яких справ досить було б стада козлів. Але Петро ніколи не насмілився б такого сказати, знав це він сам, знали вельми гаразд і чотири Миколи, тому й допустили його до князя Ізяслава, власне, приставили його до князя від себе, щоб знаннями своїми послужив їм так само, як Ізяслав хоробрістю й забіяцтвом.
Четвертий Микола звався Кудинник, ще звано його Упийником, бо багато пив, а також Убийником, бо нестомно хвалився, скільки людей убив сам і скільки ще вб'є його син Дем'ян, що успадкував од батька силу, хоробрість і зневагу до ворогів. На щонайменше згадування про того чи іншого супротивника княжого боярин зневажливо копилив губу, цідив крізь зуби: "Куди йому!", так і прозвано його Кудинником.
Саме син Кудинника Дем'ян Кудинович з невеликою дружиною молодих головорізів, набраних з боярських синків здебільшого, і був посланий до Переяслава для помочі князю Мстиславу, який не відзначався особливою рішучістю; города ж цього Київ не міг утратити, бо хто засідав за валами Переяслава, неминуче оволодівав київським столом. На саму думку, що туди прорвуться сини Долгорукого, боярство київське казилося від люті й страху; вони готові були відіслати туди й самого князя Ізяслава і легко пішли б і на це, та вимушені були будь-що дотримувати високої гідності свого великого города, де князь теж вважався великим і, хоч би навіть слугував боярству останнім попихачем, світ про це знати не мусив.
Про Петра Бориславовича, допущеного до найвищих верхів київських як завдяки його походженню, так і завдяки вченості, сказати належить, що тримався він з чотирма Миколами завжди з належною пошаною, був обережно-поштивий, зі словом своїм не пхався, а лиш слухав, підтакував, коли вимагалося, наводив приклади з книг при потребі й для потвердження мудрості боярської, а також князівської, бо вважалося все ж, що служить Петро не чотирьом Миколам, а князеві Ізяславу; запобігливість зберігав Петро навіть тоді, коли зоставався сам зі своїми пергаментами, вписуючи туди про наближених до Ізяслава бояр, що вони "їдять, п'ють по три дні, перебувають у добрих веселощах, хвалять Бога й святих мучеників і роз'їздяться веселі восвоясі".
Найбільше любили вони небезпеки. Для того, хто постарів і близький до смерті, небезпека, загалом кажучи, завжди достатньо приваблива. Але вони любили небезпеку не для себе, а для інших, коли можна так висловитися, їм завжди здавалося, що хтось загрожує їхньому благополуччю, що від ворогів аж чорно повсюди, тому готові були навіть рідних синів розпихати на всі боки, аби лиш відвернути, розгромити, знищити загрозу, чи то справжню, а чи й просто уявлювану. Так без щонайменшого жалю відправив боярин Кудинник сина свого Дем'яна до Переяслава, де тому боярському сину судилося в смерті знайти своє безсмертя.
Бо того досвітку, в який Гліб знову підступив під переяславські вали, князь Мстислав прибіг у двір, де стояв Дем'ян з своєю зухвалою дружиною, заголосив незгірше за свого батька, який любив прикривати всі свої справи відповідним словом:
— О чоловіче Божий! Наспів час Божої помочі й пречистої Богородиці і твоєї мужності й кріпості.
Дем'ян легко здогадався, що слова ці означали: хтось з Юрійовичів, а то й сам Юрій Долгорукий, підступив до Переяслава. Розпитування були зайві. Боярський син скочив на коня, гукнув слугу свого Тараса, кинувся в одні ворота, а своїх забіяцьких отроків послав до інших воріт, щоб ударити на супротивника зненацька у багатьох місцях.
Гліб, як і взимку, не мав наміру зчиняти бійку, він дотримувався звичаю свого отця, що завжди застерігав синів від пролиття християнської крові та й не раз виказував на ділі сей свій звичай, ще кільканадцять літ тому вигнавши з цього ж таки Переяслава теперішнього князя київського Ізяслава, який тоді засів у городі, порушивши ряд і піддаючись лише своєму забіяцькому характеру. Тоді Юрій ось так само підходив полком до города, ставав і стояв, лякаючи супротивника, виганяючи його геть самим видовищем своєї спокійної сили.
Кудинович скористався саме з цього узвичаєння, він зненацька напав на Глібових дружинників, які дрімали собі на конях, не передчуваючи лиха, багатьох убив зі своїми злочинними підручними, аж тоді оточили його суздальці важкими списами, мов дикого вепря, і стали кричати:
— Чого б'єшся, свине безшерста! Бачиш, стоїмо мирно?
Тоді Дем'ян зі своїм Тарасом і отроками вернувся в Переяслав, сказав Мстиславу:
— На любов і на мир прийшов Гліб, а не на рать. Ти ж мене послав на вбивство.
— Для цього й присланий з Києва, — почув він у відповідь.
Гліб відступив, а за якийсь час знову стояв перед Переяславом, але тепер уже в силі набагато більшій, бо приєднався до нього Ізяслав Давидович та ще половці. Степовики не мали наміру стовбичити перед валами города, марно сподіваючись, що перемога прийде сама по собі. Стрілами з прив'язаним горючим клоччям вони підпалили посад, в городі зчинився перестрах, Дем'ян Кудинович сам, без доспіхів вилетів з брами, розізлений і наляканий несподіванкою, але половці й тут не дали себе заскочити, вони здалеку спокійно обстріляли Дем'яна з луків, і той вернувся в город ледь живий.
Мстислав прибіг до Кудиновича, дари пропонував, волості обіцяв. Дем'ян простогнав:
— О суєто людська! Хто мертвий забажає сього дарування тлінного і волостей, погибаючи? Засну вічним сном.
Лише тоді намірився Ізяслав укласти мир з чернігівськими князями, щоб осамотнити остаточно Гліба з його дружиною і прогнати в Суздаль, а самому мати вільні руки для змагання з своїм загадковим і загрозливим ворогом — Юрієм.
В Чернігів послано було з грамотою білгородського єпископа Феодора і печерського ігумена Федоса. Писалося в грамоті таке: "Вже раз цілували ви мені хреста на тому, що не вимагатимете брата Ігоря, але відступилися від того і вчинили мені доста пересердя. Та коли ви запросили в мене миру і каєтеся в усьому, що хотіли вчинити, то задля руських земель і християн не поминаю того. Отож цілуйте хрест на тім, що ви за Ігоря ворожнечі не матимете і не станете більше чинити того, що колись намірялися".
В церкві святого Спаса, серед кадильного диму й молитов, в золотому блиманні свічок цілували хреста князі Володимир Давидович і брат його Ізяслав, Святослав Ольгович і Святослав Всеволодович, клялися бути поєднаними, мов браття, охоче й рясно лили сльози, каялися в гріхах.
А восени Давидовичі та Ізяслав з'їхалися до Остерського Городка, щоб тут, у південному гнізді Долгорукого, змовитися про подальші дії, бо Ізяславу не сиділося в Києві, не мав спокою від своїх бояр, яких лякала навіть тінь великого імені Долгорукого і які не могли заспокоїтися, допоки жив той далекий, але такий сягливий своєю могутністю син Мономахів.
Лодьї Ізяславові впливли з Десни в Остер, пристали до низького берега навпроти Городка, що здіймався над річкою крутими високими валами; за валами видно було нові дерев'яні будування і гарну кам'яну церкву святого Михайла, поставлену Долгоруким. В церкві дзвонилося. Дзвін лунав повільно-урочисто, так ніби наближалися до Городка не вороги, а свої. Ізяслав відав вельми гаразд, що Гліб з дружиною пішов у Суздаль, отож у Городку лишилася геть незначна залога, яку можна б вибити звідти одним ударом, але він того не хотів; відчуття сили сповнювало його якоюсь ще не звіданою досі урочистістю, отой дзвін, здавалося, розлунювався над зеленими деснянськими луками на честь київського князя, хотілося чути дзвін здалеку, з-за річки, тож великий князь звелів напинати своє біло-золоте шатро, затіяв грища перед шатром, послухав, як харчать зненавистю один одному в лице його мерзенні карлики Льон і Шльоп, повеселився з запобігливими Давидовичами, поплакав, позгадував Бога й святих мучеників, а той дзвін розлунювався й далі, так ніби справді мідним язиком своїм славив силу й упевненість Ізяславову.
Ольговичі, хоч теж мали прибути до Городка, чомусь не прийшли. Чернігівські князі стали заспокоювати Ізяслава, запевняючи його, що куди вони, Давидовичі, туди й Ольговичі, і вже коли вони всі цілували хрест Ізяславові, то підуть тепер за ним повсюди й не відступляться від нього, бо душею не можна гратися; на це Ізяслав, позітхавши й поплакавши від розчулення, відповів, що не турбується відсутністю Ольговичів, бо ж Святослав Ольгович готує шлюб своєї доньки з сином його брата смоленського князя Ростислава.
А в церкві святого архангела Михаїла дзвонилося та й дзвонилося, так ніби сам Дух Святий залетів у Городок і, всупереч отим нужденним суздальцям, що заховалися за високими, у буйній зелені валами, славить київського князя, його всемогутність і удачливість, якими він з'єднує усіх своїх друзів і впокорює недругів.
Та надвечір прискакала передня сторожа Ізяславова і закричала в немалій тривозі, що тим берегом Остра підходить до Городка якась дружина, може, й сам Долгорукий.
— Спитали, хто такі? — вискочив з шатра Ізяслав, про якого можна було казати будь-що, але всі сходилися на тому, що народився воїном і в поході почувається набагато вільніше і ліпше незрівнянно, аніж коло своїх чотирьох Микол або ж забрезклої княгині, принцеси з германського імператорського роду, виснаженої незвичними руськими холодами і постійним перебуванням у безкінечних згадуваннях про вищість германського духу й міць імператорів, її прославлених предків, серед яких було чимало славетних зарізяк, але жодного, хто б просидів життя на лаві для трапезування або пролежав у пуховій постелі коло теплої жони.
— Погукали ми: "Хто такі?" Відповіли нам: "Суздальці".
