Плянета Ді-Пі - Самчук Улас

Всі переживали втрату нашого великого поета і друга. Цим же потягом їхав також Державин, під вечір ми прибули до Франкфурту, зачекали на потяг до Майнц-Кастелю і о годині 8-й були на місці.

Там вже були Шерех, Петров і сливе все наше мурівство. Нас розмістили по приватних кватирах і мені припало бути гостем родини Лівицьких, які мешкають разом у двох кімнатах – президент Андрій Миколаєвич з дружиною і їх дочка Наталя зі своїм чоловіком Петром Холодним. Шереха примістили на помешкання коменданта таборової поліції і таким чином, ми опинилися під опікою найвищої влади таборової республіки ДіПі.

У середу, о годині 10-й розпочато короткою вступною мовою, працю конференції, у якій, як звичайно і як завжди, робились узагальнюючі підсумки нашого діяння, як організації і як мистців слова зі ствердженням нашої філософської тенденції і організаційної доктрини, які вимагали єдности, дружби, співробітництва.

Після цього – виступи авторів і дискусії. Першою зачитала свою драму "Домаха" Людмила Коваленко… Зацікавлення помітне, дискусія цікава, час проминув непомітно, обідня перерва прийшла несподівано. Ми були гостями табору і обідали у великій, загальній таборовій їдальні…

По обіді – моя черга. Я прочитав "Шумлять жорна"… І мені здавалося, що зацікавлення й дискусія помітно зісилились. Говорив Дивнич, Державин, Костюк, Шерех, Косач… І це продовжувалось до самої вечері.

По вечері – приємна несподіванка… У театральній залі привітальний концерт. Панна Крилова заграла на піяніно кілька речей Шопена, а пані Ганна Шорей виконала серію народних пісень. Багато оплесків, багато доброго настрою і багато розмов.

Спати лягали ген досить пізно, ми з Шерехом і Дивничом зарядили безконечну дискусію над новим журналом, що постав на місці збанкротованих "Гранів" з назвою "Арка". Мені не дуже імпонували їх назви, хотілось менше пози й менше претенсійности, а більше простоти й солідности, але відповідальні наші колеги наполегливо гоняться за оригінальністю, їх мета виправдана і приходиться з цим миритися. Нам хотілося також оминути опіки партійництва, але й тут вимагалося компромісів, бо нам бракує того, що мають деякі партії – власних фінансових аргументів, а тому приходиться в них позичати з процентами.

У четвер зрання зачитав своє "Морітурі" (що йдуть на смерть) Багряний, яке він назвав "драматична повість", із загостреною революційно-соціялістичною проблематикою, в перспективі емоційна річ для постановки доброго театру. Дискусія не могла дати з цим ради, говорилося поверхово й загально, одне таке читання не дає ще змоги розуміти суть справи, особливо для мене, бо я не можу щось слухати довго й уважно одночасно.

І зовсім під вечір, цього самого дня, нарешті дочекався свого часу наш патентований модерніст І. Костецький. Війнуло щось від Джойса, Вайлдера, Сартра, "духа доби" з назвою "Близнята ще зустрінуться" і з підзаголовком "Вистава в масках", з такими дієвими особами, як: Пролог (розпорядник балю), Святослав Тогобочний, Святослав Тутешній, Петро Тогобочний, Петро Тутешній, Полковник, Тереса. І "Пари на балю". І знов таки, як його вловити суть справи 25-ти сторінок дрібного машинопису, зачитаного за одним присядом без перерви? Дискусія скорше насторожена, що його і як його висловитись, нема певности на яку ступити. А для мене – джунглі. Слів, речень, діялогів, монологів, місцями дуже довгих… Ні. Не годжуся я далебі для модернізму. Пропало. Але не сперечаюся. Не думаю хапатись за слова. Зачекаю, що скажуть компетентніші.

Але загально, ця наша зустріч – успіх. Публіка весь час заповняла залю наших засідань, відчувалось зацікавлення, панувала своєрідна єдність наставлення, прощання з колегами дружнє і найгірше, що ми мусіли зробити, це обірвати конференцію на пів тоні і тим самим обмежити читання лишень до чотирьох авторів (всіх було девять), з огляду на те, що чимало наших передових учасників конференції, мусіли від’їхати ще на одну подібну конференцію УВАН, що мала відбутися в Ашаффенбурзі. Вибачте, пошкоджені. Нема ради.

Вечером у Лівицьких застаю товариство. Тарас Бульба-Боровець, генерал Татаренко, С. Куниця, кількох незнайомих. Також розмови і також довгі, але теми й проблеми інші. Розійшлися десь по першій ночі.

А додому верталося аж з ночі 7-го на 8-ме. Марудна дорога в переповнених, сливе темних вагонах… Тож то вдома, ніби для відміни настрою, що починався з похорону дорогого колеги, зовсім несподівано, стаю кумом однієї незнайомої таборянки, у якої я тримав до хресту її маленьку донечку Марійку. Проблема мого кумівства та, що воно трапляється зачасто, а тим самим позбавляє мене бути уважнішим "хресним батьком". За останні роки я набув три хрещеники і три хрещениці і став кумом Бжеських, Любченків, Костецьких, Папарів і навіть зовсім мені невідомих інших. Життя хитре. Воно хоче задобрити наші болі смерти, радощами народження… Хай буде так.

А до того ось, нас з Танею, запрошено на іменини, а разом на заручення двох наших близьких і добрих молодих друзів Костя Варварова і його нареченої Олени Козарівни. Чимале товариство, гарний родинний настрій і незвичайний епільог моєї бурхливої десятиденної мандрівки в країні нашого приречення.

27 листопада. Працюю над "Ост"-ом. Міцно, соковито, запоєм. Ледве відповідаю на листи і вчора тільки відірвався від стола, бо мусів поїхати до Авґсбургу за так званим "кер-пакет"-ом, що прийшов для нас з Америки від друзів за стараннями професора Гайдака. Добрий шматок хліба насущного і навіть з маслом. Thank you very much…

29 листопада. Субота. Вечір. Втомлений. Працював дванадцять годин. Очі відмовляються бачити. Голова до відказу забита братами Морозами та їх хутором. Сягаю до 400 сторінок… І боюсь, що щось перешкодить і не скінчу. Хотілося б мати це бодай в чернетці. І розсилаю на всі кінці світа алярми, шукаючи зрозуміння й помочі. Перейнявся так, що втратив почуття міри, гадаючи що це вийде шедевр і що всі це мусять розуміти. Як курка, яка знесе яйце і кудкудаче на ціле подвір’я. Але це підтримує її на дусі.

Минулого тижня один раз виїжджали з Танею до Штуттґарту до кіна.

Грудень

5 грудня. Пристрасно, з запоєм до виснаження і до змори, по дванадцять годин денно борюкаюсь з "Ост"-ом. Вже давно не зосереджував в собі такої сили творчої енергії. Маю вже 473 сторінки, ще дві сцени і точка. Вийде масивний романище, але не можу позбутися думки, що все це вимагає й вимагає опрацьовання, на яке у мене не хватить часу. Ніяких під рукою допоміжних середників, навіть бракує звичайного словника, все з пам’яти, помилок втиснеться безліч і нема редактора. Не кажу вже доброго, але якого будь. Хто захоче таке тепер редагувати без заплати, як це роблю я. Лишень автор це раб свого покликання, а редактор урядовець при бюрку з назвою бюрократ і з платнею щомісяця.

Але я думаю, хай це вийде у світі, як вийде… Недороблене, з помилками, сире… З переконанням, що колись це знайдуть, виправлять, зрозуміють і будуть дивуватися, що це могло постати в таборах українського ісходу.

Ніде тепер не буваю, не вдоволений, коли заходять до мене, нічим не цікавлюся, не відповідаю на листи. Втомлений, як водовозна шкапа і серджуся, що тепер такий короткий день… Коли зовсім стемніє, виходжу на годину за казарми на прохідку.

9 грудня. В суботу, 6-го закінчив першу редакцію першого тому "Ост"-а – "Морозів хутір". І вже розпочав його опрацьовувати. Інакше кажучи – від початку переписувати все наново. В основному вимагається три такі переписки, але не пошкодять і чотири. Чи хватить у мене на таке часу?

17 грудня. Падає сніг… Падає сніг… І це вже другий день. А я все у своєму вирі, – крутиться, мелеться, працюю, як проклятий, не сплю ночами і серджуся, як прив’язаний пес.

Учора відвідав мене О. Лащенко… Він пише весь час листи, ні з чим зі мною не годиться, завжди чогось вимагає… Тепер вони, тобто мельниківці, задумали видати журнал "Вежі", вимагають мого співробітництва, хочуть все мені диктувати, як школяреві народньої школи і до того ще й лаяти. Не стало там Ольжича – не стало всього.

Мирова конференція аліянтських міністрів роз’їхалась з Лондону без ніяких вислідів. У мене поганий настрій (не з приводу аліянтських міністрів), але все таки по довшому часі, трохи більше поспав. Слово апатія, значить байдужість, безстрастність, млявість. Оце воно й є.

23 грудня. Учора ми з Танею відвідали Реммів. Приємно у них бувати. Спокійна, солідна атмосфера, дарма що у них тепер велика харчова криза. Завезли їм дещо з нашого раціону.

Сьогодні вислав, ніби до друку, "Шумлять жорна". Мають це видати "Вежі" (наслідки відвідин Лащенка). Побачимо чи доведеться нашому теляті вовка з’їсти, любив було казати мій дядько Омелько.

Ходив до "гомеопата". Особлива порода лікарів з гаслом "подібне лікується подібним". В даному випадку, це зілляні ліки. Все маю клопоти зі шлунком, до якого, здається, хоче долучитися й печінка.

Учора переглядав всілякі матеріяли до другої книги "Ост"-а, говорив з Григорієм Олександровичем про Харків часів Вапліте й Хвильового, про мій "Ост" в його ембріональному стані. Григорій Олександрович, єдиний біля мене живий свідок того феноменального періоду нашої історії з під знаку "Чорного ворона". [Назва критої автомашини, якими, звичайно ночами, вивозили арештованих людей.] Після знаменного Темного середньовіччя Европи Заходу з його інквізицією, це є вражаючий відповідник подібного явища Европи Сходу з його колективізацією… І найвражливішим фокусом цього діяння був Харків, який репрезентував тоді Україну з назвою УРСР. Моїм завданням є знайти дефініцію суті явища і назвати його іменем. Цій справі має бути присвячена друга книга "Ост"-а.

Як це зробити? Не погоджуюсь з твердженням, що це зумовлено законами так званої клясової боротьби за визволення працюючого люду. Як можна погодити визволення працюючого люду із заплянованим мордом мільйонів якраз працюючого люду голодом колективізації? Це було б те саме, що й ототожнювати спалення багатьох тисяч на кострищах інквізицією Торквемади із засадами християнської любови ближнього.

Допускають, що в Україні вбито голодом сім мільйонів селян. Матерів, дітей, старців – за шором, без вибору. Чи можна собі уявити конання людини такою смертю за приговором якихось, складених з людей, штабів? Такого нормальній людині годі уявити.