Смерть у Києві - Загребельний Павло
І так знаю про тебе все.
— Що ж ти знаєш?
Кузьма все-таки підвівся й ступнув у глиб притемненого помешкання, під низькі дубові лежні, під брунатне, як його повісшіене обличчя, могутнє дерево, сам ставав мовби деревом — міцним, спокійним, байдужим. Але відійшов од вогню, від усіх — отже, лякався чогось!
— Що знаєш? — повторив, коли відійшли, просичав Іваниці просто в очі.
— Те, що ти син Ємців.
— Небагато ж.
– І що сестра в тебе — Ойка.
— Бреши далі.
— Воєводу Войтишича знаю.
— А їсуса Христа?
— Про Христа тільки чув, а от ігумена знаю. Ананію чув?
— Хотів мені про це в ополонці сказати?
— Не застав тебе в ополонці.
— То прибіг сюди?
— То прибіг аж з Києва, та й то нічого.
— Ноги є, чоловік і бігає.
— А ти на конячих. Та й не на чотирьох, а на восьми. Бо дав тобі Ананія ігумен аж двох коней.
— Так, бреши.
— Біг же я за тобою, щоб ти не виказав себе.
— Кому ж, пташечку?
— Питатимуть тебе князі, як ви з Силькою вбивали князя Ігоря, то ти відмовляйся від усього. Силька тебе продав у всьому, так і знай.
— Ага, вбивали?
— Удвох з Силькою. Коли ж відмовишся, на самого Сильку впаде звинувачення.
— Князя вбивали?
– Ігоря. В Києві.
— То я ж тобі покажу, як убивав! — заревів Кузьма, і не встиг Іваниця й зворухнутися, як, ухоплений за комір сорочки дужими руками, опинився перед самим обличчям дружинницького сина, обличчям, треба відверто сказати, геть непривабливим навіть за обставин спокійних, а тепер дуже схожим на всі ті зведені докупи пекельні жахи, що їх повсюди обіцяють священики для ймовірних грішників і невірних.
— Пок-кажу! — просичав ще Кузьма й поволік Іваницю через усе помешкання, витираючи ним дерев'яну, досить затоптану підлогу, боляче гуркаючи ним об виріжки полатей, зачіпаючи то за стіл, то за лави, то за одвірки. Тримав Іваницю так міцно, з таким осатанінням, що той не зміг і пручнутися як слід і вилетів на мороз у сніг як був: без шапки, без кожуха, без рукавиць, без нічого. Двері грюкнули, ще мовби пролунало гарчання чи то, може, сміх, чи ще там що, дібрати вже не зміг, опечений не так морозом, як соромом і ганьбою, найдужче ж потерпаючи, що не вдалися його хитрощі. Бо не може чоловік відвертий вдаватися до підступів, нездатен він до цього, рано чи пізно розкриється все і платити доведеться не комусь, а йому ж самому, ще й добре, коли не власною шкірою. Він кинувся в ополонку, прибіг сюди, знайшов Кузьму, вислухав цілу купу берладницьких брехень, стояв око в око з отим рябопиким здоровилом, а навіщо? Хотів упевнитися хитрощами й підступом, що Силька тоді сказав правду, вдавав з себе Кузьминого співчувальника, гадав так: коли той справді вбивав князя Ігоря, то злякається, стане запобігати перед ним, Іваницею, проситиметься, обіцятиме щось там, що може обіцяти, — ось тоді й упіймає Іваниця обох пташок у сильце, і будуть вони пташками, а не він, як ото зневажливо прозвав його Кузьма, щойно побачивши коло себе.
Але той не злякався, повівся з Іваницею, як з паршивим псом, виказав усе, що мав: образу, ведмежу силу, непогамовну лють, нелюдську жорстокість. Такий справді міг убити й князя, й святого навіть, Іваницю теж, мабуть, міг би покінчити. Та не вбив нікого, інакше б не лютився так. Все це могли б вони з Дулібом випитати в Кузьми й набагато простіше та спокійніше; самому Іваниці навіть більше хотілося безвинності Кузьминої, аніж потвердження похмурих припущень Дулібових.
Вдавався ж він до своїх хитрощів просто для того, щоб хоч у власних очах поменшити бодай трохи ту ганьбу, якої зазнав у ковчезі боярина Кислички і про яку тим часом ще ніхто не відав.
Ганьба ж полягала в тому, що Іваниця вперше в житті своєму так і не зміг одержати від Манюні того, що вона готова була йому дати, бо коли втекли вони в нетрі ковчега, відгородилися від цілого світу і оглушені першим поцілунком на короткий час загубили одне одного, а потім знову знайшли і вже б мали потонути в найсолодшому гріху, посланому людині на цій землі, щось кинулося між них чорне й хиже, вони злякано відскочили одне від одного, Манюня принесла свічку й спробувала знайти оту почвару, але не знайшла нічого, поставила свічку на поличку, Іваниця знов хотів обійняти дівчину, але оте чорне й хиже знов кинулося поміж них, і лише тоді вони побачили, що то величезний ситий котяра, який, мабуть, ганяв там мишей, щоб вони не прогризали в ковчезі дірок, крізь які б на час потопу продзюркувала сюди вода. Іваниця погнався за котом і впіймав його за хвоста, бісова тварина занявкотіла і, вивернувшись спиною, дряпнула хлопцеві руку, від чого він вже й геть розлютився і, вхопивши вільною рукою свічку, припалив котові кінчик хвоста. Згоріло, може, що з три волоски, до живого й не допекло, але кіт нявкнув ще з більшою силою, і таки вирвався, і щез у сіні назавжди. Більше не появився, Манюня знов готова була на все для Іваниці, тільки ж він несподівано відчув, що нездатен нічого взяти від неї. Мовби покарав його справедливо суд Божий у тій частині тіла, якою хотів согрішити. Може, воно складалося й на ліпше, бо Манюня, таким чином, не втрачала своєї чистоти, але ж для Іваниці ганьба була незмивна, та й, коли подумати, то для кого б мала берегти свою чистоту Манюня? А ще: для всіх тепер дівчина однаково вважалася вже обезчещеною, бо хіба ж кому розповіси, що з тобою тут сталося, і хіба хто повірить?
Найгірше ж з усього було те, що Іваниця, вирвавшись з ковчега, всю дорогу не міг позбутися відчуття цілковитої чоловічої безсилості, став мовби євнухом, чи що, може, й навіки проклятий боярином Кисличкою, бо ж ніхто не знає, яку силу має отой боярин у слові й у думці. І, може, кидаючись в крижану воду, сподівався Іваниця віднайти там і втрачене в ковчезі?
Та все те належало до його власних таємниць, про які нікому не дано доповідати ніколи.
Може, ніхто б і не довідався про невдалі Іваницині випитування, коли б Кузьма не викинув напівроздягненого хлопця на мороз, а князі, що саме над'їхали на той час, не побачили зіщуленого від холоду Іваницю за церквою, так наче той зготовлявся бігати довкола кам'яної споруди, вимолюючи в Бога якихось милостей.
Долгорукий міг досхочу потішитись. Та, маючи серце добре, пожалів хлопця і гукнув, щоб його мерщій накрили чимось або ж одвели до теплого помешкання.
Дуліб просто злякався: чи не скаламутився Іваниці розум.
— Що тобі? — спитав чуло й тривожно.
— Е-е, — сплюнув Іваниця, — Кузьма мене…
— Кузьма? Про що мовиш? Який Кузьма?
— Ну, той, Ємець. Спробував його попитати, то він мене…
— Так, — Дуліб заспокоївся відразу. Про недоречну запопадливість Іваницину не час було розбалакувати, та той і сам поплатився належно. — Іди грійся.
— Побіжу за вами, хай мені принесуть одіж. Бо туди поткнутися — ще покалічить, чорт віспуватий!
Іваниця, випереджаючи коней і псів, побіг під сміх князів і дружини, а Дуліб дивився йому вслід і думав, що над ним теж мали б сміятися, хоч і не так відверто, зате набагато дошкульніше. Ось Іваниця з любові до свого товариша зробив останню спробу для ствердження Дулібових звинувачень, а що з того вийшло?
Іван Берладник не відгороджувався двором, не усамотнювався, не відокремлювався від своїх берладників. Мав такі самі, непоказні зовні палати, довгі-предовгі, тільки й того, що не одну, а кілька, й поєднані всі переходами для зручності. Ближче до городського валу стояли господарські будування: стайні для коней, кліті для збіжжя й припасів, поварні, кузні, столярні, чинбарні, безліч інших більших та менших господарень, де пеклося, варилося, шилося, стругалося, кувалося, смолилося, в'ялилося, сушилося, бо берладники не хотіли бути ні від кого залежними; весь припас для себе готували самі, потрібних же людей малося в достатку, бо збігалися звідусюди в ці краї не якісь там лайдаки, а вочевидь ті, хто знає собі ціну і не може допустити над собою визиску, насмішки, знущання, несправедливості. Такими ж людьми, відомо, найперше у всі часи були ті, хто мав у руках те чи інше вміння.
Та Берладник не став показувати князям своє господарство, не хвалився ним, збув неувагою. Свобода потребує величі, тож він мав обрати величний спосіб життя, дотримуватися його у всьому: в поведінці, в мові, в одязі, в умінні прийняти простого втікача і великого князя суздальського. Відразу повів гостей до палати, збудованої на такий випадок, зовні мовби такої самої, як і всі споруди в цьому берладницькому городі, але зсередини всієї в мистецькому різьбленні, високої, просторої, світлої, духмяно-теплої.
Дерево тут відкривало перед людиною свою душу то лагідно-м'яку, то суворо-неприступну, то співучо-милу, то химерно-таємничу, то буйно-хвальковиту. Для дубових сволоків достатньо було кількох сильних доторків різця — і вже досягалося несподіване поєднання легкості й міцності, зате вікна облямовані були світлим шумовинням дерев'яних мережив, від чого в палаті мовби ставало світліше і завжди панувала радість; на медвяно-жовтих стінах то там, то там кинуто було чи то для прикрас, чи то для якоїсь невизначеної до часу потреби різьблених поличок, а між ними повішено по кілька наипоказніших взірців коштовної зброї, впереміш з тяжкими золотими ланцюгами, подібних до яких чи й бачив де-небудь, навіть коли ти не простий чоловік, а князь.
У величезній камінній печі палало полум'я, в різьблених дерев'яних ставниках горіли товсті воскові свічі, хоч у палаті, завдяки великим вікнам, світла було достатньо, довгий стіл посередині, застелений білою скатертиною, вже був заставлений коштовним посудом, лиш лясни в долоні — й отроки заходяться носити наїдки та напитки, а співці розпочнуть величання гостей.
— Живеш, князю, — потираючи з холоду руки, гмикнув Долгорукий.
— Живу, — не знати чи з насмішкою, чи й слухняно мовив Берладник. — Маю для гостей тут ще покої. Кожному окремий. Окрім ваших отроків, приставлю своїх людей, щоб ні в чому не відчували гості незручностей.
— А я? — крутнулася коло вогню княжна Ольга, розсипаючи мідяний полиск свого волосся. — Мені теж слугуватимуть твої волохаті берладники, князю Іване?
— Для тебе, княжна, приставлена жінка. Не високородна, та, на жаль, маємо тут лиш простих. Бояринь не тримаємо. Берладники не виносять боярського духу.
— А князівський? — глянув на нього князь Андрій.
— Коли вважати мене князем, то, виходить, князів ще терплять.
— Ти найсправжніший князь! — вигукнула Ольга.
