Життя та пригоди Віталія Волошинського, писані ним самим - Шевчук Валерій
– Зрештою, підтвердила й мадам Пелехацька – людина, котра володіє інформацією, вивіреною на численних вуличних вічах кумась.
– Ти дурне взяв собі до голови! – внбухла мати і встала. І поменше слухай отієї пащекухи. Дивно мені, що почав вступати в балачки з бабами!
– Мені самому дивно, – сказав я тоном удаваного девота, – але не я, а зі мною вступили в ту балачку.
– Дурна це розмова, – сказала мати, і на її обличчі зацвіли землисті рум'янці. – Ходи поснідаєш…
Моя мати з батьком, як уже з'ясувалося, духовної спільності мала небагато. Але мимоволі підтягалася до його рівня, читала книжки і навіть її мова стала правильна, майже літературна, з чого позавіч підсміювалися її родичі, які говорили десь таким суржиком, яким балакав і старий Ювпак. Отже, як мені здавалося, навіть вища інтелігентність матері мала б заперечити цей зв'язок, але тут відбувалося щось алогічне: мати поки що Зальотника не проганяла. Зрештою, зустрічалися вони тільки двічі, і я мав час подбати, щоб цей недоладний роман не розпустивсь, як осіння квітка; зрештою, хтозна, чому так різко супроти нього поставився. А Ювпак почав ходити до нас щодня з несхитною настирливістю і механічною пунктуальністю. Для цього вибирав час, коли мати приходила з роботи, попорала найнагальнішу роботу й мала змогу трохи спочити, тобто його висока худа постать у новому костюмі, капелюсі й наваксованих черевиках з'являлася на вулиці саме тоді, коли сонце спускалося до овиду, починало простеляти по дорозі довгі тіні, відтак і від Зальотника відкидалася довга, я б сказав, карикатурна тінь. Ішов залитий світлом, з борлаком над охайно вив'язаною краваткою, з міцно стиснутими вустами, а з кожного обійстя на нього дивилися цікаві тріпотливі очі. Квітли до нього злорадно й задоволено, бо це була розвага для всіх. Він же на те анітрохи не зважав, а йшов строгий, зосереджений й урочистий. Тим‑то мадам Пелехацька не стрималася, щоб не зупинити мене вдруге, освітивши мою персону чемною і підступною посмішкою.
– То що, Віталію, твоя мати заміж збирається?
– Не знаю! – спалахнув я і пішов геть, покинувши її масно примружені очиці, її чорний солом'яний капелюшок і малу гадючку на вустах.
Звісно, дещо я знав. Але відчувався розгублено: з одного боку, мені здавалося, що маю у певний спосіб протиставитися оцьому, фанатично–настирливому старому і відвадити його від нашого дому – до цього, зрештою, зобов’язувала мене пам'ять про батька, якого завжди любив; окрім того, мене жах брав, що в наш дім і справді увійде хтось чужий і почне ламати наше життя з тією ж настирливою войовничістю й вольовитістю, з якою він залицявся до моєї матері. Відчував роздразнення, невдоволення і часто, коли з'являлася на вулиці ота покрита капелюхом каланча, тікав з двору, блукаючи до темряви з другого боку, я думав: чи маю право в такі справи втручатися, бо коли б почав перешкоджати зближенню цієї пари, то чи не повторилася б ота історія, яку болісно пережив, коли взявся роз'єднати Мирославу з Віктором Яремчуком? До речі, з Віктором я після того шахового змагання стосунків не переривав; принаймні мав у ньому цікавого співбесідника і навіть познайомив його з Андрієм Андрійовичем, де його прийняли щиро й гостинно, як приймали й мене, – сприяло тому й те, що Андрій Андрійович свого часу товаришував з Мирославиним батьком. Завдяки цьому я ближче познайомився і з Мирославою, вона виявилася простою, милою дівчиною. Вже не дивився на неї, як на богиню, був приятелем її хлопця, а вона дівчиною мого приятеля – стосунки цілком нейтральні. Помирилися ми і з Владеком Шарим; Владек таки зв'язався з тією фандолеткою, котра мене колись роздратувала на пляжі; ця персона миттю скористалася слабкостями характеру мого приятеля, тобто крутила ним так, як тоді на пляжі покручувала своїми фандолями. Отже, я мав де подітися, мав друзів, ми разом ходили в парк на концерти до Зеленого театру; мене приймали за свого в Андрія Андрійовича – за останній рік той підупав, як уже казалося, на силі, але гумору не втрачав. Живучи отак, я ніби й не помічав, що поруч зі мною існує ще хтось, з ким стосунки в мене майже формальні: вона про мене піклується, варить, пере, прибирає, в часи моїх хвороб бігає в лікарню або просиджує біля мого ліжка вдома, носить мені книги з бібліотеки, але ми з нею живемо без духовного зв'язку, бо я ніколи не задумувався, що твориться в її душі; відтак і вона не відала, що твориться в душі моїй. Тобто ми існували цілком паралельно, і зв'язок наш визначався насущними потребами; мені здавалося, що їй досить світу, який ми собі створили, і я з юначою безпардонністю не помічав, що і в ній сховано якийсь невідомий вогонь. І ось з’явився цей Зальотник, спокійний, владний, упертий, настирливий, і рушив на неї, й хвилі не вагаючись, як нестримний таран на фортецю, що її вподобав, і перше, на що вдарив, на її жалісливість, тобто викликав до себе її співчуття. Мати чудово знала, що її Зальотник – предмет глуздів цілої вулиці, що його відвідини відбуваються в усіх на очах, що вона тим самим потрапляє на язики кумась, що її кісточки перемиваються з піском, що, зрештою, поведінка самого Зальотника не менше смішна, що в тому є для неї щось образливе, адже, виявилася останньою в низці вдів, котрих він обійшов із невідхильною настирливістю. Одною цього було досить, щоб показати Зальотнику на двері, і я міг би не сушити собі цим голови, але тут я зіштовхувався з чимось таким, чого не розумів ще до кінця: моя мати, виявляється, не була сірою тінню батька, а після його смерті моєю: вона, виявляється, теж була гаряча душа. І ще одну річ відкрив я для себе: моя мати приваблювала не пересічних чоловіків, а таких, з дивачинкою, котрі від сірого загалу чимось різнилися. Саме такі чоловіки її в безмежному житейському тлумі і знаходили. Тобто погляд її очей спинявся на тих, хто був у цьому світі невпевнений і до кого могла відчувати співчуття, ось на чому грунтувалася її любов до батька і до мене, і ось чому не проганяла вона від себе й Зальотника, а щовечора досить лагідно його приймала, і вони вели довгі неспішливі бесіди. Я вже тих бесід не підслуховував, часом вони велися й при мені, часом у них брав участь і я; зрештою, мене в цій ситуації задовольняло поки що те, що далі таких бесід Ювпак і справді не йшов. Коли ми сиділи в хаті, він скидав капелюха, але продовжував триматися випростано і насторожено, ніби закутий у риштунки, говорив повільно, дивлячись при цьому на співбесідника гарячим антрацитом трохи моторошних очей, мова його була кострубата й неправильна, але думки часом висловлював глибокі. Виявляється, цей чоловік думав про небо, зорі й безмежність, про те, що самотня людина в світі не повинна відчаюватися, а шукати споріднених душ (цю тезу він, приміром, висловлював так: "Знаєте, я оце так міркую: з одними людьми можна жить, а з другими ніззя. Да! Знаєте, на одного глянеш – з душі, сказати, верне, а на другого не, цей настоящий! А той, од кого з душі верне, має, сказати, другого настоящого розшукать, да!"). Коли проголошував подібні сентенції, очі його спалахували чорним вогнем.
Коли люди сходяться, то це не просто так, – сказав він. Тра, знаєте, притертися. Притирається харашо, не притирається – значить, не настоящий, да! Я в настояще вірю, бо то так, як не крути і куди не верти. Да!
Книжок він не читав. Але взявши якось грубими, спрацьованими руками забуту на столі мою книгу, зітхнув і прорік:
Колись я мечтав тоже такі книжечки читать! Колись я, знаєте, тоже читав. Але потому книжечки якісь нецікаві пошли. Ну, я й покинув, а напрасно!
Коли ми сиділи в дворі, капелюха він не скидав. Тоді два потічки поту на скронях текли й текли, та й у костюмі в таку спеку навіть вечорами бувало гаряче. Часом повз наш двір проходила якась сусідка, і цікаво зазирала, і визивно голосно до нас віталася; тоді мати ніяковіла, а старий і бровою в той бік не вів та й на привітання не відповідав. Іще одне відчував я при цьому чоловікові: він мене не дратував. Коли вели якусь балачку про справи житейські, тихий спокій нас покривав, тоді й вечір наповнювався бузковими тонами й тепла тиша заходила в наш двір, і з'являлась у нас усіх якась стареча непоспішливість, а квіти пахтіли сильніше, і дворик наш наповнювався теплим смерком, який тонко пах, а стіни дому, паркан, земля, трава, стовбури дерев починали випромінювати із себе тепло, й тим теплом заливало наше мале обійстя, і я незвідь–чому починав відчувати себе й сам отаким спокійним дідком, і я думав годі смутно: "Щасливі ті, котрі до спокійної старості доживають!" Бо знав, що сам я із роду тих, де ще жоден чоловік, крім дядька Володимира, до старості не доживав; я з роду тих, кому не дано пізнати розсудливої мудрості, смішної, наївної мудрості, якою дише кожне, кострубато мовлене слово цього старого. І від таких думок у мене псувався настрій, я вставав, вибачався й заходив у дім, щоб засвітити світло й покупатись у мудрості книжній. Окрім того, знав, що тим двом, котрі залишились у дворі, теж хочеться побути самим. Не розумів до кінця, що їх з'єднує, але й перешкоджати їхньому зближенню не міг і не хотів не бажав, щоб мій плювок у небо знову падав мені ж таки на обличчя.
Але я відчував і зобов'язання перед батьковою пам'яттю; мені здавалося що, приймаючи цього старого, ми з матір'ю у певний спосіб батька зраджуємо. Ось чому поселились у мені смутні настрої, і я перед тим, як мав з'явитися на вулиці Ювпак, покидав наш двір. Ішов на Завал до Голови Чацького і блукав по теплих од денної спеки, засипаних квітами горбах. І тут мене навідував якийсь чудний настрій: незвідь–чому здавалося, що саме в таку годину, коли плетуться бузкові сутінки, коли все ніби принишкло й готується віддатися сну, тобто покритися тьмою, у цей час на межі між світлом і тьмою, у проміжній смузі, коли на скелях та березі ані душі, коли квіти стуляють суцвіття, коли запахи посилюються, а земля дише сіном і передчуває якісь недалекі катаклізми, коли в душі прочиняється якась сокровенна кватирка, коли зупиняєшся на горі й відчуваєш під ногами прірву, а за плечима й над головою небо. В таку хвилину, здається мені, можливе чудо. Досить мені відскочити і змахнути руками, як замість рук у мене виростуть крила, і в цій тиші та сутінку я раптом спрозорію – забере він мене! Не вірю ні в які фантасмагорії, навіть отой чорт, синій отой чоловік це тільки образ моєї уяви, який не може існувати незалежно від мого "хочу" чи "не хочу", але тут я почув непояснимий страх.
