Чотири броди - Стельмах Михайло

Видать, не судьба. Виходь, донечко, за іншого. Бо що дівоча врода? Блисне, мов роса, і туманцем зійде, наче роса улітку. А життя є життям, і воно вимагає свого: коли не любові, то материнства.

Може, в цьому теж є якась мудрість старості, та як любові змиритись із нею?

І донька нагадала батькові, як він до неї, ще дитини, прихилив з ниви кілька сивих, з сльозою колосків.

— Тоді ви, тату, сказали: завжди дбай про колос, про хліб святий. А хіба про людину треба менше дбати?

Батько похитав зажуреною головою, що теж зазнала на віку всякого, подивився на свої великі руки, які ніби зважували щось:

— Так де ж вона, та людина? На землі чи в землі? Мабуть, нещадимою мачухою стала його доля, — і пішов узяти на ніч двері на засув.

— Не зачиняйте, тату.

— Це ж чому? — стенув плечем, здивовано з'єднав дуги ліплених брів. "Чи не стає його донька причинною?" — А коли хтось улізе та обікраде?

Самою скорботою глянула на нього Мирослава.

— Найдорожче уже вкрадено, а ганчір'я не жаль.

— Воно то так: ганчір'я не жаль, а роду жаль, — мов сивий туман, захитався при дверях старий. — Мені мало не щоночі сняться онуки. Невже я не дочекаюся їх? Може б, ти виїхала з цього села, щоб не журитись до знемоги... Щоб забути все?

— Я нічого не хочу забувати! Нічого!..

І справді, як вона могла забути ту першу ніч у самотніх полях, і перші жнив'яні турботи під примруженим поглядом Данила, і отой вітряк, що підіймав її коси, і оті руки, що вперше підіймали її, й оті ворота, що кигикали чайкою, і ті уста, які шукали її уст? Як пересохли вони тепер. І вся вона пересохла, мов покинуте після жнив стебло.

Хоч журба вижала її душу, та не змогла вижати любові ні до Данила, ні до людей. Мабуть, через те й поважають, і жаліють її в селі. Навіть оте гордовите парубоцтво, що чаклує біля машин, не підсміюється над нею, як підсміювалося раніше. Воно ж і підбило присілок толокою поставити їй хату — може, в новій оселі поменшає жалів у молодюсенького товариша агронома. Та не вгадало щиросердне парубоцтво, яке назвало її хату гніздом перепілки. Це ж треба таке вигадати!..

Ось і постарілі прибережні верби та гнучкі верболози. Тримаючись за гілочки з в'яззю нерозквітлих котиків, Мирослава обережно зійшла на лід, ступнула кілька кроків і відчула туман відпару, який не змогла подолати й хурделиця. То, видко, рябалки попробивали ополонки й до смерку ловили в'юнів. От і бокуй тепер, щоб не шубовснути у воду.

Заточуючись од ударів заметілі і знесилення, вона перебрела брід і підійшла до хвіртки, але не змогла її відчинити — стільки намело з двору снігу і темряви. Тоді взялась обома руками за ворота, трохи відхилила їх, і вони негадано озвались тривожним чаїним кигиканням. Аж здригнулась: невже і дерево дереву передає голос? Чому ж ти не передаси свого голосу?

Обтрусившись на порозі, Мирослава кінцем хустки витерла вологе обличчя і тихо зайшла в оселю, де густо ворушиться живлющий настій літнього поля і лугу, бо яких тільки снопів, снопиків і в'язок помас тут? Побачив би їх Данило, узяв би її руки в свої і сказав:

— І чиїй ці ручата не вміють? Щось чаклунське є в них.

— Ти й про очі так говориш?

— І в очах є чаклунство. От кинули вечір та місяць у них ворожбу — і вже сохнеш на тараню.

— Не меліть несусвітне, товаришу голово. І тільки без рук.

Де вони, ті руки, тепер?

Стукнула віконниця, і Мирослава кинулась до вікна. Але це тільки хвижа зачепилась за хату й гайнула до татарського броду, і там застогнали верби, як удови. А хто ж вона? Ні жінка, ні вдова. Невже її доля навіки пропала?

Наче хтось вовтузиться на порозі. Потім стрельнули сінешні двері, рипнули хатні, і в оселю вскочила розпашіла Яринка. Сяктак обтрусивши з хустки і кожушка сніг, вона повела завзятим оком на Мирославу і продекламувала:

— Не варила, не пекла — до сільбуду помела... Як ти на цеє?

— У таку метелицю?

— Метелиця, метелиця, чому старий не жениться?.. А що нам та метелиця-хурделиця? Ноги ж і не позичені і не куповані! Хіба ти не любиш завію?

— Люблю. Вона так добре вкрила озимину, вже не страшний буде їй мороз.

— І як у такому тендітному тілі вмістилися усі хліборобські турботи? — засміялась Яринка. — То помели?

— Ти й! бачиш, що робиться надворі. Хата зривається з підмурка, ще полетить у безвість.

— То й що нам негода? Хіба погано бігти і розшарпувати петлі хуртовини?

— Ой Ярино, Ярино, кому ти і вродою, і вдачею саме щастя принесеш?

Дівчина враз посмутніла, зітхнула.

— А може, не підемо до сільбуду? Разом будемо журитися?.. Коли вже ця журба одійде від тебе? — обняла подругу і знову зітхнула. — А до нас позавчора Стьопочка приїжджав, про тебе чогось питався. Він уже в область збирається, бо в районі набив руку. "Наб'ю в області руку — і подамся вище", — перекривила молодого Магазаника, засміялась і почала поправляти снопики, що стояли на скрині. — Пахощі від них оберемками йдуть. Ця пшениця з селекційної станції?

— Еге. Торік мені учені лишень одну шапочку насіння відміряли, а цього року вже маємо он скільки справді золотого зерна. Як би це радів Данило.

— Я тобі хоч вечерю подам, сама готувала, сама й похвалитися хочу, — Ярина відсунула заслінку, вийняла миску з рибою і грибами та, прислухаючись, поставила на припічок. — Чи пе гості до тебе? Хто б це?

— Мабуть, Геннадій Шевчук, — подумала про голову колгоспу.

— А коли?.. — Ярина з-під вій глянула на подругу.

— Хіба це може бути? — лякаючись, запитала сама себе Мирослава.

— То чом не може?.. От якогось вечора постукає в двері, стане на порозі, ось так, усміхаючись, як він уміє, і запитає:

"Скучила?" А ти його назвеш безсовісним.

— Я б його й совістю своєю назвала, аби тільки голос подав. На присінку загупали чиїсь кроки, далі хтось постукав у двері.

— Заходьте! Заходьте! — в один голос сказали Ярина й Мирослава.

І от поволеньки відчинилися двері, й на порозі картинно розкапустився Стьопочка в новому добротному кожушку і сивій смутшевій шапці. Він скинув її, рукою бережно поправив чуприну, у заграв млинками вій. За своїми думами і не помітив, що за ним відскочили двері.

— Здорові, чорноброві! — удавано весело привітався й почав розщібувати кожушка, щоб і його новісінького, з синього сукна френча побачили.

— І чого тобі тут?! — обурилась Мирослава.

— А чого вам одразу вкидатись у гнів? — ображено смикнув плечима Стьопочка. — А-а-а! Ви й досі, Мирославе Григорівно, сердитесь за колишню догану в перехідний період? Пора б уже й забути її. Кожен із нас, коли пошкребти душу, вартий догани, і вообче...

— Шкреби свої руки і не лізь із ними в людські душі, — відрізала Яринка.

Стьопочка хитрувато-примирливо посміхнувся їй, поклав шапку на серф:

— А чого мені, скажи, не лізти до людської душі, і вообче, коли я вже поет?

— Ти — і поет?!

— Авжеж! — Стьопочка з внутрішньої кишені френча вийняв учетверо складену газету. — Ось почитай, коли не розучилась. Це нічого, що в райгазеті. Наб'ю руку в ній — і в обласну, наб'ю там руку — і в енциклопедію з портретом.

Дівчина спалахнула:

— Коли б тебе з портретом та в найглибшу ополонку! Ото була б радість і енциклопедії, і всьому селу.

— Ет, сільська самодіяльність, — зневажливо махнув шапкою на Яринку. — Ще вліпи якусь репліку.

І вліплю: ти не помітив, що маєш в очах півпуда нахабства!

— Чи не бреше твоя вага?!

— Стьопочко, зроби ласку — щезни туди, звідки пришвендяв, — попросила Мирослава.

— Не можу! — заперечливо похитав головою Стьопочка. — Це вище моїх сердечних і розумових сил. Я, звісно, знаю, що кожна людина має солодкий час любощів. Був цей час, догадуюсь, і у вас, Мирославе Григорівно, і вообче. Та солодкий час швидко минається, а приходить реальність, від якої нікуди навіть на коні не втечеш. І от, щоб ви повірили в серйозність моєї душевності, я осьдечки ось, навіть при Яринці, при свідкові своєї юності, значить, скажу, що маю мрію і намір одружитися з вами... Отак, а не інакше.

Враз із сіней озвався знайомий голос:

— Я мимоволі стаю другим свідком, — і до хати увійшов засніжений Ступач. Тільки чого він розгублений такий.

— О, це ви нахопились? — розгубився, але водночас і зрадів Стьопочка, вклонившись, знову приклав шапку до серця. — І як ви втрапили до нас?

— Хуртовина загнала. Правда, вже ніби пересідається вона. То ти маєш мрію і намір одружитися?

— Точнісінько так. Прокопе Івановичу. Це скажу і при вас, і при всьому присілку, бо вже і Стьопочці прийшла сімейна пора. Мирослава гнівом обпекла і жениха, і Ступача:

— Хай він одружується на карбованці, на якому зависли його гендлярська душа і совість.

Ступач приязно глянув на Мирославу і покосував на жениха.

— Це ви даремно, Степан Семенович — людина скупенька, але тепер не карбованець, а поезія править ним.

— Ви ще не розкусили його: він за карбованця продасть і поезію, і вас заразом.

— Що вона меле як елемент?! — враз налився буряковим соком Стьопочка. — От у чиїй душі, видать, сидить ворог. Вона й досі любить того арештанта, що он на стіні висить. З нею треба щось робити.

Ступач махнув рукою:

— Це вже не наше діло.

— Як не наше, коли вона відкидає принципову любов в ім'я ворожої? її треба проробляти, громити, і вообче!..

— Ого, який ти войовничий, Стьопочко. Ти забув, що перед тобою дівчина. — І щось затремтіло в голосі Ступача, і провина майнула в очах. Він обернувся до Мирослави: — Пробачте, що невчасно прийшов. Проси, Стьопочко, і ти пробачення.

— Ну, коли аж ви просите, то куди мені дітись? Здаюсь!

Хоча б па вашому місці... — Стьопочка підняв руки вгору і так вийшов з хати.

Ступач вклонився Мирославі, чогось аітАнув. Чого б?

— Ще раз пробачте. Бувайте здорові. — І пішов слідом за Стьопочкою, який щось невдоволено мурмотів у сінях і повторював своє "вообче".

Ярина спровадила непроханих гостей, потім вбігла до хати, пригорнула Мирославу.

— Звідки на тебе береться всяка напасть? Коли багато краси, то ще більше клопоту. Ох і розтривожив мерзенний гріхоплут. І все одно лихе минеться, а ти будеш з Данилом, чує моє серце! — Вона знову підійшла до печі. — Після такого сватання і повечеряти можна. З яких ти позицій дивишся на рибу, гриби, і вообче?.. — перекривила Стьопочку.

— Ой Яринко, Яринко... А де ж твоє кохання?

— Чого нема, того нема. Та я ще можу почекати.