Життя та пригоди Віталія Волошинського, писані ним самим - Шевчук Валерій
Волосся на голові в нього було сіре від сивини, густе й цупке. Я вперше мав нагоду розмовляти з ним: і справді, щось у ньому було моторошне. Ні, це він надто впритул подивився на мене.
– Не знаю, чи те, що ти сказав, правда, а по–моєму, що й ні, – спокійно озвався Ювпак. – Бо я прийшов по–сусідському…
– Дядьку, – сказав я, – як вас по батькові?
– Никифорович, відповів Ювпак.
– Дядьку Никифоровичу, – сказав я. – Мені здається, ви не туди забрели… Тут, дядьку Никифоровичу, ніхто заміж іти не збирається.
Але Ювпак уже на мене не зважав. Увійшов у двір і пройшов повз мене, ніби я й не існував. Постукав у двері; я ж розвернувся й дивився на нього: це що, знову у мене починається якийсь спектакль?
Це й справді був спектакль. Гротескний, дурний, але спектакль. Три дійові особи: один стоїть до глядачів спиною і стукає у двері; у нього рівна, ба навіть струнка постать, а засмагла шия під крисою капелюха розкладена на рівні квадратики. Друга дійова особа – я, іронічний і сумний інтерпретатор химерної любовної історії, – хтозна, як вона закінчиться! Третя особа зараз з'явиться.
Ну от, розчиняються двері, і в них з'являється третій персонаж, мати моя по–справжньому вражена. Я сиджу на стільці й на всі очі дивлюся. І раптом помічаю, що в матері моєї на щоках з'являються рум'янці.
– Вибачте, – каже той, повернутий до мене спиною, шия якого розкладена на чіткі квадратики. – Я до вас по–сусідському на дві слові…
Мати стріляє в мій бік поглядом. Я сиджу на стільці, повернувшись у її бік обличчям, на якому стримлять чорні окулярики; по–моєму, обличчя в мене усміхнене, і цю усмішку на моєму обличчі навряд чи назвеш шляхетною чи доброзичливою?
– Щось хотіли? – питає мати.
– По–сусідському, – каже повернутий до мене спиною. – На дві слові…
– Заходьте, каже мати, – і знову стріляє в мій бік поглядом. Я вже відверто сміюся. Вона відповідає на той сміх тонкою, зніяковілою усмішкою; але ні. мені не вдалося досягти того, чого хотів, ми, здасться, поміж себе не порозумілися.
Мати ховається у дверях, а за нею впевнено всовується той, що протягом усієї цієї сцени стояв повернутий до мене спиною. Його лискучі туфлі переступають нашого порога, а важка, брунатна, набрякла рука зачиняє за собою двері – мене залишено на кону самого. Тоді й починаю відчувати себе ще печальніше й самотніше, ніж перед приходом цього чоловіка, і усміх на моєму лиці в'яне, як скошена трава, і я знову дивлюся туди, де має блищати принадний клаптик плеса, але не бачу ні дерев, ні кущів, ані плеса. А що, думаю я, коли б ту розмову підслухати? Але знаю, що двері в нас дико рипливі, вже не раз я знамірювався їх змастити, але не змастив, отож єдине, що міг, податися покрадьки під вікно все‑таки збіса цікаво, у який спосіб залицяльник Ювпак, отой Зальотник, охмурює вдів і чому жодна з них так і не клюнула на його приманки.
Я опинився під вікном, створки якого широко розчинено, вікно заслонене тюлевою гардиною, отже, побачити щось годі, хіба запримітять мене самого; отож скрадаюся так, щоб мене не побачили, тобто перебігаю клаптик зарослого споришем дворика ледве не на чотирьох і притискаюся спиною до стіни, щоб голова моя не витиналася над підвіконням. Голос у Ювпака спокійний, розважливий, вимовляє слова він напрочуд чітко; зрештою, початок розмови я пропустив.
– Я, Раїсо Олексіївно, вас всігда уважав, бо ви з сусідок найправильніша женщина. В мене, так на так, немає до вас якогось такого діла, гм, гм, я по–сусідському. В мене, можна сказати, є своя жура, тож мене й тягне до людей, то їсть я так розсуждаю; чому б мені й не погомоніть? Коли вам моя беседа неприятна, то ви прямо скажіть, я не навдокучатиму, а діла в мене і цього разу таки нема…
Мати мовчала, я навіть не міг уявити її обличчя.
– Я чоловік спокійний, сказав Ювпак, але після того, як жура на мене впала, на місці не всиджу. Колись, може, знаєте, корівку я мав – була в мене розривна. А тепер корови в мене нема. Нічого нема, хіба трильяж…
– Як це нічого? – обізвалася мати. – У вас є дім, діти, все біля дому.
– Ні, – категорично мовив Ювпак. – Діти в мене дорослі, а дому того дві кімнати. Зять розійшовся з дочкою, привів жінку, вони – в одній кімнаті, а дочка готується привести собі чоловіка – будуть вони в другій. Я, правда, сарайчика собі приладнав, там у мене ліжко й столик саморобний – тямите мою журу?
– Думала: за жінкою у вас жура, сказала мати, і її голос прозвучав трохи іронічно.
– За жінкою само собою, – відказав рівним голосом Ювпак. – Воно, конешно, жалко і її, але. як то кажуть: що з воза впало, те пропало. А жура в мене більше від того, що живеш у тому сарайчику, мов кабан, але кабана хоч годують, а ти собі ще й їсти звари. Ну. й хочеться, щоб хтось мені сочувствіє показав…
– Самі собі і їсти варите? – перепитала мати.
– Сам, – відказав Ювпак. – Бо діти – це до пори. Діти люблять узять, а дають трудно. Отож я сам собі й розмислив: забирайте, що можете, а тоді я й подивлюсь.
– Тобто віддали все, – здивовано спитала мати, – а самі без нічого залишилися?
– Нє, не все, – сказав Ювпак – Собі я лишив грильяж – дзеркало таке, як знаєте. Одне це не віддав.
– Чому саме трильяж? – спитала зчудовано мати.
– Ну, я це, може, колись вам і поясню – це трудно сказуєма річ. Я їм так і сказав: оцей трильяж забираю, а решту все вам оддаю. Отак я їх на віру брав.
– Як це на віру? – спитала мати.
– А так: чи щось вартий батько без добра?.. Ось що мене найбільше заінтересувало!
– І що ж?
– А те, що батько їм і з добром не вельми надібний, а без добра й поготів. Ось на що найбільше у мене печаль.
– Що ж, озвався в глибині сухий материн голос. – Співчуваю вам.
– Не подумайте, смутно заговорив Ювпак, і я вирішив, що Зальотник з нього не такий уже й поганий, – що це я вам якось набиваюся, чи як. Є в мене своє понімання, бо не всі люди доброго серця. Не з усіма можна так просто й бесіду повести: кожен думає, що. мовляв, хочу вигоду якусь взять.
– Що ви таке кажете? – мовила мати. – Яку можна взяти вигоду з балачки?
– То позволите до вас іще заходити? – спитав Зальотник. – Я такий, що навдокучати не хочу. Знаю, що ви правильна женщина і мене неправильно не поймете. То я вже й піду, бо гість добрий тоді, коли вчасно йде… Вибачайте…
– Ходіть здорові, – сказала мати, а я метнувся через двір і сів на ослінець, повернувши голову до дверей, бо вони вже розчинилися і через поріг переступала нога в черевику, котрий аж лискотів. такий був начищений. З'явилась постать у костюмі і голова під капелюхом. Антрацитові очі аж палали, а на обличчі відбився якийсь особливий надих, ніби цей чоловік щойно пережив любовне піднесення.
– Ти сказав, хлопче, неправду, що твоя мати бачити мене не хоче, – сказав він. зупиняючись біля мене. – Нічого я твоїй матері лихого не вчинив, щоб вона бачити мене не хотіла…
Сказавши це, двигнув до хвіртки, і я знову побачив засмаглу шию, розкладену зморшками на рівні квадратики.
Мати вийшла до мене невдовзі, вигляд мала трохи винуватий і роблено байдужий.
– Що він хотів? – спитав я.
Мати сіла біля мене на другому ослінчику, який винесла з собою, але дивилася не на мене, а на той‑таки шматок синього плеса.
– Нічого не хотів, – сказала вона, – зайшов погомоніти. Про своє життя розказував.
І вона спокійно переказала те, що я почув. Про те, що живе він не в хаті, а в сараї, про зятя й дочку, яким повіддавав усе, навіть хату переписав. Бачив її обличчя тільки в профіль – трохи дивне воно. Якась на ньому нез'яснима м'якість, чи може, таке сьогодні освітлення? Ранок стояв сутінний і задушний, а зараз небо роз'ясніло, і не хмари його покривали, а тонка юга. Крізь ту югу ледве прокреслювалося сонячне коло, через що світло лилося на землю матове, розсіяне.
– По–моєму, він до тебе заходить не вперше, сказав я, також намагаючись дивитись на отой шматок плеса.
– Звідки знаєш? – повернулася різко мати, і я побачив уже повне її обличчя; ні, воно й справді було особливе, ніби помолоділе, чи що?
– Мадам Пелехацька сповістила, – мовив протягло я, і чомусь смуток мене пойняв, легкий і прозорий. Дивився на клаптик плеса у зеленій рамці – той клаптик синьо палав.
– І що ж вона тобі сповістила? – холодно спитав материн голос; і я міг не дивитися на неї: з її обличчя вже, напевне, зникло те тепло, яке мене дивувало.
– Деякі пікантні деталі, – мовив я. – Цього чоловіка на вулиці вже прозвали Зальотником.
Не хотів викладати всієї інформації заразом, тому замовк. Скоса зирнув на матір, бо вона, мати моя, знову стала строга, замкнута, обличчя сіре також, як і волосся. Дивно, подумав, чому це її раптом вразило? Адже недавно ввечері, коли ми сиділи разом, сама розповіла мені про Зальотника і сама сміялася з нього і з його дивакуватої пристрасті відвідувати вдовичок за певною системою: від початку вулиці до її кінця. Мені раптом здалося, що та жінка, котра сміялася в той вечір із цього старого дивака, і ця, яка сидить обіч мене, – зовсім різні істоти, бо відчувають і розуміють світ не однаково.
– Що тобі сказала мадам Пелехацька ще? – сухо спитав її голос, десь таким голосом вона зверталася до батька, коли сердилася на нього.
– Сказала, що ти – остання його надія знайти собі на нашій вулиці жінку…
Говорив цю фразу іронічно, вуста мої розтягувались у посмішці, але мій гумор до неї не дійшов.
– А чого ти вступав з нею в балачки на такі теми? – різко спитала вона.
– А тому, мамо, відповів я м'яко, що я теж живу в цьому домі. І мені аж ніяк не байдуже, хто і з якою метою переступає наші пороги.
– Перестань, – нервово сказала маги. – Ніякої мети в нього нема. Просто живе на світі старий, самотній чоловік. Просто, йому хочеться перекинутися з кимось словом. Заходив він не в один дім, і скрізь із нього насмішкн чинили. А я не можу чинити насмішки з людини, в якої щось болить. Мені жалко його…
Звела гордо підборіддя й дивилася на клаптик синього плеса, а я раптом відчув, що й справді смішного в цій історії ані на мак. Саме це найбільше мене стурбувало, бо коли так, то, чого доброго, цей Зальотник таки переселиться до нас.
– Не будь наївна, мамо, – мовив я жорстко. – Цей самотній чоловік недаремно заходив тільки в ті доми, де живуть удови. Спитував їх, чи вони достойні його всемилостивої уваги.
– Це тобі теж мадам Пелехацька сказала? – сухо прозвучав материн голос.
– Це саме казала мені й ти, – відповів я.
