Втікачі - Власюк Анатолій

Рішуче встала з дивану, голова їй проясніла. Вона ще не знала, що чекає на неї, але твердо розуміла, що не сидітиме склавши руки, а робитиме все можливе й неможливе, аби зустрітися зі своїм Сергійком. І такі в'ялі люди, як її чоловік чи Віктор Андрійович, не зможуть стати перепоною на її шляху, як і ніхто інший.

20

Ось уже другий день у їхньому закладі крутився вертлявий чоловічок. Спочатку Віктор Андрійович подумав, що це родич одного з їхніх пацієнтів, але, побачивши його двічі в кабінеті Юлі, — причому, коли він заглядав, вони згортали розмову, і начальниця віддано дивилася тому в рот, мов очікувала на солодку цукерку, — перемкнув свою думку на те, що це, мабуть, якийсь перевіряльник з невідомої йому інстанції. Щоправда, насторожувало те, що Юля не сказала йому, хто це і звідки, але він усе списав на її злість щодо зникнення санітара і пацієнта, та й добре бачив, що вона щиро повірила у власну брехню: мовляв, у цьому зникненні винен Віктор Андрійович – і ніхто інший. Правду про вертлявого чоловічка розкрила йому Галя-Гертруда. Він повернувся після ранкового обходу хворих, і жінка розповіла йому, що її допитував слідчий із міліції.

— Якби він не назвав себе і не показав посвідчення, — сміялася вона, — я би подумала, що це один із наших пацієнтів. Такі дивні питання задавав…

Віктор Андрійович і не помітив, що Галя-Гертруда сміялась, а її небесно-сині очі випромінювали суцільне добро. Його вразило, що вже майже два дні Юля не говорить йому про знаходження у закладі міліціонера. Та що там начальниця! Ніхто зі співробітників навіть не заїкнувся, що їх допитували, ніби він став білою вороною у колективі, і цю білу ворону ось-ось мають ліквідувати. Він тут же хотів кинутися до кабінету Юлі й наговорити їй сто чортів, навіть якщо при цій розмові буде присутній отой вертлявий чоловічок, але в останню мить його стримали слова Галі-Гертруди:

— Ви не видавайте мене, Вікторе Андрійовичу! Він сказав, аби я вам не говорила, що він мене допитував.

Так ось воно що! Оте чмо в міліцейських погонах, яке маскується під цивільного, усерйоз сприйняло Юлину версію про причетність Віктора Андрійовича до викрадення Сергійка. Браво! Ще його зроблять не просто злочинцем, а керівником банди. Ці думки вихором пролетіли в його голові, але дали несподіваний результат. Йому раптом стало весело, ніби повідомили якусь приємну новину, на яку він довго очікував, знав, що вона неодмінно має прийти, але не здогадувався коли, і все-таки трошки сумнівався, чи прийде вона, чи ні. Якби хтось сторонній глянув на нього збоку, то, мабуть, подумав, що має справу з дурником. Але на нього широко розплющеними від кохання очима дивилася Галя-Гертруда, яка вже встигла вивчити Віктора Андрійовича, мов облупленого, і знала, можливо, ліпше, ніж він сам себе. Вона розуміла, що думає так само, як і Віктор Андрійович, про дурника-слідчого, який, схоже, захотів заробити ще одну зірочку на погонах за розкриття жахливого злочину в дурдомі. Але разом з тим усередині неї наростала незрозуміла тривога, і доволі швидко, як тільки Віктора Андрійовича покинув грайливий настрій, вона зрозуміла, що це тривога саме за нього, бо яким би дурником не виглядав слідчий, але він гризтиме землю, аби довести свою версію, навіть якщо переконається, що вона хибна. Всі ці свої сумніви вона хотіла викласти коханому, як уже давно сама про себе називала Віктора Андрійовича, але той вискочив до коридору. Спочатку вона злякалась, що він передасть їхню розмову слідчому, але, зрештою, заспокоїла себе, бо знала, що Віктор Андрійович не такий, і якщо вона розповіла йому маленьку таємницю цього слідчого, то він її не видасть.

А Віктор Андрійович вирішив трошки погратися зі слідчим, ніби котик з мишкою. Він не розумів, який дух вселився в нього, але явно це не був злий, а якийсь аж занадто веселий і грайливий дух. Він зайшов до кабінету Юлі і, незважаючи на присутність вертлявого чоловічка, запитав у неї, чи є якісь новини про зниклих Сергійка і санітара Василя. Він не вмів маскуватись, і це його запитання вийшло аж занадто саркастичним, аби не стало помітним навіть неозброєним оком своєю незвичністю. Юлія Володимирівна була явно заскочена бравурністю Віктора Андрійовича і не знала що має робити. Вона віддано дивилася в рот вертлявому чоловічкові, сподіваючись, що її спасіння прийде саме звідти, і міліціянт зрозумів, що має брати ініціативу на себе, а гра в котики-мишки з Віктором Андрійовичем, схоже, закінчиться. Він підвівся з диванчику, на якому напівлежав, і Віктор Андрійович помітив, що вертлявий чоловічок трохи вищий за нього зростом, хоча до цього видавався непоказним. Він утупився поглядом у Віктора Андрійовича, не промовляючи ні слова, і цей перший психологічний двобій лікар програв, опустивши очі додолу й зосередивши погляд на брудних черевиках непотрібного візитера. Це ж треба було знайти калюжі в сонячний день, аби так забруднитися! Втім, існує така порода людей, яка тільки й вишукує болото і лайно, аби обпаскудити інших.

Вертлявий чоловічок залишився задоволеним своєю першою невеличкою перемогою, хоча розумів, що до остаточного розгрому Віктора Андрійовича ще далеченько.

— Ну, Віктор Андрійович уже знає, хто я і з якою метою навідався до вашого закладу, — промовляв вертлявий чоловічок ніби сам до себе, походжаючи по Юлиному кабінеті в ролі господаря. – Залишається тільки дізнатися, хто йому про це повідомив. Чи не та чарівна жіночка, яка з вами сидить в одному кабінеті? Як її, Гертруда? Чи, можливо, все-таки Галя? Ось така героїня труда невидимого фронту…

Він знову пильно вдивлявся у Віктора Андрійовича, але цього разу двобій поглядами не відбувся, бо лікар узагалі не дивився на свого екзекутора, приречено очікуючи від нього нових відкриттів не на свою користь. До подібної ситуації слідчий був явно не готовий, але все ж швидко опанував себе:

— Юліє Володимирівно, ви би не могли нас залишити на годинку, бо нам є багато про що поговорити з Віктором Андрійовичем?

Юля швидко глянула на свого колегу по нещастю, і Вікторові Андрійовичу на мить здалося, що в її погляді відчулася слабка тінь провини, але цей спалах був миттєвим і не міг зафіксуватися в його мозку. Начальниця прихопила з собою якісь папери зі столу і, не вимовивши й слова, хутко вийшла із кабінету, ніби учениця, яка щось накоїла, а тепер з радістю покидає те місце, де її щойно словесно покарали.

Вертлявий чоловічок продовжував прасувати кроками кабінет Юлі, ніби думав щось своє і зовсім забув про відвідувача. Мовчанка затягувалась. І тільки-но Віктор Андрійович надумав сісти на диванчик, де перед тим напівлежав слідчий, як той, стрепенувшися, вгніздився в Юлине крісло і жестом запропонував своїй жертві вмоститися навпроти. Робити було нічого, і Віктор Андрійович упав у жорстке крісло, хоча полюбляв, власне, розкошувати на м'якому диванчику.

— Бачите, Вікторе Андрійовичу, ви, мабуть, розумієте, що рано чи пізно ми би з вами все одно зустрілися і поговорили на теми, що нас двох цікавлять. – Вертлявий чоловічок тепер був на диво спокійним і випромінював таку Божу благодать, що хоч молися на нього, як до святого. Тепер він не нависав своїм важким поглядом над Віктором Андрійовичем, а ніби на рівних запрошував його до толерантної розмови. Втім, лікар був досвідченим фахівцем своєї справи, аби піддатись ось так запросто на таку глупу провокацію. Якщо й треба було піддаватися ось цьому самовпевненому чоловічкові, з яким би він люб'язно поговорив як з пацієнтом у лікарняній палаті, то не відразу, а поступово, і потім, приспавши його пильність, таки виплести нагору і показати, де раки зимують, і довести, хто в хаті господар. Втім, усе залежало від ситуації і від того, про що далі гомонітиме цей, з дозволу сказати, слідчий.

Плани вертлявого чоловічка порушила мобілка Віктора Андрійовича. Телефонувала Оля, і лікар був радий на зло слідчому теревенити з нею хоч годину, але дівчина кудись поспішала і сердилася на коханого, що той її забув. Віктор Андрійович виправдовувався, що це не так, але не міг дібрати потрібних слів, бо їх просто не було, адже Оля інтуїтивно відчувала свою правоту, та ще його дратувала присутність оцього бравого міліціянта.

Коли розмова закінчилася, той запитав, чи не Сергійко, часом, телефонував йому, повідомляючи про своє місцезнаходження. Запитання прозвучало явно знущально, і Віктор Андрійович відразу це відчув, рубанувши з плеча, що це телефонувала його знайома, а де знаходиться Сергійко, він не знає.

— Та ви заспокойтеся, Вікторе Андрійовичу, — голосом друга промовив вертлявий чоловічок, який усе більше ставав подібним на смиренного священика, — я вас поки що ні в чому не звинувачую.

Віктор Андрійович пропустив мимо вух оте зловіще "поки що", але подумав, що даремно він сказав про Олю, хоча й не назвав її імені, бо від цього потенційного пацієнта психушки можна багато що очікувати. Втім, Юля, розвиваючи свою абсурдну теорію втечі пацієнта і санітара із закладу, могла до учасників змови занести й Олю, помстившись таким чином Вікторові Андрійовичу за неуважність до себе. І все ж він постановив, поки знову панувала мовчанка, не дратуватися, бути малослівним і не говорити того, що в перекручених мізках вертлявого чоловічка було би сприйнято зовсім по-іншому і вдарило би бумерангом по самому Вікторові Андрійовичу.

Слідчий знову зірвався з місця і став походжати по кабінету за спиною Віктора Андрійовича. Той напружився, очікуючи удару ззаду, але змусив себе не обертатись, бо вертлявий чоловічок тільки того, мабуть, і очікував. Та коли він сів на диванчик і почав просторікувати, Віктор Андрійович таки змушений був обернутися до нього разом з кріслом.

— Розумієте, Вікторе Андрійовичу, в моїй практиці було багато випадків, коли спочатку всі докази були на користь інших, точніше, на шкоду їм, але потім врешті-решт з'ясовувалося, що справжній злочинець ховався в тіні, але я все-таки виходив на його слід. Не хочу хвалитись, але це як у боксі. Суперника треба перемагати тільки нокаутом, бо все інше белетристика. Я не програв жодного бою, завжди всі справи доводив до логічного кінця, і злочинець мав лише одну дорогу – до в'язниці.