Поетичні твори - Федькович Юрій

Що тим що поможе,

Що заведе цідитися…

Ану мені тихо!

Ти думаєш, що сльозами

Позбудешся лиха?

Ще го гірше розворушиш!

Така тото справа.

То не штука - добуть жалю,

Але ото слава:

Заховати своє горе

У серці глибоко,

Так, аби го не дозріло

І найбистре око.

Чи як кажеш, Фудульняку?

Ти є, що є в мене,-

А ото всі старі баби.

Ади, як у жменю

Цідить своє мокре лихо!

Не плачте ж бо, кляті,

Бо ще й мені доведеться

Мість дурня заплакать.

Я б вас убив!..- І дві жваві

Покотились сльози…

- Ви, голови капустяні,

Думаєте, може,

Що я плачу? Та цур же вам!

Вража комашина:

Не мала де, але в око!

Да хай лихо гине!..

Де Горденчук? - Я тут, пане!

- Ану мені швидко -

Але швидко, чуєш, хлопче,

Вилагодить скрипку

Та… - Єй-богу, пане капрал,

Всі струни порвані!

- Ти чув чи ні? Єдьо мего!

- Вірте богу, пане!

- Чув чи ні?.. Волошина!

Басуй му, Максим’як!

Добре, хлопче!.. Нумо, діти!

Нехай біда гине!!!

«А я собі волошин хороший,

А я собі коваля напросив,

Аби мені чобітки підкував,

Аби мені око сталі а наклав.

Гоп-чук-ши підкови!

Ла драгуца чорні брови,

Ши ла міне не руді, не руді -

Давай хлопцям, не біді, не біді!

І-гу! - отак чини:

Веди дівча в поточину

Або таки у бур’ян, у бур’ян!

Кому схочу, тому дам, тому дам!»

- Та цур тобі з отакими!

Єй-богу, погана.

- Якої ж вам, пане капрал?

Хіба про поману?

«Коби мені паки і паки,

Коби мені в кватирю вояки,

Коби мені молоді, молоді,

Зробила би-м ліжечко в холоді.

А хто йде - не мине:

І хами, і пани.

А я шовком вишиваю,

Мене хлопці добре знають,

Бо я грошей не беру, не беру,

За поману роздаю, роздаю. І-гу!»

- Годі, годі!

Ходім, хлопці, спати!

- Ходім, батьку, вже цапістрах!

- А всі дома, браття?

- Усі, орле, лиш Іван ще

Дочитує в листі.

- Нехай його! А ви, братці,

Помоліться чисто

Тому пану, що на небі,

Бо завтра - хто знає,

Чи котрого до рапорту

З нас не заволає,-

Щоб не сварив! Чи як кажеш,

Друже Горденчуку?..

І! - це хропе, що, мабіть би,

І гарматним гуком

Не добудивсь. Нехай його!

Нехай, коли кажу,-

То молоде!.. А хто, хлопці,

Мені казки скаже?

Усі вже сплять!? Нівроку вас!

О боже наш, світе,

Може, завтра в чистім полі

Спатимем навіки!…

Лист

«Іваночку, голубочку,

Друже мій єдиний,

Покинув нас серед світу

На лиху годину,

Мене й діти!.. Іваночку,

Тобі не казали? -

Ото люди! А я їх, бач,

Так щиро благала,

Аби тобі уповіли…

Усьо уповіли!

Іваночку… як казати?

Вже три дні не їли

Твої діти… а ти мовчиш!..

А може… а може,

Ти на мене нагнівався?!

Присягу положу -

Іваночку: я присягну

Я мліла-робила,

Я в неділі заробляла…

Що ж, не стало сили,

Нездужаю уже піврік…

А від тебе, Йване,

Ні словечка, ні вісточки!

О друже мій, пане,

Господарю мій дорогий…

Ні, серденько стине!..

Може, ти нас відцурався,

Забув нас, покинув?

Боже, боже, чи ж так можна?

Іваночку - діти!

Іваночку - сиротами

Остаються в світі!

В старці підуть! Іваночку!

О!.. у тебе серце,

Мабіть, уже не те давне…

Діти мої! в старці!

Іваночку, ізмилуйся!

Хто годувать буде

Мої сини безталанні?..

Люде! - боже - люде!..

Умираю, що згадаю,-

Без часу вмираю!..

А ти, мабіть, між панами

Уже й не гадаєш

На сироти голі, босі,

Убиті, голодні!..

Боже ти мій милосердний,

Чому я не годна

Ціле серце висипати

На оцім папері?..

Так як виджу свої сини

Попід чужі двері,

Хліба прося… попід двері!

А собаки злії?

Розривають мале тіло,

То золоте тіло,

Що кохала, сповивала!..

Боже ти мій, боже,

Допиши ти, напиши ти,

Бо я вже не можу…

О… не можу!.. А ти вже чув,

Що війт нашу хату

Казав продать за податок?

А там небагато

Уже було й доплачувать

Громадського біру:

Дві баночці чи півтора…

Тепер на подвір’ю

З діточками туляюся…

А де зимувати

Будуть твої сини любі?..

Штефанко і «тату»

Уже каже, а Василько

Всьо пріч розуміє.

«Мамо,- каже,- нема хлібця?»

(А само аж мліє).

«Нема,- кажу.- Мовчи, синку,

Завтра прийде тато

Та принесе тобі хлібця!» -

«Багато?» - «Багато,

Мій соколе, тільки не плач!» -

«Та я вже не буду!..

Я би й перше був не плакав,

Коби попід груди

Так мня було не боліло!..

Та-бо й ти… А бачиш:

Мені кажеш не плакати,

А сама все плачеш!

Скажу я всьо.- А таточко

Чи рано приїде?» -

«Рано, синку».

…Не дочитав.

- Діти мої, діти! -

Та й полетів!.. «Лиш раз, лиш раз

Нехай погодую

Діток моїх, а потому

Най ріжуть, мордують,

Най кліщами розривають -

Нічим не питаю!..

А може, вже поховали?..

Й мене поховають

Разом з вами, сини мої!..

А може, під тином?..

Боже, боже, бери життя,

Бери, милостивий!

Милостивий?