Втікачі - Власюк Анатолій

Щастя і здоров'я злились воєдино, були одним цілим і не могли існувати одне без одного. Сергійко, мабуть, злукавив би, якби сказав, що не думає про маму і тата (не санітара Василя), але це радше були спомини про них, причому вони лежали десь на самому дні душі, а на них зверху навалились інші спомини, які, можливо, й не були більш важливими і значущими, але видавались такими, оскільки були подалі від дна, а ближче до сутності людини. І лише у снах спогади про маму і тата були справжніми, пробивалися на Боже світло крізь хвору свідомість, переломлювалися через неї і, як у кривому дзеркалі, вигравали всіма барвами веселки, і в такому препарованому вигляді чудернацьки нагадували юнакові про існування його тата й мами.

Сергійко, аби не скрипнуло ліжко, тихенько звівся на ноги. Холодна долівка пройняла до кісток, але він мужньо ступив декілька кроків. Зрадлива підлога підло скрипнула, і він зупинився на місці, стиснувши зуби, ніби від цього щось залежало і ніби за стіною могли почути бодай щось з цього боку. Але там справді замовкли, але не тому, що підозрювали, буцімто Сергійко міг їх підслухати, а тому, що обидва чоловіки втомилися від взаємних звинувачень. Коли Сергійко наблизився до дверей і трішки привідкрив їх, аби побачити, що ж там діється, а, головне, почути, про що там говориться, — батько і незнайомий чоловік сиділи, насупившись, один проти іншого.

— Що ви від мене хочете? – втомлено запитав батько.

— Я хочу від вас десять тисяч доларів, які ви мені не доплатили, бо скористалися помилкою в газеті. Мені втрачати нічого, а хату я можу підпалити в будь-який момент, коли ви будете спати з сином.

Незнайомий чоловік теж був утомлений розмовою, але все ж рішуче промовив ці слова. Здавалося, що він сказав так про всяк випадок, не вірячи у свою затію, але намагаючись востаннє чи в передостаннє переконати співрозмовника у слушності своїх слів.

— Але ж ви знаєте, що я не маю таких грошей і не знаю, де і як їх знайти, — здавалося, батько зараз розплачеться, але ще тримається з останніх сил.

— А це вже ваші проблеми! – Відчувши слабинку, незнайомий чоловік почав останній наступ, уже тепер вірячи в перемогу. – До того ж, я не вимагаю від вас відразу десять тисяч. Скажімо, на післязавтра мені потрібно двісті доларів. Це ж уже не такі великі гроші, а вас двоє дорослих людей. Я не вірю, щоб ви за сьогодні й завтра не змогли їх дістати. Я приїду післязавтра по обіді, і ви мені дасте тих двісті нещасних доларів. – Він уже кричав, стискуючи кулаки, а Сергійко боявся, що зараз той накинеться на батька і почне його гамселити. Проте за якусь хвильку ситуація змінилась, і незнайомий чоловік знову виглядав розгубленим і втомленим. – Ви дасте мені ці гроші, а потім ми знову домовимося про наступну суму і термін.

Батько здивовано подивився на незнайомого чоловіка, і Сергійко подумав, що той має на меті зробити щось лихе, чого ніколи не мав би робити, навіть у думках.

— Добре, на післязавтра я підготую двісті доларів, а там поговоримо, — втомлено сказав він, але в його голосі відчувалася відчайдушність. Незнайомий чоловік не помітив цього і з радістю підвівся:

— Ось і добре! Я знав, що ви розумна людина і що ми домовимось. Я буду післязавтра.

Він махнув рукою в повітрі, що мало би засвідчити, ніби він прощається з батьком, і вийшов з кімнати. Сергійко, прихиливши двері, навшпиньках почвалав до ліжка, стараючись оминути те зрадливе місце, що скрипіло. Він встиг загрітись у ліжку, коли двері прочинились і до кімнати заглянув батько. Він деякий час постояв, вдивляючись у сина, і зауважив, що Святослав страшенно змінився і став зовсім не подібним на себе. Але все змінюється в світі, у цьому, мабуть, і криється загадка геніальності Божого замислу. Санітар підійшов до ліжка і тихо сказав:

— Сину, вставай, пора снідати.

Мабуть, Сергійко трохи переграв, вдаючи, що прокидається поволі від слів батька, і той це помітив:

— Ти чув нашу розмову з тим нещасним чоловіком?

Грати далі не було сенсу, і Сергійко, сівши на ліжку, мовчки кивнув головою.

— Ти не думай, я впораюся, віддам йому ті гроші, аби він нарешті відчепився від нас назавжди! – Василь був не впевнений у тому, про що зараз говорив, і втома, яка щораз більше навалювалася на нього, повернулася знову.

Сергійко не зронив жодного слова, мовчки вдягнувся, вмився, відсторонено сидів за столом. Коли батько хотів у нього про щось запитати, він випередив його:

— Можна, я зателефоную мамі?

Спочатку на обличчі Василя з'явився величезний знак запитання: мовляв, про яку маму йдеться? Але чим швидше санітар зі світу фантазій опускався на грішну землю, тим ясніше на його обличчі знак питання перетворювався на знак оклику, аж поки не трансформувався на три крапки безнадії. Святослав віддалявся від нього у безмежну даль, і Василь розумів, що вороття назад не буде, і він змушений щодня спостерігати, як син іде від нього геть, і це споглядання має стати найбільшою мукою в його житті. Проте він наслідував Сергійка і не промовив жодного слова, лише мовчки встав і приніс мобільний телефон.

Бажання зателефонувати мамі було, але Сергійко упіймав себе на думці, що не знає її номера телефону. Мобілку в нього відібрали перед тим, як запроторити до лікарні, але в телефоні було лише слово – "мама", а номера він не пам'ятав, і не мав потреби запам'ятовувати. Здається, батько помітив його сум'яття, бо знову пішов до спальні і згодом виніс зіжмаканий папірець:

— Ось я записав її номер про всякий випадок…

Він вийшов надвір, аби не чути присуд самому собі від Святослава, а Сергійко нерішуче набрав номер. Довгі гудки не віщували нічого доброго, аж поки на протилежному кінці Всесвіту не пролунав змучений мамин голос:

— Алло. Хто це? Сергійко, це ти?

Якби в нього через хвильку запитали, про що він говорив з мамою, Сергійко навряд чи би відповів. Але, мабуть, він сказав мамі, що з ним усе гаразд, що мама не повинна переживати, що скоро вони побачаться.

Він сидів, насуплений і злий, коли увійшов Василь, і тут же пролунав телефонний дзвінок. Це телефонувала Сергійкова мама, якій хотілось якомога довше спілкуватися з сином, і коли санітар зрозумів, що це саме вона, зі всієї сили жбурнув телефон об стіну, намагаючись заглушити увесь свій біль. Сергійко навіть не здригнувся, занурений у себе. Того дня вони більше не перемовились ні словом. Співіснували ніби вороги, які в силу обставин змушені тулитись один до одного на мізерному клаптику землі.

22

Віктор Андрійович, звичайно, не забував Сергійка, думав про нього кожний день, але виходило на те, що цей юнак ставав пройденим етапом у його житті, як і кожний з тих хворих, до яких він прив'язувався, й які після виходу із лікарні навічно для нього зникали. Тепер предметом його особливого ставлення був чоловік Світлани, і Віктор Андрійович усе більше переконував себе, що сама Світлана мала всі шанси стати пацієнткою психушки. Принаймні це випливало з розповідей її чоловіка, який став відвертим з лікарем, розповідаючи з усіма подробицями навіть про свої інтимні стосунки з дружиною. Віктор Андрійович ловив себе на тому, що йому це цікаво, ніби він особисто брав участь у тому чи іншому статевому акті зі Світланою. Він переконував себе, що це не стосується історії хвороби пацієнта, але не міг сам себе зупинити, а Світланин чоловік виявився непоганим оповідачем, і йому подобалась увага доктора до його скромної персони. Зрештою, Віктор Андрійович якось зауважив, що у розповідях Світланиного чоловіка стали з'являтися фантастичні нотки, але радше це була фантазія обділеної любов'ю істоти, ніж намагання збрехати за будь-яку ціну, і Віктор Андрійович прийняв ці правила гри, інколи сам підказував пацієнтові потрібний хід думок, ніби вони обидва стали сценаристами багатосерійного фільму, побудованого на реальній основі, але, звичайно, з елементами видумки, аби глядачеві не було нудно. Така обопільна творча робота захопила їх, і якби у Віктора Андрійовича не було білого халату, важко було би збоку визначити, хто з них насправді хворий. Що стосується самої Світлани, то, здається, вона уникала Віктора Андрійовича, принаймні зайшла до нього лише одного разу після запроторення чоловіка до лікарні, хоча санітари доповідали йому, що буває вона тут мало не щодня. Дивно, але він не думав про те, чи вона справді уникає його, чи так складаються обставини, що вона до нього не заходить, чи є ще якась інша причина. Здається, йому було би легше, якби він знав, що їй відомо про його інтимні розмови з її чоловіком. Це робило би їх спільниками, наблизило би один до одного. За великим рахунком, він теж не палав бажанням бачити її, йому вистачало розповідей її чоловіка про неї, точніше, не вистачало, і він з нетерпінням очікував кожного сеансу розмови з пацієнтом, аби зануритись у солодкаве небуття. Він здогадувався, що його розмови нагадують хворого, який схибився на порнографічних каналах, день і ніч проводячи біля телевізора, клацаючи кнопками, але ретельно приховуючи це від ближніх. А коли все виходить на поверхню, цей хворий не відмовляється від своєї затії, його тягне до екрану, хоча в житті є набагато привабливіші екземпляри для його хіті. І навіть коли йому кажуть, що він хворий, він не йме цьому віри, а, можливо, вже й на зло оточуючим дивиться порноканали, хоча відчуває, що аж такого захоплення і насолоди, як ще донедавна, вже не буде. Так само і Віктор Андрійович не вважав хворобою свої розмови на інтимні теми зі Світланиним чоловіком, хоча віддавав собі звіт, що реалії переплелися з фантазіями, і вже не знати, якою Світлана є справжньою у своєму сексуальному житті.

Так само він не знав, якою Світлана є справжньою в іншому житті – не сексуальному. Хоча левову частку їхніх розмов складало описування чоловіком Світлани інтимних фантазій, і Віктор Андрійович уже остаточно переконався, що це, власне, фантазії, правдоподібна вигадка хворої уяви, — але попри все це йому вдалося почути речі, які до фантазійних явно не належали. Виходило, що Світлана часто приходила додому п'яною, лякала чоловіка пістолетом, змушувала його довго стояти на одній нозі, а ніч проводити голим на балконі. Потім, коли хміль проходив, вона фактично ґвалтувала чоловіка, а він зі страху ще дрижав до ранку і не міг заснути.