Смерть у Києві - Загребельний Павло
Звідти пішов на Любеч, і вже сюди вони прискакали, та роз'єднала нас ріка, і незмога було через ту перешкоду битися полкам. Тої самої ночі пішов дощ великий, і став на Дніпрі лід лихий, через що перейшов я на той бік, і так Бог і свята Богородиця і сила животворящого хреста привели мене здоровим до Києва, і тебе, брате, вопрошаю, чи в здоров'ї єси і чи Бог тобі помагає?"
Чернігівські князі разом з Святославом Ольговичем послали в той самий час грамоту до Юрія Долгорукого, грамоту, сповнену докорів: "Ти нам хрест цілував, що підеш з нами на Ізяслава, і ось не пішов, а Ізяслав, прийшовши, за Десною городи наші попалив і землю нашу повоював, а це знову Ізяслав прийшов до Чернігова, став на Олеговім полі, тут села наші попалив до самого Любеча і всю живність нашу повоював, ти ж ні до нас не прийшов, ні на Ростислава не наступав. Коли ж тепер хочеш піти на Ізяслава, то ми з тобою, а коли не підеш; то ми вільні в хресному цілуванні, бо не можемо самі гинути раттю".
Чернігівські посли повернулися без помочі. Чи писав щось своїм союзникам Юрій? Може, за своїм дивним звичаєм не надавати ваги словам і не став посилати хартії своїм союзникам, а може, й послав відповідь, та не збереглася вона, бо чернігівським князям ішлося не про дотримання істини й не про збереження кожного мовленого й писаного тоді слова, а передовсім про власний спокій і бодай сяке-таке збереження свого становища. Юрій був далеко, Ізяслав — близько. Юрій заліг надовго в своєму Заліссі, готуючись до чогось великого, аж такого, що простий ум нездатен був осягнути, Ізяслав колотився тут, заповзявшись будь-що приборкати, упокорити своїх супротивників, вибити їм з голови думку про те, що він незаконно захопив київський стіл. Вже пишучи свого листа до Юрія, чернігівські князі натякали про свій намір відступитися від хресного цілування, даваного суздальському князю. Вони забули додати, що вже й так відступилися і цілували хрест Ізяславу, щоправда, водночас готуючи змову проти нього. Тепер знову хотіли переметнутися від Долгорукого до Ізяслава, знехтувавши давніми обіцянками й заприсягненнями. Бо й що для князів той хрест? Згодом, за кілька років по тому, думку всіх тодішніх князів щодо цього вичерпно висловить Володимирко Галицький. Він так само цілуватиме хреста Ізяславові, щоб порятуватися від розгрому, коли ж боярин Ізяславів Петро Бориславович прибуде до Володимирка, щоб нагадати йому про його клятви і докорятиме за відступництво від хресного цілування, галицький князь посміється йому в обличчя: "Та хіба ж то хрест? Просто якийсь маленький хрестик!"
Так вирішили й чернігівські князі забути свої обіцянки Долгорукому і впокоритися Ізяславу. Не зважили на те, що десь між Переяславом і Городком Остерським розпачливо метався син Долгорукого Гліб, самотою ведучи нерівне змагання з Ізяславом, не заховали для нащадків і те, що писав їм Долгорукий, який просив набратися терпіння, бо всяка велика справа вимагає насамперед терпіння, а він намислив здійснити справу велику, яка ще не вдавалася до кінця ні Володимирові, ні Ярославові Мудрому, ні самому Мономахові, — хотів побачити всі руські землі в єдності, а не в оцьому жахливому роздерті й ворожнечі, серед яких гинуть землі, люди, все найдорожне; найголовніше ж: пригноблюється дух, засіваючи гіркі зерна зневіри навіть і в серця найвищі, коли такими вважати князівські серця. А життя ж старе й вічне! Ось там забіяка Ізяслав прийшов і пройшов-проминув, палячи городи й села, засипаючи криниці, витоптуючи збіжжя і трави; але знову зазеленіє після чорної ходи його полків, вийдуть із лісів чоловіки, поставлять хижі, викопають криниці з солодкою водою, знайдуть жон собі і сплодять з ними дітей, і дитячий плач зіллється з сміхом дитячим, і півень з гребенем червоним, як квітка над тином, заспіває під вікном, і солодкі дими здіймуться над оселями. Бо життя таке давнє, що віками цілими не зміряєш його ні назад, ні вперед. Вічне й уперте!
Ні, ні, не стали слухати чернігівські князі ніяких слів. Йшли за силою. Чия ближче, до тої хилилися. Мерщій спорядили послів до Ізяслава з грамотою, в якій говорилося: "То було колись, ще перед дідами нашими й перед отцями нашими: мир стоїть до раті, а рать — до миру. Тож не ображайся на нас, що ми піднялися на рать супроти тебе, бо жаль нам було брата нашого Ігоря, і хотіли, щоб ти відпустив брата нашого. Та вже брат наш убитий, пішов до Бога, де й нам усім бути, а все те в руках Божих. То тепер слід би й помиритися, бо допоки ж хочемо губити землю Руську?"
Настало вже літо, найліпший час для походів, Ізяслав міг би знову вдарити на недружніх тих князів, попри їхні благання про мир, але він знав, що головний його ворог загадково мовчить і, видати, збирає велику силу, отож не слід було мати в себе під боком ще й цих ворогів, хоч водночас слід було ще раз нагадати їм про силу власну. Тому відповідь послав ухильну: "Браття! То добре християн блюсти. Про вашу готовність миритися звідомлю брата Ростислава та й знов з ним дійду до згоди щодо цього, а вже тоді пошлю до вас своїх послів".
Так, заспокоївши свою мстивість, Ізяслав, який мав коло себе розумного радника Петра Бориславовича, подбав і про історію, послав до брата свого Ростислава грамоту, яку дбайливою і передбачливою рукою Петра Бориславовича внесено, як і відповідь Ростиславову, до Ізяславового літопису.
Ізяслав писав братові: "Оце ж, брате, прислалися до мене Володимир та Ізяслав Давидовичі, і Святослав Ольгович, і Святослав Всеволодович, миру просячи. Я ж знову раджуся з тобою, чи погоджуватися нам? Чи згоден ти на мир? Адже зла нам натворили, а тепер миру шукають з нами. Може, далі воювати? Покладаюся у всьому на тебе".
На це Ростислав відповів братові так: "Брате! Кланяюся тобі. Ти за мене старший, отож як ти скажеш, на те я пристану. Коли ж, брате, виявляєш мені честь, докладаючись на мене, то я, брате, сказав би так: для руських земель і для християн люблю, брате, мир найліпше. Он ті війну зачали, а чого досягнули? Нині ж, брате, заради Руської землі й усіх християн помирися. Коли вже вони ворожнечу через Ігоря відкладуть і не сотворять того, що хотіли вчинити, відмовившись од усього, тоді мирися. Коли ж знов ворожнечу через Ігоря матимуть, то ліпше йти на них війною, а там як бог дасть".
Петро Бориславович, високовчений боярин Ізяславів, у своєму захопленні власним умінням укладати слова, не помічав того, що слова ці вкрай бідні змістом і майже позбавлені думки. Інакше чим би пояснити оце затяжне листування, яке він вів у ім'я Ізяславове тоді, коли все перебувало в стані непевності, тривоги, коли щомиті знов могла розпочатися війна, що не мала, здавалося, кінця, коли до чернігівських князів зненацька могли прийти полки Долгорукого та здружені з суздальским князем половецькі хани, що поставило б Ізяслава перед загрозою позбутися свого високого становиська.
Та й упродовж того літа, поки тривав обмін листами, наповненими словами високими й пустими водночас, син Долгорукого Гліб не давав спокою Ізяславовому синові Мстиславу, який сидів князем у Переяславі, бо відомо було Глібові, що переяславці не хотять Ізяславовича, а хочуть його. Ще минулої зими, щойно Ізяслав повернувся до Києва, понищивши все Подесення, підступив неждано Гліб до Переяслава, з'явився коло города перед світом, ще все спало в городі, сторожа прибігла до Мстислава, розбудила його криком: "Не спи, княже, Гліб прийшов на тебе вборзіі" Але Гліб не хотів битися, він стояв, ждав, що переяславці самі відчинять йому брами, закличуть до города. Не діждавшись, одступив од города, і вже аж тоді Мстислав погнався за ним, а навперейми з Києва мерщій виступив сам Ізяслав з дружиною, і так упокорили Юрійовича, примусили цілувати хрест, прогнали його до Чернігова.
Однак тепер все повторилося. Знов удосвіта зродився перед валами переяславськими Гліб з дружиною, знов розбудила сторожа Мстислава, але той тепер мав запомогу, прислану з Києва. Запомогою тою мала бути дружина боярського сина Дем'яна Кудиновича, яка стала в Переяславі після зимового нападу Глібового. Прислав Дем'яна Кудиновича сам князь київський Ізяслав, але намовлений був своїми чотирма Миколами, про яких слід сказати трохи докладніше.
Поза Іваном Войтишичем, чотири Миколи належали до найбагатших і найстаріших бояр київських. Слово "чотири" вияснення не вимагає, Миколами ж звалися вони всі, може, на честь святого Миколи-чудотворця, бо ж відомо, що нажити багатство на цій землі можна лиш чудом, а не чесним шляхом, і про кожного з Микол можна сказати без страху впасти в помилку, що він сам або ж його предки були злодіями, хабарниками, а то й просто негідниками.
Отож усі чотири боярини були достатньо багаті, поважні, пиховаті, вельможні, а ще: жорстокі, жадібні, геть одурілі від старощів, але непохитні в своєму намаганні керувати князем, усіма землями, загарбати мало не цілий світ.
Один з них був прозваний Миколою Безвухим. Немовлям свиня відгризла йому вуха, відтоді злий був на цілий світ, чорно йому було в роті, чорно в очах. Коли чув про когось, кого мав залічувати до своїх ворогів, пінився від зненависті: "А хіба ще живий?"
Спльовував, а слина така ядовита, аж сичала. Рубати, сікти, шаткувати, товкти, різати, добивати, знищувати! Більше не відав нічого.
Другий звався Плаксій. Мав особливий дар — плакати з будь-якого приводу: і над жертвою, і над самим собою, і в радощах, і в горі. Сльозам тоді надавано значення, як особливій милості Божій. Ще великий князь Мономах володів слізним даром, його з більшим чи меншим успіхом намагалися наслідувати й інші князі; Ізяслав теж поплакував час од часу своїми золотушними очима. Плакали бояри, ігумени, воєводи, купці, навіть грабіжники проливали сльози над пограбованими, а що вже казати про останніх? Сіяли в сльозах, аби пожати в радощах. Плакання стало виявом благочестя. Хто був дурний, як пень, не знав книжної премудрості, не вмів говорити на чужих мовах, не проповідував, не творив чудес, той просто плакав, і вже самим плачем возвишався над усіма іншими. Відомо ж бо, що розплакатися незмірно легше, ніж задуматися над будь-чим.
Боярин Плаксій мав на Ізяслава вплив неперевершений. Досить було йому сьорбнути кілька разів носом, пустити в бороду два струмки сліз, вигукнути крізь схлипування: "Сину мій! Чорт ти не…", — і вже князь готов був знову кидатися туди, куди хотілося цим старим, зужитим, страшним у своїй зненависті до всього сущого, людям.
Третій Микола звався Старий.
