Поетичні твори - Федькович Юрій

На білому камінчику

В неділю до дня

Сидів жовняр з Маланкою -

Ти доле моя!

Жовняр каже: «Ходім, серце,

У мій новий двір,

В мене ганки мальовані,

Садами самбір».

Вона каже: «Вітер пряжить -

Мені студено.

Ходім, милий, ходім, друже,

У море на дно!»

Кохалися, хилилися;

Аж місяць зійшов -

Маланочку із жовняром

Уже не найшов.

Лиш ширинка білесенька

Поплила долів,-

А як місяць придивився,

Край моря зомлів.

Наймит

Добре тому на світі жити,

В кого доля дбає:

Хоть латана сардачина -

Люди поважають,

Бо у його дві кошарі,

Комора набита…

А від кого відцуралась,-

Що тому робити?

До схід сонця пошукати

Під водою долі

Або вночі закопатись

В степу серед поля,

Аби люди і не знали -

Бо скажуть: ледащо!

Люди судять - як нас видять,

Не питавши, за що

Та доленька відцуралась!

«Не хоче робити!»

Втопив би ся, пани-браття,-

Жаль душу губити.

А так одно осталося:

Боротися з долев,

Увостаннє боротися!

Чи ми переборем,

Чи вна трутить у могилу -

Наша слава буде.

Переборем - заніміють!

Недобрії люде,

А загинем - поховають!

Боже добрий, боже,

Серце вміє заспівати,

А впинить не може!

Нема в мого Іванчика

Ні батька, ні неньки -

Самий-самий серед світа;

Не має серденько

З ким поділить, молоденький,-

Як билина в полі!

А він собі не журиться,

Не лає на долю.

А щоб серце не скучало

Тихими ночами -

Вийде собі за ворота,

Вмиється сльозами,

Запитає в нічних зорей

Про завтрішню долю,

Подивиться на місяця,

Помолиться богу

Та й знов собі у господу,

Щоб в хаті не чули;

Бо то чужі, лихі люди -

Питатися будуть,

Де марнував цілий вечір? -

Що буде казати?..

То не батько, то не рідний

Вийде виглядати

Свого сина, а господар.

Що буде робити?

Нема свого, рідненького,-

Чужому коритись

Треба в світі, а то скажуть:

«От якесь ледащо!»

Сиротині треба гнуться!

А то, браття, й краще,

Бо так і бог завидує,

І всі добрі люди.

Батько, неня з того світа

Молити му будуть

Щастя-долі,- чи вимолять?

Побачимо, брате,-

А тим часом треба в світі

Самому придбати.

Служить Іван в господаря

Уже вісім років,

Поважає його добро,

Як в голові око;

Поважає, доглядає,

Ночі не всипає,-

Бо хто чуже не шанує,

І свого не має.

Так сказано у законі,

Так треба й робити.

А газді ще й недогода!

Хвалиться, неситий,

Що й сембрилю не виплатить…

Отакі-то люде!

Боже правий, боже добрий,

Коли вже з їх буде

Того злота кривавого,

Кривавого поту?..

Що в їх кара, що в їх муки? -

Злота, злота, злота!..

Іде славне парубоцтво

В неділю гуляти

У кресаках да у павах,-

Звичайно, багаті!

А мій Іван сидить дома.

Чи вроди не має?

Як той явір кучерявий

Над водою мая,

Як той ангел мальований

В бога на престолі!

Знала мати вмалювати,

А не дала долі

Золотому тому сину,

Єдиній дитині! -

Виріс в наймах, у неволі,-

Мабіть, і загине

У неволі!.. Не питайте ж,

Чого серце плаче!

Пішов би він погуляти,

Так люди побачать

Дрібні сльози… а навіщо?

Вони не поможуть,

Не поможуть, а осудять!

Боже добрий, боже,

От, які-то на сім світі

Повелися люде!..

Не журися, Іваночку:

І ти ще добудеш

У господа того щастя!

А тим часом, брате,

Хіба вночі попоплакать,

А вдень дбати, дбати

Та збирати колосочки

На чужому полі!

А що далі зустрінеться?

Може, синє море

Доведеться побачити?

Сердешний Іване!

Стане моря, стане муки -

Китайки не стане

Утирати дрібні сльози

Тихими ночами…

Доле наша, доле наша,

Що ти робиш з нами!?

Уже в мого Іванчика

І своя хатина

Кінець села біліється.

Червона калина

Аж у вікна упустила

Широкії віти.

На припічку вогонь горить

Та далеко світить.

А молода хазяєчка

Вештається в хаті -

І не сказать, яка гарна!

Іваночку, брате,

А ти журивсь про доленьку,-

От, видиш, і доля!

А хоть треба заробити

На чужому полі,-

Коли є з ким поділити,

Серце не питає!

А як мале ангелятко

В хату завітає

Та принесе з собов раю -

Що тогді аж буде?..

А ми долю проклинаєм

Та господа судим,

А за віщо? Що сліпії!

Шукаємо долі,

Де їй зроду і не було:

То в церкві, то в школі,

То у шинку під лавою…

Немає, немає! -

А край села в новій хатці

Сина забавляє

Да лагодить до вечері,

Вигляда в кватирю,

Чи не йде ще мужик з поля.

Отам, мої милі,

Отам їй шукати, славні пани-браття,

Отам вона дома, отам вона є!

Калинов на літо укриє ти хату,

Кубелечко тепле на зиму зов’є.

А хоть і поверне у гості тривога,

Вона їй одурить, словами впоїть,

Вона перемовить і самого бога,

А лиха заставить корови доїть.

Отака-то, браття, доля в своїй хаті,

І своя семія, і питомий кут.

Про віщо ж томитись, за морем шукати,

Коли вона осьде, коли вона тут!?