т. 11 - Драматичні твори - Винниченко В. К.

Маруся (радісно). Правда? О, как я вам благодарна!

Помічник. О, что там!

Маруся (поспішно). Так вы, пожалуйста, передайте ему так: мама опасно больна, консилиум будет в четверг... Пусть приготовится ко всему. В день консилиума я еще раз приду... Если меня не будет, значит консилиум отложен на другой день... Вы не забудете? От души благодарю вас!

Помічник. О, за то, что у вас появилась улыбка, я готов, кажется... Впрочем...

Маруся. Но вы не забудете? Нет?

Помічник. О, помилуйте! Слова, которые выходят из прекрасных уст, никогда не могут быть забыты. Консилиум будет в четверг. Пусть приготовится ко всему. Мы в этот день будем иметь удовольствие видеть вас у наших мрачных стен, хе-хе-хе! Если же не будет, то... увы! Верно все?

Маруся. Верно. Спасибо!

Помічник. Не стоит. Так я сейчас приду вам сказать...

Пані в траурі. Господин смотритель!

Помічник (сухо). Я же вас просил не называть меня так. Я - не смо-три-тель! (Привітно посміхнувшись до Марусі.) Сию минуту!

Пані в траурі. Господин! (Помічник хутко входить у ворота.) Но это же возмутительно! Другим так сейчас же все можно, а я должна целый день стоять. Идем, Зина! Я буду жаловаться губернатору! (Обурено одходить і зникає з дочкою по дорозі. За нею помалу йдуть дві панночки.)

З вікон:

- Разсердилась баринька: бач, ворам всяким дають, а їй не дали.

- За 500 верст приїхала, а два дні в номері пожить боїться... Сволоч!

Маруся (підходячи до Леонида, з захватом). Леониде! Як чудово! Як чудово! Я просто не ждала... Сам пішов. (Леонид хмурий). Леониде! Ну, нетреба ж буть таким...

Леонид (рішуче). Скажи: ти мені скажеш, чого ти так вразилась тим, що Трохим бачив, як я цілував тебе? Останній раз тебе питаю, Марусю.

Маруся. Господи, Леониде! Тут же зовсім не місце й не час для таких розмов. Я потім... Зараз не можу.

Леонид. Ні, я хочу зараз... Я теж не можу... Я мушу все знать... А на місце мені плювать... Я перед усім світом, на вулиці, перед оцими заявлю, що люблю тебе. Бо люблю. Але, люблячи, хочу, щоб не тільки твої очі й губи були мої. Я хочу, щоб душа, розумієш ти, душа твоя була вся моєю, без секретів, тайн, Трохимів і т. п.

Маруся (сумно). Ти ревнуєш...

Леонид. Ні, я не ревную, а люблю. Ревнують самці-звірі, вроді Трохима твого, а я хочу, щоб мій наближчий товариш відносивсь до мене, як до товариша. А раз ти любиш Трохима, то розуміється, мої претензії...

Маруся. Господи!.. Ну, що мені робить? Ну не можу я тобі сказать нічого... Я слово дала... Але я люблю тебе, тільки тебе.

Леонид. Але ж тобі неприємно було, що Трохим бачив?..

Маруся. Мені й зараз це неприємно. Страшенно неприємно! Я навіть боюсь... Ти бачив, яке в нього страшне лице було, бліде, перекошене?.. Ах, якби тут швидше... Я страшенно боюсь, що... Тільки ти не думай нічого. Я молю тебе... Ну, повір же ти мені...

2-е вікно. Баришня!.. Баришня!

Маруся (озирається). Що?

2-е вікно. Єжелі помошник буде ругаться, шо ми співаєм, так ви за нас заступіться, а ми вам любимую вашу заспіваєм. Харашо?

Маруся. Добре, заступлюсь. (Одвертається). Вони страшенно милі... Ну, Леониде, нетреба буть таким...

Леонид. Ні, Марусю... ти любиш Трохима, його здоров’я, красу... Да-да, тільки ти сама цього не помічаєш...

Маруся. Леониде! Ну, неправда ж це! Неправда, неправда!

З вікон тихо співають:

Ревуть, стогнуть гори-хвилі

В синесенькім морі,

Плачуть, тужать козаченьки

В турецькій неволі…

Леонид. Неправда? Ти це щиро говориш?

Маруся. Ну, чим я можу доказать тобі? Чим?

Леонид. Чим? (Павза.) Будь моєю жінкою. Тепер же, сьогодні...

Маруся (сумно). Ти хочеш цього?.. Добре. Тільки не тепер... Потім... Після побігу...

Леонид. Чого після побігу?

Маруся. Так. Я хочу, щоб ми чистими пішли туди...

Леонид. Це правда?

Маруся. О боже! Ти навіть цьому не віриш!..

Леонид. Я вірю... Прости мене...

Мовчання. Обоє задумливі.

З вікон співають:

Гей, ви, хлопці-запорожці

Сини вольной волі,

Чом не йдете визволяти

Нас з тяжкой неволі...

Маруся (задумливо). Як вони гарно співають... Страшенно люблю цю пісню... Уявляється Турція, полонені козаки, море... Запорожці були справжні герої...

Леонид (тихо). Марусю!

Маруся. Що, Леониде?

Леонид. Я прийду цю ніч до тебе... Я не можу... Я хочу мать певність зараз... Мене мучить... Я не можу...

З фіртки виходить Помічник.

Помічник (зачувши спів, задирає голову і кричить). А это что такое? Прекратить! Часовой, ты зачем смотришь? А вы, мерзавцы, я вам сейчас...

Маруся (поспішно). Господин Зелинский, господин Зелинский! Подождите, подождите! Это я попросила их спеть, я ужасно люблю, когда они поют, не ругайте их. А часовой совсем не виноват. Ей-богу, это я виновата, ругайте меня...

Публіка привітно посміхається, дивлячись на Марусю.

Помічник. Ну, положим, часовой виноват,- он не должен допускать пения. Впрочем, конечно, если вы просили, то ничего нет удивительного, если он забыл