Втікачі - Власюк Анатолій

Нарешті він вирішив не відкладати усе в довгий ящик і знову, не дивлячись на Сергія, хоча відчував, що той інтуїтивно чекає на те щось важливе, майже рішуче сказав:

— Розумієш, задля конспірації я сказав у селі, що приїду разом із сином. Ти не міг би називати мене татом?.. Коли будуть чужі, — поспішно додав він і подивився у дзеркало. Сергійко уже відвернув погляд убік і занадто швидко, як здалося Василеві, відповів:

— Добре, — і після нетривалої паузи, — тато.

І як нещодавно у нього самого був стан приреченого, так і подібне він відчув у голосі Сергійка, ніби той робив йому велику ласку за визволення із закладу, але робив це нещиро, з великими зусиллями. Ну, і нехай! Час назад уже не повернеш! Не думав він, що з перших хвилин усе так обернеться, але нехай буде так, як є, він усе здолає, переживе, головне, що вдалося врятувати сина. Не заради ж вдячності від нього він робив це. І чим більше ми очікуємо на вдячність, тим менше отримуємо її взамін за наші благодіяння. Такий жорстокий світ, і треба просто робити свою справу на прославу Божу, не очікуючи на вдячність від близьких. Від цих простих думок, що народжувалися, здавалося, не в ньому самому, а йшли зсередини, і відчувалося, що це чужорідне тіло, але бажане, — від цих простих думок Василеві стало легше, і він уже з чистою душею дивився у дзеркало на Сергійка, а той не витримував його погляду і, зрештою, вдав, що знову заснув, і так пролежав до самого їхнього приїзду.

Приїхали вони, коли надворі панувала глупа ніч. Насамкінець Василь припустився прикрої помилки, коли звернув не на ту дорогу і деякий час їхав, вдивляючись у незнайому місцевість, хоча розумів, що вже давно мав бути вдома. Він усвідомлював, що треба розвертатись і їхати назад, але ще за інерцією машина тріпотіла по вибоїнах, аж поки він не зважився таки розвернутися, виїхати на трасу і повернути до потрібного села. І тільки-но в'їхав на подвір'я, як закінчився бензин. "Це Божий знак", — подумав Василь і став будити Сергійка, хоча знав, що той не спить. Юнак різко підвівся з сидіння, вийшов із машини, потягуючись і розминаючи кісточки.

Воля закінчувалась? Починалась інша неволя?

19

Здавалося, це був ще страшніший удар для неї, ніж тоді, коли її син потрапив до психіатричної лікарні. Вона ніяк не могла зрозуміти, як це її сина міг викрасти санітар. Невже це іграшка чи непотрібний нікому набір тіла і душі? Найчорніші думки обсіли її голову. Вона думала про те, що її синочка вже немає у живих, що його тіло порубали на жахливі кусні м'яса, що Сергійка вбили заради життєво важливих внутрішніх органів для інших людей. За годину після цієї жахливої звістки бідна жінка почорніла й не знаходила собі місця. Здавалося, що вся життєва енергія вийшла із неї, і лише слабка надія на те, що Сергійко живий, а, головне, що вона ще побачить його, тримали її на грішній землі. Віктор Андрійович, повідомляючи їй страшну новину, відводив убік очі, говорив, що Сергійка незабаром обов'язково знайдуть, але, мабуть, сам не був упевнений у цьому, і ця його невпевненість передавалася їй.

Своїм материнським серцем вона відчувала, що щось мало трапитись саме сьогодні. Адже йшла на зустріч із Сергійком, мала би радіти з того, що вперше після його перебування у закладі погуляє з ним у лікарняному парку. Через кляту сусідку, яка спинила її біля під'їзду і розповідала про свої болячки, а вона не сміла через власну делікатність сказати, що поспішає, — запізнилась на маршрутку. Чому так? Яка зла сила її переслідує? Коли їхала, то серце щеміло, але вона відганяла геть лихі думки, погуляла з сином у парку, їхала додому назад, але тривога не покидала її – і тут такий удар.

Очевидно, Віктор Андрійович переговорив з її чоловіком, бо з суду зателефонувала знайома і повідомила, що той забрав заяву про розлучення. Нині вона хотіла щиро подякувати доктору й непомітно таки запхати йому до кишені сто доларів. Але якщо раніше їй здавалося, що вона навіть трохи закохана в нього, то тепер відчувала, як ненависть до Віктора Андрійовича народжується в її душі. У всіх бідах вона ладна була звинувачувати лише його. Як він міг не догледіти її Сергійка? І тут же вона жаліла Віктора Андрійовича, розуміючи, що в даній ситуації він не винен, бо справді ніхто не міг передбачити, що санітар зважиться на такий крок, але ці потуги жалю були занадто слабкими, бо, очевидно, Віктор Андрійович, відчувши, як наростають хвилі ненависті до нього, вийшов із кабінету, залишивши Сергійкову маму віч-на-віч із Галею-Гертрудою. Та щось говорила, втішаючи нещасну жінку, але слова не досягали мети, бо як могла бездітна жінка зрозуміти її горе.

Вона не пам'ятала, як опинилась у лікарняному парку на лавочці. Теплий вітерець обвівав їй обличчя, а вона думала про те, що не могли Сергійка викрасти просто так, якби не була на це його воля. Він у дитинстві був доволі впертим хлопчиськом, щоб одразу погодитись на те, чого не хотів робити. Його впертість завжди здавалась їй невиправданою, і вона часто сварила його за це, намагалася переломити цю ваду, на її думку, його характеру, але без успіху. Коли він подорослішав, то робив вигляд, ніби погоджується з думкою матері чи батька, але насправді це було не так, і, усвідомлюючи це, вона ще більше бісилася, а він ще більше замикався в собі і віддалявся від неї. Вона тепер розуміла, що син через неї фактично був самотньою людиною. Бажаючи зробити його таким, як вона хотіла, втратила його і не помітила цього, а коли усвідомила, вже неможливо було все повернути, як було. Чоловік постійно був зайнятий своєю роботою і, здається, не помічав, що коїться в душі Сергійка. Але вона! Вона зобов'язана була стати йому найпершим другом, а з'ясувалося, що була звичайнісіньким диктатором чужої душі, коли не можна достукатися до думок і почуттів рідної тобі людини.

Став накрапати дощ. Вона ще трохи посиділа, а потім повільно пішла у напрямку ненависного їй тепер дурдому. Інакше цей скажений заклад вона тепер не називала. Їй здавалося, що прийшла якась обнадійлива для неї звістка, хоча глибоко в душі вона усвідомлювала, що якби така звістка дійсно була, її б уже давно розшукали. Вона заглянула в кабінет Віктора Андрійовича, але побачила там лише зігнуту за столом Галю-Гертруду, і швидко зачинила двері, так що її не встигли помітити. Стала очікувати на Віктора Андрійовича в коридорі. Невдовзі він з'явився. Але не помітив її, безтурботно й весело розмовляючи з якоюсь молоденькою жіночкою в білому халаті, ніби навкруги не було стільки горя, ніби не зник Сергійко. Коли він нарешті побачив її, то усмішка зникла з його обличчя. Він знову боявся дивитись їй в очі, ніби його застали за якимось неприглядним діянням. І все ж таки ненависті в неї вже не було. Здається, в одну мить вона змирилася з тим, що Віктор Андрійович із розряду рідних людей, яким їй уявлявся ще вчора, перетворюється на звичайнісінького чоловіка, десятки й сотні яких вона бачить щодня. Всі вони видаються на одне обличчя, але не мають жодної дотичності до неї, а тим паче до її Сергійка.

Він щось белькотів про те, що вже зателефонували до міліції, що нишпорки незабаром приїдуть (він вжив саме це слово – нишпорки, а не слідчі чи як там ще), що їй не слід хвилюватися, бо Сергійка неодмінно знайдуть, що більше такого в їхньому закладі (він вжив саме це слово – в закладі, а не психушці чи дурдомі) не повториться – і ще щось подібне. Вона розуміла значення кожного сказаного ним слова, але цілісна фраза не доходила до її затуманеного мозку, і відбувалося це тільки тому, що не чула вона того, що хотіла почути, а все решта, що не стосувалося позитивного про Сергійка, її не цікавило. Здається, вона навіть нічого не сказала, чи, може, не дослухала його, а просто на половині його фрази відвернулась і пішла до виходу. Її випередила чергова, бо в дверях пролунав дзвінок. Перед нею відчинили двері, й вона пішла геть, не запам'ятавши обличчя відвідувачів. Зараз для неї нікого не існувало, світ змалів до однієї малесенької цяточки, яку не видно неозброєним оком. Не пам'ятала, як дісталася додому, чи йшла, чи їхала. Механічно ключем відчинила двері, чомусь пішла на кухню, сіла за стіл – і аж тут гірко розплакалась, як ніколи, мабуть, не плакала в своєму житті. Але це не було голосіння за Сергійком, вона шкодувала саму себе, бо вже багато років поспіль її ніхто не жалів – просто як жінку, як людину. Всі свої болі й негаразди вона тримала в собі. А сьогодні це все виплеснулося назовні. Справді, ручаї сліз текли з її очей, і вона не соромилась самої себе, бо її, здається, тут не було, а плакала якась напівжива істота, що таким чином рятувалася від неминучої смерті.

Вона почала вже трохи заспокоюватись, бо вичерпувалась солена рідина всередині її організму, як задзеленчала мобілка в сумочці. Здавалося, то був голос із потойбіччя. Вона дослухалася до чудернацької мелодії, але жодного бажання з кимось розмовляти в неї не було, аж поки вона не дотямила, що це може бути Сергійко. Поки, мов у лихоманці, вишпортувала із сумочки мобілку, мелодія перервалась. Вибило незнайомий номер, який не був записаний у пам'яті телефону. Вона вже не плакала, бо ліміт горя на найближчі роки був вичерпаним. Поки вона хотіла зателефонувати незнайомцю, мобілка заспівала вдруге, і вибило той самий номер. Вона натиснула в слухавці на зелену кнопку. Це був Віктор Андрійович. Він поцікавився, як вона себе почуває. Злості вже не було, але вона поспішила якнайшвидше закінчити розмову. Ще трохи посиділа, дивлячись у вікно і нічого там не бачачи, потім занесла до мобілки номер Віктора Андрійовича, який наостанок обіцяв їй зателефонувати, якщо з'явиться якась звістка про Сергійка.

Вона поволі опановувала себе, брала у руки власну долю. Упевненість, що Сергійко знайдеться, росла всередині неї з кожною хвилиною. Це була як віра в Бога, що не потребує жодних доказів. Вона перевдягнулася, вмилася, змусила себе щось поїсти, а потім лягла на дивані у вітальні. Жодні думки не йшли їй до голови. Незчулась, як задрімала. Але сон був короткий, мабуть, лише декілька хвилин, проте це дозволило їй повернути хоч частину втрачених сьогодні сил. Цього було недостатньо, і колишній розпач задумав знову всеціло охопити її, проте вона вже не давалась.