Нові коментарі
15 листопада 2024 18:15
Шановна пані Галино, дякуємо Вам за Вашу творчість! Ми виправили вказану Вами неточність. Дякуємо за проявлену увагу. З повагою, адміністрація сайту
З Божою правдою
3 липня 2024 02:48
Щиро вам дякую за увагу до моєї казки з книги казок ''Богданія''. На кожному з двох сайтів, з якого ви могли передрукувати цю казку, у змісті
З Божою правдою
Українські Книги Онлайн » Класика » Втікачі - Власюк Анатолій

Втікачі - Власюк Анатолій

Читаємо онлайн Втікачі - Власюк Анатолій

Її вигадки щодо покарання чоловіка були все жорстокішими, і одного разу вона вдарила його пістолетом по голові, коли він не відтиснувся від підлоги зазначену нею кількість разів. Як зрозумів Віктор Андрійович зі сплутаної розповіді, до того чоловік був, власне, чоловіком і навіть думав застрелити дружину з пістолета, хоча не знав, як ним користуватись, а після того удару по голові перетворився на овоч, слухняний і податливий. Це не просто походило на правду, а видавалося Вікторові Андрійовичу самою правдою, бо вписувалося в історію хвороби його пацієнта, і симптоми могли бути викликані саме такими наслідками, про які казав хворий. Але коли в коридорі лікарні він випадково наштовхнувся на Світлану й вона зачарувала його приємною усмішкою, вся його теорія була зруйнована, як в одну мить падає картярський будиночок. Втім, він, здається, заплутався сам у собі, аби розплутувати ще й чужий клубок взаємин пацієнта і його дружини. Принаймні після цієї зустрічі зі Світланою у коридорі він став менше цікавитись інтимними подробицями статевих актів свого пацієнта, точніше, фантазіями того на ці теми, а чоловік Світлани сам все менше розповідав про це, ніби відчув незацікавленість єдиного слухача у його розповідях. Можливо, хтось із них остаточно вилікувався, тільки про це ніхто не здогадувався. Втім, їхні майже приятельські стосунки на цьому не припинилися, у них знайшлося чимало цікавих тем для інших розмов, хоча тріщинка, яка виникла у їхніх взаєминах, не збиралася зникати, і Віктор Андрійович з кожним днем усе гостріше відчував відсутність Сергійка.

Вертлявий чоловічок теж не зник з його життя, хоча й рідше траплявся на очі, ніби уникав зустрічі з ним. Віктор Андрійович знав, що слідчий мало не щодня буває в їхньому закладі, і про це йому казали колеги-лікарі, санітари, пацієнти, ніби вертлявий чоловічок дав їм цю команду – на відміну від тієї, коли наказував не розповідати про свої розмови щодо Віктора Андрійовича з цими людьми. Натяк на щирість після першої й останньої зустрічі з ним вже давно розвіявся, і Віктор Андрійович зрозумів, що для вертлявого чоловічка менторське начало було набагато важливішим, ніж звичайні людські взаємини. Звичайно, він не набивався в друзі до слідчого, але йому не було байдуже, коли за його спиною про нього говорили всілякі нісенітниці. Світланин чоловік звірився Вікторові Андрійовичу, що вертлявий чоловічок буквально змушував його зізнатися, що доктор декілька разів говорив йому про необхідність викрадення Сергійка із закладу, і буцімто це було насправді, і хворий уже не знав, чи було це так, чи наснилося, і чи взагалі слідчий розмовляв з ним на цю тему. Щоправда, випав один цікавий факт, адже Світланиного чоловіка помістили до закладу того дня, коли був викрадений Сергійко. А Степан Аркадійович розповів, що слідчий обіцяв посприяти йому в остаточному звільненні із закладу, якщо той засвідчить, що Віктор Андрійович схиляв його взяти участь у викраденні Сергійка. В доктора не було підстав не вірити своїм пацієнтам, нехай і хворим, бо не знати ще, хто більше хворий у цьому суспільстві, — ті, хто в закладі, чи ті, хто на волі. Першою реакцією його на ці повідомлення був намір набити морду вертлявому чоловічкові, але, на щастя, того не було в кабінеті Юлі. Коли Віктор Андрійович охолонув, він з радістю зауважив, що другою і третьою реакцією теж було набити морду цій підлій людинці, хоча фанатизм в його думках уже поменшав. Він щоразу заглядав до кабінету Юлі, але не заставав там вертлявого чоловічка.

Сама Юля, здавалося, злякано дивилася на Віктора Андрійовича, ніби відчувала, що він може неадекватно повести себе й стосовно неї, хоча їй і здавалося, що жодних приводів йому вона не давала. Але Юлія Володимирівна занадто добре знала Віктора Андрійовича ще з юнацьких років, аби так просто повірити, що ця історія з викраденням Сергійка, а особливо з позицією цього дебільного нишпорки, так легко для неї закінчиться. Обласне начальство вже сказало їй, аби вона готувалася до звільнення, але Юля загальмувала цей процес, бо зателефонувала народним депутатам України, які нещодавно відвідували її заклад. Причому представникам двох сил, які стояли в опозиції одна до одної, вона говорила одне й те ж: викрадення Сергійка є провокацією напередодні президентських виборів, аби усунути її з посади, але ворогам цього не вдасться, пацієнти закладу проголосують так, як потрібно. Обласне начальство було заскочене тим, що словечко за Юлю замовили представники різних політичних сил, в тім числі й ті, хто стояв в опозиції один до одного, що, на думку цього обласного начальства, мало свідчити про сильні позиції Юлі, і принаймні до президентських виборів обласне начальство вирішило Юлю не зачіпати, а там видно буде. Проте, як не дивно, сама Юля не дуже переймалася своїм звільненням чи не звільненням – і не тому, що знала про підтримку з боку народних депутатів України чи нерішучість у цій ситуації обласного начальства. Її страх щодо свого працевлаштування був витіснений набагато більшим страхом – імовірною помстою з боку Віктора Андрійовича. Як раніше вона переконала саму себе в тому, що саме Віктор Андрійович був організатором викрадення Сергійка і втечі санітара (цю версію в такій редакції вона виклала слідчому, а той за неї вхопився як за рятівну соломинку, бо логічного пояснення цьому факту не було), так само зараз переконувала себе в тому, що Віктор Андрійович усе влаштував напередодні саме президентських виборів, аби позбутися її, Юлі, в їхньому закладі. І чим більше вона переконувала себе в цьому, тим частіше лякалася самій присутності Віктора Андрійовича в лікарні. Тепер вона неодмінно зачинялась у себе в кабінеті, а коли хтось стукав, запитувала, хто це. Вона йшла з роботи лише через годину після того, як бачила з вікна свого кабінету, що Віктор Андрійович іде із закладу. Потім їй здавалося, що він чекатиме її на зупинці біля лікарні, аби набити, і вона декілька разів ночувала в своєму робочому кабінеті, боячись піти навіть до туалету, не кажучи вже про те, що від страху була набагато більше голодною, ніж зазвичай. Дивно, їй хотілося постійно їсти, хоча з практики вона знала, що в таких випадках у людей зазвичай пригнічений апетит. У неї шалено піднявся тиск, і швидка допомога забрала її у неврологічне відділення лікарні, що знаходилося через дорогу від їхнього закладу. Обласне начальство, не знаючи усіх нюансів справи, призначило виконуючим обов'язки керівника психушки Віктора Андрійовича. При цьому воно закрило очі на те, що втікачем виявився його пацієнт. Просто серед усіх лікарів закладу Віктор Андрійович був найбільш прийнятною кандидатурою, а шукати когось на стороні зараз не було часу і потреби.

23

Справжнім начальником закладу відчував себе санітар Павло. Якщо раніше він керував тільки хворими, то тепер, здається, і лікарі, і весь персонал визнали його незбагненним лідером психіатричної лікарні. Після того випадку, коли втекли санітар Василь і пацієнт Сергійко, Павло утвердився у розумінні власної значимості для закладу. Він внушив собі, що якби тоді не повернувся, хоча й відбув чесно свою зміну, ситуація могла вийти з-під контролю, і пацієнти на друзки рознесли би заклад. Можливо, так було би і насправді, але ніхто не брав на себе сміливості визнавати, що так би воно дійсно і було, якби не Павло і не його рішучі дії. Принаймні Павлові видавалося, що всі думають, власне, так, але просто не хочуть визнавати його неформального лідерства у закладі, а він через свою великодушність дозволяв їм вдавати, буцімто нічого не змінилось у взаєминах між ним і всіма іншими, хто був на білому світі загалом і в цьому закладі зокрема. Звичайно, він розумів, що якісь ознаки почесті йому належали, нехай не ордени чи медалі, бо що йому з цих цяцьок на грудях, але бодай привселюдна подяка перед усім колективом від імені начальства йому би не завадила. Проте як народний герой він і це пробачав усім і кожному, бо розумів, що ці ниці люди все одно ніколи не зможуть досягти його величі не те що насправді, а навіть у думках.

Насамперед змінилися взаємини між Павлом і Віктором Андрійовичем. Якщо раніше доктор ігнорував санітара, дивився на нього з погордою, дозволяв собі з нагоди і без повчати, як той повинен поводити себе з хворими, то після втечі Василя і Сергійка ситуація кардинально змінилась. Віктор Андрійович уже не поводив себе зверхньо, а при кожній зустрічі ручкався з Павлом, чого раніше собі не дозволяв. Мабуть, він усвідомив, що без Павла він – ніщо в цьому закладі. Тепер він ніколи не дозволяв собі повчати Павла, що не слід бити хворих. Звичайно, йому не подобалося, коли санітар проводив свої чергові екзекуції, і він дізнавався про це, і це видно було по його морді, але він мовчки ковтав цю своєрідну привселюдну образу і жодним словом не упоминався. Коли ж Віктора Андрійовича призначили виконувачем обов'язки керуючого закладу, Павло знову вирішив показати своє благородство і стати правою рукою доктора. Ні, старі образи він не забував, але зараз усе робив для того, аби заклад за відсутності Юлі остаточно не захирів. Віктор Андрійович, здається, прийняв і цей хрест на себе, коли Павло фактично ігнорував не те що хворих, а й лікарів і увесь персонал закладу, зате незмінно підкреслено виконував усі розпорядження Віктора Андрійовича. Ззовні для багатьох це виглядало навіть смішно, коли в унісон діяли санітар і доктор, але здавалося, що ні Віктор Андрійович, ні Павло цього не помічали.

Якось вийшло само по собі й ні для кого не видалося дивним, що Павло замість Василя рекомендував на роботу санітаром свого сусіда Івана, який щойно відслужив у армії. Іван мав більше м'язів, ніж мозку, й ідеально підходив для роботи в психіатричній лікарні. Здається, від самого свого народження він був запрограмований лише на виконання команд. Як слухняний пес, він сам обирав собі господаря, виконував усі його накази. Якби йому сказали, що можна самостійно мислити і, власне, самому приймати рішення, як діяти в тій чи іншій ситуації, він би цього просто не зрозумів і дуже би здивувався, що можна вчиняти саме так. Як донедавна командиром в армії був для нього сержант, такий же чолов'яга без мізків, так і тепер беззаперечним начальником у закладі для Івана став Павло.

Відгуки про книгу Втікачі - Власюк Анатолій (0)
Ваше ім'я:
Ваш E-Mail: