Втікачі - Власюк Анатолій

– Але є ще один прекрасний екземпляр, який гідно замінить Івана Дмитровича Синенького. Ну, хто це?

Але як не напружував Віктор Федорович свої звивини у мозку, потрібне ім'я ніяк не вискакувало. Минуло ще декілька хвилин, поки есбеушник зрозумів, що вже нічого не вичавить сьогодні з нещасного.

— А як ви розглядаєте кандидатуру Віктора Андрійовича? – запитав він у свого пацієнта тоном лікаря, і у Віктора Федоровича у буквальному розумінні цього слова полізли очі на лоба.

Милуючись наслідками своїх акторських здібностей, начальник міського відділу Служби безпеки мовчав, бо розумів, що зараз Віктор Федорович просто не здатний осмислити суть сказаного, а тим більше – намітити шлях, яким цю ідею можна втілити в життя. Але він помилився, бо Віктор Федорович аж занадто швидко прийшов до тями, а потім жваво розповідав, як він запроторить Віктора Андрійовича до камери-келії замість Івана Дмитровича Синенького, ніби ця ідея була його власною, але щоб втілити її у життя, треба було порадитись з більш досвідченим чоловіком.

Потім вони пили коньяк. Якби хтось глянув збоку, подумав би, що зібралися разом найкращі друзі. Насправді це були смертельні вороги.

59

Дивний сон наснився Вікторові Андрійовичу. Ніби його помістили в камеру-келію, в якій донедавна сидів Іван Дмитрович Синенький. І так йому комфортно там, хоча не можна випростатися на повний зріст, і ноги, якщо хочеш витягнутися, треба просувати крізь грати. Але він усе життя любив спати, згорнувшись калачиком, так що все було нормально.

Спочатку – уві сні – прийшла до нього Оля і сказала, що дуже хоче до нього. Віктор Андрійович розумів, що це неможливо – хоча би з тієї причини, що її тіло не пролізе крізь грати, і він сам дивувався, як його самого могли доправити сюди. Але не це головне. Віктор Андрійович не хотів, щоби Оля була тут, навіть якщо вони житимуть поруч. Тут усе-таки неволя, нехай і така добра. Проте найгірша воля не порівняється навіть з найпрекраснішою неволею. Він хотів бачити Олю вільною і розумів, що сам мусить каратися в цій камері-келії до кінця днів своїх. Ні, це не покарання для нього, а випробовування. Тепер Віктор Андрійович був переконаний, що Іван Дмитрович Синенький успішно пройшов через своє випробовування, навіть якщо за це довелося заплатити власним життям. А чим він гірший від Івана Дмитровича Синенького? Ні, запитання треба ставити в іншій площині, бо нема кращих чи гірших. Це все є лише у нашій свідомості. Головне, що ти відповідаєш у цьому житті лише за самого себе і для самого себе ти повинен бути найкращим. Віктор Андрійович усміхнувся сам до себе уві сні, бо відчував, як позитивно діє на нього перебування в камері-келії, адже на волі він би ніяк не міг додуматися до таких простих істин. І вже йому здавалося, що він не спить, а все відбувається насправді, але від цього йому не стало зле, а, навпаки, він розумів, що не має великого значення, чи він спить, чи справді знаходиться у камері-келії, адже він змінюється, йде назустріч Богу – і це головне.

Коли Віктор Андрійович знову забувся у сні, то побачив рай. Так, він знав, що це саме рай, а не щось інше. Якби в нього після пробудження запитали, що він бачив, то навряд чи дочекались би зрозумілої відповіді. Мабуть, все би звелось до двох чинників. Насамперед це був острів, хоча моря чи океану не видно і не чути. Але чомусь таке відчуття, що це саме острів, віддалений від людського життя, і ти на ньому сам. А друге – це колір. І колір був яскраво-синім. Відчуття острова і яскраво-синя однотонність глибоко врізались у пам'ять Віктора Андрійовича, коли він насправді прокинувся. І це була його глибока таємниця – як нагорода за те, що він потрапив сюди. Він не смів та й не хотів розповідати про це ще комусь, навіть Олі. Навпаки, вона тепер була дуже далеко від нього, бо йому було подаровано дізнатися, що таке рай, а Оля ще не скоро це зрозуміє, якщо зрозуміє це взагалі за життя.

Віктор Андрійович то засинав, то прокидався, а потім знову засинав. До нього приходили – чи то уві сні, чи наяву – дружина і донька, Юлія Володимирівна і Світлана, яка народилася з ним одного дня, але в різні роки. А потім він ніби наяву побачив Сергійкову маму і поспішив їй сказати, що з її сином усе гаразд, він дав розпорядження завтра його виписати. Якби хтось зараз глянув на Віктора Андрійовича, то побачив би, як той шепотить щось незрозуміле і блаженно усміхається, ніби відчуває себе найщасливішою людиною на планеті Земля. Приходили до нього – чи то уві сні, чи наяву – його колишні пацієнти, про яких він уже встиг забути. Це виглядало на те, ніби він прощається зі всіма, з ким звела його доля у цьому житті. Віктор Андрійович пручався, бо розумів, що коли прощання закінчиться – а воно має закінчитися рано чи пізно, бо порівняно не так багато людей знаєш у житті, — тоді неодмінно настане смерть. Він продирався крізь власну сонливість, яку йому ввели разом з пігулками і уколами, почав згадувати, як він тут опинився, аж поки знову не впав у глибокий сон, коли вже нічого не треба, і ти ні з ким не борешся, навіть з самим собою.

Віктор Андрійович важко розплющував очі. Коли він подивився на білий світ, то побачив санітара Павла, який дивився на нього з-за грат.

— Доброго дня, Вікторе Андрійовичу! – Павло, здавалося, був сама люб'язність. – Тепер я керуватиму вами.

Пролунав сміх ідіота, і Віктор Андрійович зрозумів, що сам себе загнав у глухий кут. Виходу з келії-камери не було. Можна було збожеволіти.

60

Завтра!!!

Коли Віктор Андрійович сказав Сергійкові, що завтра його випишуть з лікарні і що він повідомив про це його маму і тата, юнак чомусь не відчув особливої радості. Він вже знав, що це станеться рано чи пізно, але з'ясувалося, що не був готовим до цього. Звісно, Сергійко хотів покинути заклад, бо він уже пізнав запах волі, коли санітар Василь викрав його із психіатричної лікарні. Але все ж звістка про це застала його зненацька. Віктор Андрійович помітив, що Сергійко флегматично сприйняв це повідомлення. Мабуть, так і мало бути, тому що цей час, який він провів у закладі, теж був своєрідним етапом у його житті. Як би не було людині погано, але вона завжди з великою недовірою ставиться до наступного етапу. А раптом там буде гірше, ніж було до цього?

Звісно, вночі Сергійко ніяк не міг заснути, а коли заснув під ранок, щось важке душило його. Він упав з ліжка і голосно кричав, розбудивши всіх у палаті. До нього підбіг санітар, струсонув пацієнта, аби той прийшов до тями.

— Мені щось страшне приснилося, — виправдовувався Сергійко, а санітар з недовірою дивився на нього. Аж коли юнак щиро усміхнувся і в його погляді не було агресії, санітар відійшов від нього, але все ще пильно за ним спостерігав.

Час тягнувся немилосердно довго. Треба було поснідати, прийняти наостанок потрібну порцію пігулок. Довго не могли знайти його речі, і Сергійко подумав, що його не хочуть звідси випускати. Потім з'ясувалося, що нема Віктора Андрійовича, і тоді сам Віктор Федорович передав Сергійка батькам, нічого не відповівши, де ж, власне, Віктор Андрійович.

Але це вже не мало жодного значення, прийшов Віктор Андрійович попрощатися з Сергійком, чи ні. Ось зараз за ним закриють двері, і він буде на волі. І все ж Сергійко ще чогось чекав, чого сам собі не міг пояснити. Батьки щось йому говорили, але він мало що чув.

Вони йшли вниз по сходах, а Сергійко жив в очікуванні дива. І коли вони вийшли із приміщення психіатричної лікарні, диво сталося.

Перед Сергійком стояла Галинка.