Поетичні твори - Федькович Юрій
Пекельний ти, боже!..
Не витерплю! Бери душу!!
Не можу - не можу!..»
Та й вдарився об гостинець,
Як гадина, звився.
- А я ще тут? Сини мої! -
Знов зірвався, збився
Та й полетів… Боже, за що ж така кара
Єму, молодому, чим він виноват?..
Нас дома справляли за голубі хмари:
Там господь, казали, в його тра дуфать!
А ми ж не дуфали? Не ждемо і досі
Великої правди з-за полових хмар?
Лиш град, та морози, та студені роси!..
Мабіть, о ти боже, ми ждемо взадар!
Мабіть, тільки правди у твоєму світі,
Що в ворога купим за готову кров,
З саміського серця на хресті пролиту!..
Мовчи, нерозумне, бо той добрий бог
Уміє й карати, о - добре карати!..
Іваночку, друже! - Нема, полетів!..
Перелетів море, і Альпи рогаті,
І Угри великі, як сивий сокіл.
А на чорні Чорногори
Вже не несуть ноги -
Кривавівські та розбиті!
Поваливсь небога
Та й знов устав: треба далі,
Бо й тут, мабіть, люди
Не спитають про доленьку,
А питати будуть,
Відкіля і куди йде?
Що буде казати?
Чи ймуть єму люди віри,
Що йде годувати
Діток своїх зголоджених?
А спитають авдитора,
Чи много засудить
Цісарської для їх плати?..
Не бійтеся, кляті!
Будуть гроші, буде плата
І крові багато!
Уп’єтеся, як горівков,
Пекельнії діти!..
Отакі-то, брате, люди
На круглому світі:
Лиш грошей їм та крові їм,
Крові їм та грошей!..
Ні - пекла їм, грані, джуми,
Аршенику, боже,
Та ящурів молоденьких,
Гадячого терла,-
Може би, раз наситились,
Востаннє нажерлись!
Минув Іван Чорні гори,
Виходить на поле,
Подивився наокола
Та дав сльозам волю.
- Боже, боже! Всюди щастя,
Всюди рай на світі,
Лиш я блуджу, як той злодій!
Діти мої, діти!
Доле моя нещаслива!
Місяцю-вівчарю!..-
Подивився на ясного
Та й знов пішов далі,
Доки людей присипає
Та ніченька тиха.
Чи обминеш, безталанний,
Віщоване лихо?..
Обминеш, обійдешся,
І з лихом, і з горем,
Але з людьми, серце моє,
Ніколи, ніколи
Не минешся, не збудешся
На дні моря світа!
Найдуть тебе, видобудуть,
Пекельнії діти,
Видобудуть, привітають…
А чим привітають? -
Побачимо, серце моє,
Побачимо далі.
Ходім тільки в Галіцію
Межи руські люди,
Нехай свої привітають,
Доки чужі будуть.
В Галіції да в унії
При зеленім гаю
Оре бойко на пшеницю,
Воли попасає
Та й з наймитом полуднує.
Нехай, на здоровля!
А тим часом із діброви -
Ледве несуть ноги -
Шкандибає якийсь вояк,
Голодний та бідний:
- Христа ради, кришку хліба! -
Тиждень не обідав…
- А ти звідки? - З Буковини.
- А що ж тут шукаєш?
- В мене діти, а… я… - Умовк.
- Еге, уже знаю.
Сідай та жри! - А нищечком:
- Михасю, в касарню!..
Сів, сердешний, хоче їсти…
Аж тут два жандарі
Вже з-за плечей і крадуться!
- Уставай, небоже!
Обіздрівся: - Ох, боже мій!
- І бог не поможе.
Давай руки! Чого стоїш?
- Панове кохані! -
Обкрутили ланцюжками,
Перед себе взяли
Та й займили до коменди.
А бойко з охоти,
Що достане тілько грошей,
Лишив і роботу,
А сам побіг до господи
Жінці похвалитись.
Треба буде на ярмарку
Коралі купити.
Авдитор
У Чернівцех в кам’яниці,
В широкій кімнаті
Сидя штири офіцери
У білих кабатах;
Сивий майор напередні,
За столом авдитор,
Штири шаржі, два гемайні -
Всі будуть судити
Арештанта молодого.
Іване, Іване! -
Задзвонили у хоромах
Голосні кайдани.
Майор плюнув, гемайнери
Повтирали сльози…
Отворились пишні двері,
А поганий профуз
Пхнув рештанта всередину -
Як та земля, чорний!
А авдитор молоденький,
Пишинй та моторний,
І за перо! - Як зовешся?
- Я, ласкавий пане?
- Тож-то нудний! Хто ж, як не ти?
- Іван, пишусь Званич.
- Відки родом? - З Буковини.
Ні батька, ні неньки.
Я остався сиротою…
Ще був я маленький -
Сиротою, мій паночку…
Боже милий, боже,
Коби знали, як то гірко! -
Сказать вам не можу,
Як то гірко!.. Мене били,
Мене катували,
У плуг мене упрягали,-
Не замордували,
Бо й мені бог тримав долю
У своєму світі…
Катерино, Катерино,
Рожевий мій квіте!
Як барвінок серед зими,
Зоря серед ночі,
Так ти мені була на світі!..
Да що я клопочу
Вас речами отакими!
Ви не ймете віри,-
Я мав долю, пани мої! -
Прийшли та й остригли
Цісарськими ножичками…
Що мушу робити?
А я думав, пан авдитор,
Ще на світі жити,
Ще відтепер… Не судилось!
Така, мабіть, доля!
О пане мій, авдиторю,
Бодай-то ніколи
Лиш сироти без доленьки
Не було на світі!..
Духне веснов із-за моря,
Земля пустить квіти,
Уберуть їй рястом-гаєм,
Як у раю мая,-
Сипне хмара чорним градом:
Ні цвіту, ні раю,
Тільки зима леду крига.
Така моя доля!
Одружився, доробився
Та й думаю: «Гоя!
Тепер жити! - От нажився!
Тепер, мабіть, стане…
- А чо ж ти втік? - Я не втікав,
А так пішов, пане.
Прочитайе оце письмо! -
Що я мав робити?
Я просився в капітана -
Не хотів
