Плянета Ді-Пі - Самчук Улас
Шерех просить "щось з цим зробити"… Але що, але як? Це питання етики, моралі, рівня культури. Не мені цим займатися. Найкраще, щоб вони самі знайшли якийсь з цього, гідний їх професорства, вихід.
Довідуюсь, що на конгресі ОМ (що за величність!) вибрано таки "президента" і ця честь, без моєї згоди, припала мені. З двох кандидатів – Блавацького і мене, я дістав 39 голосів, Блавацький 17. Я негайно виїхав до Авґсбургу і Мюнхену, щоб цю заплутану справу вияснити. У Авґсбурзі Славутич пояснив, що вони там на мене чекали, не розуміли чому я не з’явився, ніякої телеграми не одержали і виходили з положення, як могли. Запізно вислані запрошення – справа Костецького і ніхто не знає, чому так сталося.
У Мюнхені я накинувся спочатку на Костецького, опісля на Шереха. Обидва запевняли, що в цьому ніякої злої волі не було, лиш звичайний хаос упорядчиків. Я зчинив лемент, ніякого такого президентства не приймаю, не маю для цього ані часу, ані настрою, ані потреби, але, як завжди в таких випадках, мене зраджував характер, виступали на кін докази й агументи, що це необхідне, що треба погодитися, піддавалось меду, що ніхто інший не зможе замінити цієї гідности і я воленс-ноленс підносив руки і здавався. Можливо, що воно й справді потрібне.
Хоча я мав нагоду, особливо тут у Мюнхені, переконатися, що мої зусилля примирити громадянство дають наслідки. Раз-у-раз зустрічав людей, які схвалюють філософію і мою тактику дії і навіть сама, її величність "Українська трибуна", погодилася на деякі компроміси зі мною і її роблять тепер не самі лиш "блискучо-відокремленці", але й нормальні люди.
29 липня. Ми з Танею все збираємось і збираємось виїхати в гори Берхтесґадену і ніяк не маємо щастя. А відпочинку потребую вельми. Багато нервуюся, а це шкодить на шлунок. Появилась дурненька статейка у маленькому журнальчику "На сторожі"(!), з вирвою бляшано-ура-патріотизму, скерована проти мене і мої нерви вже бунтуються. А чого? А може й справді я потребую ще повчитися дечого від інших? При чому тут нерви?
Тим більше, що ось і інша точка бачення нашого діла: лист від Президії загального студентського з’їзду до нашого правління.
"Українське студентство, якому дорогі досягнення української культури, устами своїх делегатів доручило Президії загального з’їзду об’єднаного студентства вітати наших робітників пера та їх мистецьку централю.
Студентство радіє, що "Золота Брама" стає синонімом поважних досягнень майстрів слова й бажає, щоб гасло боротьби за велику літературу скоро здійснилось. Книги наших письменників стануть тоді творчим цементом для нашої спільноти й причиняться до загоювання ран непорозумінь, задразнень. А саме – єдности української спільноти бажає українське студентство найбільше, зокрема в хвилині, як само дало воно доказ, що зуміло побороти в своїх рядах дух незгоди й руїни.
За Президію З’їзду – Д-р Володимир Янів – предсідник. Євген Пизюр – заступник, Матей Гута – заступник, Олекса Горбач – секретар, Марта Калитовська – секретарка, Петро Стерчо – секретар. За згідність: Олекса Горбач – секретар ЦЕСУС-у".
Отже, горі серця! Хай живе МУР, хай живе ЦЕСУС! І Велика література! І єдність української спільноти! До речі, передмова до першого числа нашого журналу "Арка", під редакцією В. Шереха, цілковито солідаризується з думкою президії загального студентського з’їзду.
Побував я знов в американському консуляті, вони там тепер почали шукати за мною інших гріхів, на цей раз… комунізму. Їм треба б наперед пошукати у своїй голові третьої клепки. Цікаво, хто їм таке сугерує? Казали, що вони хотіли б познайомитись з моїми творами, а тому вони збираються одного разу мене відвідати. Я сказав – дуже прошу і ми розійшлись приязно, але чи поїдемо ми до Америки – питання відкрите.
Серпень
5 серпня. Берхтесґаден. Гори. Свіже повітря. Місце осідку покійного Гітлера з його знаменним "Берґгофом", що лежить тепер в руїнах. Прибули сюди ми з Танею ще 31 липня на відпочинок і поселили нас у шкільній будові табору. Головними нашими опікунами є Маруся і Павло Кукурузи, – давні мої, прекрасні друзі часів Ужгороду тридцятих років. Зустрічався з Едвардом Козаком, Катрею Гриневичовою, Остапом Грицаєм, Олегом Штулем, Сергієм Литвиненком, Іваном Керницьким і чисельними іншими друзями, яких у цьому таборі повно. Тут зібрано сливе весь наш Львів. Комендантом табору є Глодишовський, як і скрізь, так і тут боротьба, – бандерівці проти решти. Нас прийняли невиразно, більш-менш прихильно.
У неділю 3 серпня побували ми у Бад Ногайм і слухали в місцевому костелі концерт симфонічної оркестри (твори Баха) і український хор під орудою М. Антоновича (ораторія Бортнянського). Учора їздили з Танею на Кеніґзее, на півострів Бартольоме з його цікавою, самітною каплицею… Своєрідна альпійська природа з настроєм чарівного, казкового надсвіту. Щось біля двох годин пливли корабликом здовж побережжя, на якому в різних місцях буря повиривала з корінням дерева. На кораблі було багато жидів і один з них, дуже метушливий, весь час щось зауважував: – Попач, попач… Як оні повицьонґалі те джева з коженямі, – гомонів він по польськи. А коли провідник пояснював висоту гори, що вона має понад дві тисячі метрів, той невдоволено протестував: – Цо он нам оповяда. Она нєма вєнцей, як осємсет метрув. – Йому хтось зауважив, що гори міряють від рівня води моря, на що той відповів… – А я цо? Од їх вєшху? – Це звучало справді, як жидівський анекдот.
Тут також ми пережили раптову гірську бурю, назад йшли шість кілометрів пішки, бо буря зіпсула електричні проводи линвової дороги. На щастя, дорога весь час йшла вниз, дуже гарні околиці, ми повернулися втомлені, але відсвіжені. Шкода, що нема чого доброго поїсти, таборова кухня досить скромна, а апетити бурхливі. Учора вечером побували у Литвиненків, де нас частували добрим гірським пстругом.
7 серпня. Були на водоспаді Вімберклянґ в товаристві деяких наших таборян. Скелі, гори і бистра, синьо-зелена течія води. Таня в таких випадках намагається бути далі від течії… Рвучка, сильна стихія вложена в граніт плянети.
Думалось, що тут я відпочину від різних наших мурівських справ. Не вийшло. Нас знайшов лист Л. Білецького, в якому він пояснює, що не Блавацький завинив у тому, що мене не було вчасно повідомлено про конгрес ОМ, а він сам, бо це йому було доручено мене повідомити, що він, за різними шкільними справами забув вчасно це зробити. Вибачаю. Все це вже забулось… А також лист від Гартмана, що для нас прийшла посилка з Америки. Тепер наша пошта йде на адресу Гартмана.
Мав довшу розмову з О. Штулем на тему МУРу. Як і всі партійні люди, він проти МУРу. Доказує, що там багато антилітературних елементів, які можуть літературі тільки пошкодити. Він листується з Маланюком.
13 серпня. Від 10 серпня ми знов "вдома"… Застали купу пошти і купу роботи. Напередодні нашого виїзду з Берхтенгаґену, Культурно-Мистецьке Угрупування, яким відає О. Грицай, улаштувало нам "зустріч з громадянством". Вітаючи мене, О. Грицай вжив такого пікулярного виразу: – "вітаємо вас – нашого другого Франка"… Це в його стилі. Було сказано взагалі багато гарних слів, дуже милими були Кукурузи, у яких ми прожили кілька останніх днів.
У нашому таборі гастролює театр Блавацького, всі його постановки ми вже бачили. Учора ми з Танею їздили до Корнталю навідати наших кумів Костюків. Вони святкували день народження Раї і Тодя. Костюки, Нитченки і ще кілька родин, позбавлені опіки УНРРИ в наслідок відомої "чистки" і вони залишились жити на приватному мешкані з німецькими харчовими картками…
15 серпня. Учора прийшла сумна вістка, що у Вайгенґені, в санаторії для турбекульозних, помер мій добрий, дорогий приятель маляр Микола Жеваго. Ми з ним познайомились і заприязнились за останніх місяців існування Третього Райху, за великого бомбардування, у селі Тавбаху біля Ваймару в Тюрингії. Багато провели з ним часу в цікавих, приємних розмовах. Ще дуже молодий (нар. 1907), талановитий пейзажист, побутовець, портретист, ілюстратор ("Гайдамаки" Шевченка), учень Федорова і Бурачека, родом з Харківщини. Велетенська шкода, хоча цього треба було сподіватись, бо він довго хворів на сухоти. Залишилась його дружина Мар’яна з дочкою Лесею і матір’ю Мар’яни – відомою природознавчинею Наталією Янатою, жінкою славетного природознавця академіка Янати, засланого на Соловки, звідки він не вернувся.
Сьогодні їдемо на його похорон, де я маю промовляти над могилою.
Учора робили прощальну вечірку ансамблю Блавацького, де я мусів сказати також кілька прощальних слів.
А вечором сьогодні, якщо встигну, їду до Авґсбургу на засідання Ради ОМ.
25 серпня. Непомітно проминуло десять днів. 15-го їздив на похорон Жеваго. Був так зворушений, що не міг знайти слів вислову мого жалю. Було чимало народу. Поховали його на цвинтарі Вайгінґену у секції чужинців. 16-го раненько виїхав до Авґсбургу на засідання ради ОМ. Застав там лишень Блавацького і Косача. Решта членів ради не появилася. У трійку домовились за цілу раду триматися покищо тимчасових правил організації, а основний її статут виготовити пізніше. Побували з Блавацьким у ЦПУЕ і говорили з її головою В. Мудрим у справі матеріяльної допомоги мистецьким організаціям. Опісля я розмовляв з Н. Кибалюком, намагаючись злагіднити його і його групи ставлення до МУРу. Під вечір виїхав до Ульму і зупинився у Багряних. Наступного дня, це була неділя, у товаристві Багряних і Катерини Кандиби, ходили на Дунай купатися. Вечором були на виступі дитячої балетної школи пані Ярославець.
У понеділок, виїхав до Штуттґарту. Вдома застав несподівану гостю, дочку мого дорогого друга Павла Кроненберга, панну Христину, студентку медицини Кільського університету, яку я знав від часу семи місяців її віку з 1927 року. Дитина, що виросла в люксусових умовах життя в своєму рідному Бойтені на Горішньому Шлезьку, звідти їх вигнано, тепер мусить поневірятися по таборах вигнання і ось змушена спати з нами в одній кімнатці на помості, бо іншої можливости нічлігу біля нас не існуєї. Вона навідала нас, щоб побачитись. Багато говорили про її родину, яка живе тепер у Вестфалені, ходили на прогулянки до лісу і коли від’їжджала, ми обдарували її пакуночком харчів, на які у них там велика недостача.
Також знов нас навідав Державин, якого ми також примістили у нас.
