Плянета Ді-Пі - Самчук Улас
скористав би з можливостей, які мені давали люди, щоб облаяти найвільніше Донцова.
Я ж кермуючись неособистими зглядами зрезиґнував із цього. В тій же мірі – (я "заздрісний") міг би проїзджатись по Вас і виписувати на Вас пашквілі злобної критики і т.п. – гадаєте, що й для того нема нагоди й можливості? А чи колинебудь я це робив?… Я атакував і реагував так чи інакше тільки на тих людей, що мене загінали виразно. Нераз мені переказували, що "п. Самчук має Вас за ніщо", "він хотів би, щоб Ви взагалі счезли з поверхні" й т.д. Скажіть, чи не міг я мати огірчення до Вас за це? Але я це ховав у собі, ніколи не гадаючи робити це публічно.
В кожному разі зустріч та була зовсім непотрібна, й найкраще всього вважайте її неіснуючою. Тільки попередньо скорегуйте ті всі висновки, які Ви з неї поробили і повірте що
1) Вашої п’єси, ані Вас я ніколи не збірався ображати; третя дія Вашої п’єси є для мене очевидно такої високої вартості, що треба бути дійсно скрайньо суб’єктивною людиною, щоб цього не визнати; в першій дії (яку я знаю) мені здається, (на мій смак, розуміється) не розкрито цілковито таємниці дії, але– і все це може потвердити Вам і Блавацький і інші з його театру, з ким говорив – певен її дуже великого сценічного успіху.
2) скінчіть раз на все з тією моєю "заздрістю", саме тим Ви принижуєте мене і саме таким викликаєте моє до Вас постійне огірчення. Вірте мені, що я по дусі і по вдачі гуманіст і добра людина – простягаю ціле серце тому, хто мені виявить і своє людське й людське ставлення. 20 літ іду я своєю дорогою, оподалік від Вашої і вірте мені – мав із своєї роботи нераз стільки радости й справжнього щастя (поряд з горем), що не було чого мені заглядатись на Ваші тріюмфи.
Тим більше, Пане Уласе, що не ми одні з Вами існуємо на цьому "поприщі" – з’явилось багато вже інших людей, які, хто зна, може і нас з Вами давно зоставили позаду. Навіщо ж тоді ображати й принижувати? Кожний з нас має право на життя й творчість, як уміє, і як може. І не судіте, да не судимі будете – цитую з Вашої ж п’єси, якій зі щирого серця бажаю такого ж успіху, якого бажаю й своїм п’єсам.
Ваш, Ю. Косач".
Ну ж і лист. Не знаю, що й сказати. Ніколи не думав, що я протягом всього мого життя, як письменник, був для Косача причиною таких клопотів. Вигадки й уроєння. "Не толерантна, самовпевнена, накидаюча іншим свої погляди й думки" вдача… Свят, свят, свят! То ж це саме із-за нього звалилось на мою голову стільки лиха. І Маланюк, і Донцов і прочая козні… Що я толерую його в МУРі. Що я "дозволив" помістити його "вільну літературу"… А коли він грюкав дверима виходячи з МУРу, бо його, мовляв, "підло трактували" якісь там критики, це був також ніхто інший, як той "нетолератний, самовпевнений", що переконав його не лишати цієї організації.
А та "заздрість"… Його це болить – видно на милю і цей лист найкращий тому доказ. І нема ніякої для цього причини. В кожному разі, коли довгий лист Донцова викликав у мене, щось як обурення, то цей хіба співчуття і жаль. Шкода цього енігматичного пасинка блискучої родини Косачів і хотілося б чимось йому помогти, лишень його вдача така невловима, екстравагантна, що до нього просто немає доступу і нічого не лишається, як оставити його напризволяще стихій, у яких він обертається і в яких найкраще почувається.
Не дивлячись на все, я написав йому щирого, теплого, вибачливого листа із зазначенням, що весь той епізод в Реґенсбурзі не вартий доброго слова і я вже давно його забув… Що було правдою. Цікавий тепер, який матиме це вплив на нашого розбуялого enfant terrible de Kossach.
Тим часом, наприклад, також із-за нього і в тому ж таки Реґенсбурзі, я майже "назавжди" розійшовся з моїм "єдиним і незамінимим" другом "незломним імператором строф" Є. Маланюком. Наше інтенсивне з ним листування в Корнталі, набирало все гостріших і гостріших тонів, аж поки я перестав реагувати на нього взагалі.
Але останній його, з того часу лист зазвучав ідилійніше.
"2.VIII.47. Любий друже!
Не гнівайтесь за різкість мого останнього листа, але наші газетні неуки й хами мене часом виводять з рівноваги. Присилаю Вам записку Мухинзона, яку УТІ не знав куди скерувати. В міжчасі, написав мені М. Єреміїв з Женеви, що Ви йому не відповідаєте. Співчуваю Вам, коли одержали його лист, бо, маю враження, що є він (М.Є.) в стані злісної передстаречої графоманії.
Що поробляєте? З виданням "Мадонни" нічого не виходить. Маю враження, що ті самі сили, які нищили мене (й Д.Д.) раньше, дали наказ "по лінії" мене "не пускати", це мене навіть тішить, бо 1) значить я ще творчо живий і 2) значить надокучила у нас певна "стабілізація" літератури.
Що робите? Куди їдете? Вітайте Ш.Пані й Подоляка. З пошаною, Є. Маланюк. Що у Вас з овочами? Це дуже важне"…
Дуже добре, що коротко. А коли ми зустрілися з ним в Реґенсбурзі і почали дискусію на тему МУРу, я зрозумів, що він цілком відійшов від всього "громадського", перейнявся виключно своїми особистими інтересами і ніщо інше його не цікавить. Коли він пише мені "милий", чи "любий друже", він думає лишень про "овочі", бо це йому справді "дуже важне". Переконаний, що всі його за щось "переслідують" і справу "гнилої креатури великої поетеси" (Ю. Косача) вважає "предкновенієм" всього зла. І добре. На цьому можемо поставити крапку.
А також в тому ж Реґенсбурзі я зустрівся з людиною на цей раз з іншої опери… Моєю великою симпатією з часів Праги (студентських років) Марією Єкель… Тоді студенткою юридичного факультету Празького німецького університету, родом з німецького Горішнього Шлеску. Ми довго втримували з нею приятельство, листувалися, зустрічалися, вона вийшла заміж за інженера гірництва в польських Катовицях, війна наші взаємини обірвала, але ось недавно в Корнталі, дістаю від неї несподівано листа (розшукала мене через наших людей) повного ентузіязму, що може знов відновити наше листування з досить своєрідними відомостями, що вона тепер перебуває в Реґенсбургу на становищі прокурора т. зв. Spruchkammer, тобто суду оскаржень проти бувших "наці".
Що сіє має значити? Коли ми зустрілися в Реґенсбурзі з радісними обіймами, виявилось, що її чоловіка, також німця, арештувало чомусь ґештапо і він загинув. З помсти за це, вона стала лютою ненависницею всіх наці і тепер суворо обвинувачує їх на суді.
Дуже грізна особа… Але не для мене. Вона виглядала тепер далеко не так само, як це було тоді в Празі, коли зустрічалися в кафе "Електра" на Фошовій вулиці, або танцювали в палаці "Коруна" на Корунній… Гарна, струнка, кароока дівчина… Тож то тепер, це солідна, повнотіла матрона з міцним, трохи розгубленим, поглядом, але наша зустріч залишилася такою ж ентузіястичною, як це було і колись. Ми зустрілися в ресторані, обідали на її замовлення і її харчові картки, розмовляли без кінця і краю, переглянули все наше минуле, знайшли його і цікавим, і корисним, і незабутнім і, здавалося, що вона нічого не мала б проти того, щоб я був якимсь таким самим вдівцем, як і вона сама. Але виявилось, що це не можливе, ми попрощалися дуже дружньо, але,мабуть, надовше, обіцяючи листуватися далі.
10 лютого. Учора, на адресу Шереха, вислав 247 сторінок "Ост"-а для перегляду, що його має перевести Костецький. Вислав також першу частину "Сонце з заходу", для "Альманаху". А з приводу "Ост"-а, писав мені Шерех перед Новим роком:
"Повірте, що успіхові Вашого "Оста" я радий більше, ніж своєму власному. Я знаю, що Ви можете сказати і тим самим зробити для всіх нас для нашої бідної України, більше ніж будь хто. І ні від кого я так багато не навчився за останні роки, як від Вас. Це не значить, що я в усьому з Вами згоден, але, Боже мій, хіба дорослі люди потребують малпування. Я думаю, що головне – розуміння і вчування"…
Далі він пише про свою дивну хворобу: "Я почуваю себе у світі, як на кораблі у шторм"… Скаржиться, що його статтю про мого "Шеремету" в "Часі" Колянківський ділить на троє чисел і тим самим вона багато стратить у своїй вартості, "це те саме, що робила "Трибуна" з Вашою статтею і, мабуть, з тих же причин"…
Пише, що "в Мюнхені появилась Галина Журба, що нелегально дісталася з Польщі… Я її не бачив, але сказав Івченковій затягти її до МУРу"… І "треба вже, мабуть думати про 3-ій з’їзд МУРу. З перевиборами. Я думаю, що його слід би скликати на початку квітня у Вас… Я думав би, що доповіді мали б бути про 1947 р. в літературі і довільні – з тим, що зі зголошених довільних ми потім виберемо доцільні. Чекаю Вашої думки з приводу всього цього"…
Пише про "капітуляцію" видавців "Арки". До нього звернулися найвищі представники партії, які погодилися на вісім точок його умови, яку він їм поставив. Тому він прийняв редагування "Арки", з бажанням моєї санкції і співробітництва. "Арка" мала б видаватися зі знаком МУРу…
Але, як я й передбачав, він має з цим багато клопоту. Я настоював, щоб журнал був редагований членом правління МУРу, тобто Шерехом, і виповнений також нашими членами, щоб він був, як не органом нашого об’єднання, то бодай незалежним літературно-науковим органом всієї української спільноти. Але, розуміється, бандерівці, які той журнал погодились друкувати й фінансувати, мають на це свої розрахунки. За їх незломним переконанням, не тільки журнал, але й весь МУР, повинен стати лишень прибудівкою їх політичної групи під командою навіть незнаних нам осіб, які заховують своє інкогніто під претекстом, розуміється, політичної конспірації. Для мене така ситуація "співробітництва" видається не сприятливою, але трохи іншу думку має на це Шерех. Він думає, що головне це не їх наміри, а сам журнал. Не вони, а він буде редактором і не вони а ми всі будемо його виповняти, тому байдуже хто там десь буде вважати себе його власником.
Я готов був з таким розрахунком погодитися, але я також знаю, що той "хтось", в ролі "політрука" захоче не лишень почувати себе власником, але й захоче втручатися в справи, у яких він не розуміється і бути цензором в найдрібніших справах. Тому я не радив Шерехові аж надто "їм" довіряти, не годитися легко з їх "обіцянками" і не робити надто поквапних рішень.
Але Шерех робив, як йому здавалося краще і тепер має деякі наслідки. Між нами ведеться дуже обширне листування і один з його останніх листів говорить таке:
"Мюнхен, 6.1.48.
