Втікачі - Власюк Анатолій

Коли звикаєш до блюдцеподібних очей Софійки і вдивляєшся в її світло-карі очі (у Степана Аркадійовича були темно-карі), то помічаєш глибинний сум, який іде не від самих очей, а, здається, із глибин організму. Якщо й далі розвивати теорію чоловічого, тобто диявольського начала, то це сум самого Диявола, нелюдсько-космічний, який не зумів стати Богом. Такої вселенськості у поглядах багатьох людей уже нема, бо вони не відчувають себе Богами на цій грішній землі, але спалах, імпульс, який зародився тоді, під час найгострішого протистояння між Богом і Дияволом, зберігся у поглядах більйонів людей, які всі ці роки населяли планету Земля, й, здається, не потускнів, хоча за всіма законами – земними і неземними – це мало би відбутися. У Степана Аркадійовича теж струменів цей нелюдський сум, який ішов не з очей, а з космічних глибин минулого, коли простір і час являли собою єдине ціле, але в Софійки ступінь концентрації була набагато вищою. Материнське начало Степана Аркадійовича пригальмовувало, нівелювало потужність струменя суму й не призводило до руйнації навколишнього. У Софійки попри вищу концентрацію струменя суму це теж не призводило до руйнації, бо хоч чоловіче, тобто диявольське, начало в ній було більш розвинене, ніж материнське, тобто Божественне, але за природою своєю вона була жінкою, і вже саме це гальмувало в ній ті руйнівні якості, закладені в неї самою Природою. Її Космічний Сум, як я у своєму філософському трактаті назвав це явище, чи процес, бо сум справді струменить із наших очей в тій чи іншій мірі, не переріс у Вселенську Радість як свій антипод, але й не завдав руйнації усьому навколишньому. Я сприймав Софійку як світле явище, і Степан Аркадійович сприймав її саме так, хоча відчувалося, що Диявол добряче попрацював над цим людським екземпляром, аби з нього зробити чергове знаряддя зла, Зла з великої літери. В тім-то й полягає сила Божественного Духа, що він уміє з мінусового поля Зла зробити плюсове поле Добра. Мені можуть заперечити, що й Диявол робить свою чорну справу, коли псує Божих людей і з плюсового поля Добра переводить їх на мінусове поле Зла, але тут слід зауважити, що відбувається це лише тоді, коли з народженням дитини в неї не входить Божий Дух, тобто Всевишній свідомо віддає на поталу Дияволу цей конкретний людський екземпляр. І тут ми заходимо в сферу потойбічного, тому що нікому не відомо, яку угоду уклали між собою Бог і Диявол, хоча можемо здогадуватися, що така угода є, допоки існує поділ Всесвіту на Добро і Зло. Тому певні людські екземпляри як невдалі наслідки Божественного соціального експерименту й віддаються на поталу Дияволу, бо в них не вдихнули Божественне начало. У своєму філософському трактаті я проводжу чітку грань між Духом і Душею, бо доволі часто на побутовому рівні ми сприймаємо це або як єдине ціле, або одну й ту саму сутність називаємо різними іменами, або підмінюємо сутність одного сутністю іншого. Це доволі цікава тема, яка може стати предметом окремого дослідження, причому молодого вченого, не обтяженого авторитетом маститих мужів. Консерватизм у судженнях навколо Духа і Душі може зашкодити справі.

Але перейдемо до третього кохання Степана Аркадійовича, яке він довгі роки свого життя вважав першим, аж поки не потрапив до нашого закладу і зрозумів, що перше, на його думку, кохання було, власне, третім, бо коли ми молоді, якось не помічаємо того, що нам дається без зусиль і, здається, з нашого боку, хоча насправді це не зовсім так, а, точніше, зовсім не так. Кохання до матері і сестри було дано Степанові Аркадійовичу згори, коли він, здавалося, не просив цього, а, головне, не знав, що це кохання, власне, до Матері з великої літери, яке уособлювалось у двох постатях – матері з маленької літери і сестри. Він просто їх любив, не помічаючи цієї любові, як ми не помічаємо, що їмо чи п'ємо, аж поки нас не заболить тіло, а йому заболіла душа в закладі, й аж тоді він зрозумів, що його земна любов до мами й сестри насправді була Коханням до Матері у космологічному значенні цього слова.

Третє кохання Степана Аркадійовича було зеленооким двадцятирічним дівчам. Не можна сказати, що в школі він не захоплювався дівчатами. Не знаю, чи були в цей період у нього тілесні спокуси, бо Степан Аркадійович ніколи не любив про це говорити. Мабуть, кохання до двадцяти років свого життя він не мав (опріч мами й сестри, але про це він здогадався вже у зрілому віці), а ті дівчата, з якими зустрічався упродовж шкільного життя, до коханих явно не належали. Двадцятирічне ж зеленооке диво вигулькнуло влітку на весіллі в його одногрупника, з яким він учився в інституті. Воно, це диво, було двоюрідною сестрою нареченого і другою дружкою. Степан Аркадійович натомість був першим дружбою, але фактично проводив з Галинкою більше часу, ніж зі своєю першою дружкою. Це кидалось у вічі, але весілля не дотримується демократичних процедур. Її хлопець був в армії, і Степан Аркадійович цілувався з Галинкою, закохавшись до нестями. Це тим більше образливо, коли людина думає, що закохалась уперше, не знаючи, що це фактично третє кохання, а то не було би такої наївності й самовідданості. Галинка не кохала Степана Аркадійовича, як і не кохала свого хлопця, що був в армії. Зеленооке диво належало до тих жінок, що і в себе не закохані, як це може видатися дивним, а просто живе на цьому світі. Наукова теорія про сім кохань нічого не говорить про тих, хто жодного разу не закохувався, але якщо ця теорія підходить для більшості людей, то, значить, повинні бути й винятки, які би підтверджували загальне правило, а, отже, є люди, які дійсно в своєму житті жодного разу не закохувались і навіть не знають, що це таке. Цю тему я розвиваю в одному з розділів своєї філософської праці. Не вдаючись у деталі, хотів би зазначити, що це не заважає подібному типу людей дивитись мелодрами чи мильні опери й співпереживати з їхніми героями. Це не означає, що і в реальному житті вони здатні на великі почуття. Природа відсутності кохання в цих людей потребує ретельного вивчення, адже обділені коханням люди насправді є глибоко нещасними, і якщо лікують психічнохворих, то неодмінно слід лікувати тих, хто обділений коханням.

Степан Аркадійович, не на жарт закохавшись у зеленооке диво, на щастя, не закинув навчання, а вгризався в граніт науки з ще більшим завзяттям. Здається, він двадцять чотири години на добу лише й думав про свою Галинку, а навчання до посиніння й болю в очах давало йому стимул до життя. Він міг бачити своє зеленооке диво лише раз на місяць, коли буцімто приїжджав у гості до свого одногрупника, а насправді з єдиною метою – побачити Галинку. Ці зустрічі були при всіх, а то й не було їх взагалі, бо чим більше Степан Аркадійович виказував свою любовну прив'язаність до Галинки, тим частіше вона уникала зустрічатися з ним, аж поки одногрупник не сказав Степанові Аркадійовичу, що приїхав її хлопець з армії й вони збираються одружитись. Кохання на цьому не згасло і тривало років п'ять, аж поки Степан Аркадійович не закінчив інститут і не пішов працювати.

Я, здається, вже казав, що він працював учителем фізики і десь після року роботи закохався в свою ученицю, яка була молодшою на сім років. У Надійки були не зелені, а сталеві очі, які рідко коли голубіли, але Степан Аркадійович не зважав на це. Їхній бурхливий роман як швидко розпочався, так і швидко закінчився, якщо взагалі те, що було між ними, можна назвати романом, бо жодних тілесних контактів не було, а лише два чи три коротеньких поцілунки. Але цього вистачило, аби Степан Аркадійович жив і марив Надійкою. Він би мав одразу зрозуміти, що як його дівчина кинула свого попереднього хлопця і переметнулась до вчителя фізики, так само кине його і переметнеться до когось іншого. Але поки це сталося, вся школа вже гуділа про роман учителя фізики з ученицею, і директорка школи, стара неодружена діва, взяла за звичку щодня, а то й декілька разів на день, читати Степанові Аркадійовичу мораль. Докотилися чутки й до батьків Надійки. Якщо з татом Степан Аркадійович швидко порозумівся за гальбою пива у буфеті, і той, плескаючи його по спині, кликав: "Зятьок!" (який "зятьок" – Надійка була в сьомому класі!), то мама істерила на всю школу. І все ж Степан Аркадійович був міцний горішок і подібне не могло збити його з пантелику, а тим паче так запросто зруйнувати кохання до Надійки. Все вирішилося під час літніх канікул. Надійка з батьками поїхала відпочивати у Крим (то ще було в радянські часи, її мама була партійною функціонеркою, хоча тато працював на заводі простим токарем). Звідти Надійка написала Степанові Аркадійовичу листа, що не кохає його, що познайомилась на морі з якимось хлопчиком і завела з ним шури-мури (так і написала: шури-мури), що Степанчик, як вона його називала (Степан Аркадійович), — хороший хлопчик (вона всіх своїх потенційних клієнтів називала хорошими хлопчиками) і знайде собі гарну дівчинку, а про неї хай забуде. Він разів зі сто прочитав той лист, а потім роздер його на дрібні клапті разом з фотографією коханої, яку та подарувала йому перед від'їздом до Криму, і викинув це все з балкону. Він майже не спав від душевного хвилювання, а вранці побіг вниз, аби зібрати докупи все, що викинув напередодні, і жевріла слабка надія, що вдасться це все склеїти, але вночі пройшов сильний дощ (він не чув його, хоча, здавалося, зовсім не спав) і змив усі сліди.

Половина липня й серпень минули, мов у тумані, а першого вересня вони зустрілись – спочатку поглядами на шкільній лінійці, а потім у коридорі, на подвір'ї, знову в коридорі. Надійка була до нестями чарівною, декілька разів з ним віталась, але він набував мармурового вигляду статуї й вдавав, що не помічає її, хоча всередині нього все нуртувало. На його уроках вона нестримно тягнула догори руку, визубривши черговий параграф з підручника, але Степан Аркадійович неодмінно запитував інших учнів, ігноруючи її. Так минув вересень, аж поки на початку жовтня на одному шкільному вечорі Надійка запросила Степана Аркадійовича на білий танець. До того він танцював з молодими вчительками або ученицями з десятого класу, свідомо ігноруючи її.