Андрій Первозванний - Дзюбенко-Мейс Наталія

Військо почало витягатися у довгу, гнучку гадину.

Гор насторожено зиркнув по сторонах і нараз відчув, що щось таки негаразд. І вже тоді над самісіньким його вухом просвистіла стріла.

— Не влучив, — застогнав Овсій, рвучи повіддя. — Але він не повинен утекти, братове! Вперед! За Венедію! Юра!!! — голосно згукнув Юрія Побідника.

— Юра-а-а!!! — підхопили венеди.

Перша лава вершників ударила в лоб колоні чужинців. Ще інша на повному скаку скотилася з пагорба і вдарила в середину. Захропіли коні, брязнули мечі. Увсібіч бризнула кров від розрубаних голів, впали коні, скидаючись у передсмертних корчах. Невдовзі на всьому проміжку колони вандалів утворилося декілька вогняних коловоротів, які почали вкручувати, втягувати в себе вояків.

Овсій, залишаючи за собою гори трупів, проривався до середини, туди, де виднілася гострякувата постава Гора. Побіч нього розмахували двосічниками Медвідь та Орлик. Сили були нерівні, їх заливали хижі хвилі чужинських ратників. Відбиваючись, венеди затягували ворога все далі вглиб ложбинки. Овсій лихоманково поблискував очима: Гор щез.

— Де ти, злодійцю, татю?! Виходь на герць, підляку! Де ти ховаєшся, боягузе?!

— Володарю! — кричав до Овсія Ведмідь. — Давай сигнал відходу, інакше нас всіх тут перетопчуть!

Вороги справді швидко перебудувалися. Почали вискакувати на пагорб, аби звідти ударити самим у спину. Овсій ще раз стьобнув поглядом лави чужинців і звів до рота срібну сурму, яка враз перекрила звуки лиховісної брані. Венеди окремими загонами почали вириватися з бойовища і, галопом перескочивши пагорби, знову згрупувалися на ходу в бойові порядки попереду ворогів. Їм навздогін летіли стріли, свистіли списи, мчали розлючені вандали.

Гор у брань так і не вступив. Навколішки виповз з кривавої крутіжі і, пригинаючись, дременув вперед, до зеленої стіни Пралісу біля Зміїної ущелини. Звідтіля, вибравшись на крислате дерево, спостерігав за січчю. Ойкнуло серце, коли поруч промчали венедійські вершники. Припавши до стовбура, зашепотів імена і своїх, і чужих богів, закликаючи на поміч.

У круговерті його не помітили. Роззиратися по деревах було ніколи. Мигнуло ще декілька миттєвостей, він обережно визирнув зі своєї засідки: просто під ним мчав на білому Урай-коні Овсій, за яким по п'ятах стукотіли копита коней вандалів.

Гор прицілився. Затремтіла звільнена тятива. Овсій оглянувся, захрипів до своїх побратимів, вказуючи рукою на нього, Гора, голова якого висновувалася з густої зелені. Пізно! Хилилася голова, опускалися плечі. Кінь все мчав і мчав мертвого верхівня вперед, а той, хто колись був його братом, уже стояв на дорозі, вказуючи напрямок чужинцям, і голосно реготав, хитаючись і пританцьовуючи.

Ошалілі від крови, розлючені, роздратовані, увірвалися вандали в Зміїну ущелину. На розлогій пласкій галявині в оточенні кам'яного громаддя знову закипіла битва. Іломер зі своїм загоном заховався у криївках і звідтіля спостерігав за кривавою веремією. Тричі сурмила його сурма, але, оточені переважаючими силами ворога, венеди не могли прорватися до узбіччя галяви. Їм залишалося лише мовчки спостерігати, як гинуть побратими, і скрипіти од безсилля зубами. Приповз Орлик, тягнучи на собі мертве тіло Овсія. Вибрався Чорногуз і ранений у ліву руку Ведмідь. Ще декільком вдалося непомітно прослизнути у наперед заладовані кам'яні нори. Та більшість першого загону полягла під довгими головорубами ворогів. Бій затихав, вандали почали спішуватися і діловито обходити місце побоїща. Добивали при світлі смолоскипів і своїх, і чужих. Бечак, похляпуючи Гора по плечу, виставляв охорону біля входу в ущелину, про подальший похід нічого було й думати. Носили хмиз для багать, ночувати збиралися тут же, на місці боїща. Венеди затамували подих, коли уверх по урвищу рушив загін нюхачів, роззираючи місцевість. Проте скоро розворушили ціле кубло гадюк і з вереском помчали вниз, нажахано лементуючи. Бечак смикнувся, але Гор заспокоїв: змії живуть тільки в кам'яних гніздовищах, вниз вони не спускаються.

Товстий, налитий жиром черевань з маленькими очима підсунувся ближче до вогнища. Гор відступив у темінь, прислухався.

Галявина потроху затихала. Швидко сутеніло. Іломер з Лебедем, Коренем, Пугачем напружено вдивлялися вниз. Почулося шарудіння, Лебідь вхопився за меча.

— Облиш, — прошепотів Іломер, очі дивно заблищали. — То Кара...

Хлопці вжахнулися. Кара — смертна рука Великої Матері. Венеди поговорювали тихцем, що то сама відьма перевтілюється у гігантську шкурупею, аби покарати страшною смертю тих, які не коряться її законанням.

— Я думав, то жіночі баєчки. Іломер хмикнув:

— Дивися добре...

Побіля їхніх ніг тягнувся і тягнувся білоголовий довжелезний, товстий спрут з чорним, лискучим тулубом. З іншого, нетутешнього, світу виповзла сама всемогутня Киліяна, вистежуючи свою жертву. Вона, здавалося, не помічала їхньої присутности або зневажливо оминала смертні людські істоти. Час від часу зводила голову й нахилялася над урвищем. Мигнула у темряві біла голова. Хлопці перевели подих.

— Я думав: вона по наші душі, — прошепотів Лебідь, витираючи лоба.

— Дурень, — Іломера було ледь чути. — То кара не для воїна, а для ускока, переступника. Дітопродавця...

Корінь перехрестився.

За темними хмарами заховалася остання зірка.

Гор, закутавшись у теплого грецького плаща з срібними чепрагами — плата за золотокосу дочку, — стовбичив посеред сонних вандалів і насторожено прислухався. Неподалік, розкинувши руки у траві, лежав мертвий Пугач — колишній його дружко по молодих грищах, ще далі вдивлявся розплющеними очима на відблиски багаття найстаріший воєвода Венедії Вирвихвіст. Водив його колись на мисливські лови. Гор відчув страх, руки похололи. Він заспокоював себе, що тут безпечно, ущелина надійно охороняється, миша не прослизне. Вдивлявся у темне, хилитке од летючих оболоків громаддя, що нависало над станом, і раптом вистуджено хрипнув: прокляття! Цього не може бути! Вершаки скель справді ворушилися. Бечак скинувся на його крик побіля багаття і знову захріп. Гор хотів уже вчепитися у нього, просити, благати, аби той негайно піднімав військо і вибирався з цього зміїного логова, але тут щось слизьке і холодне доторкнулося до ніг і міцно їх стиснуло у залізних обіймах. Крик застиг у горлі — поволі збираючись по ньому, як по хилиткому стовбуру, обвиваючи його сув'яззю чорних петель, до шиї піднімалася велетенська білоголова гадюка. У вогняній пащі тремтів язичок, то торкаючи його шкіри, то враз западаючи у червоне жерло.

Гор завмер, скований цупкими обіймами і нелюдським страхом. Що се?

Гадюка обвилася навколо шиї, і до його обличчя повільно почала наближатися жахлива, біла, як сніг, голова змії, заглядаючи йому у вічі жовтими слюдяними кришталиками. Він дивився у них, розчинявся, малів, божеволів у тому світінні: Кара! Кара!!! Вона таки відшукала мене. Він подумки заголосив, завив безумним риком, і мовби вчувши той утробний вереск, йому в лад почала похитуватися біла велетенська голова. Я не хочу вмирати, благав він, я повинен жити! Жити! Я відведу вандалів у степи, на скіфів... Вони ніколи сюди не повернуться... Я відшукаю Орисю і приведу її назад у Венедію... Овсій... Я стану батьком для синів Овсія... Я... Я... Він таки намірився щось прошепотіти вголос до потвори, яка його спеленала, але тут знову мигнуло жало, затремтіло, і змія ще тугіше стиснула йому горлянку, ще ближче нахилилася до очей, спиваючи з них жовтим світінням усі барви. У ньому забилося, заскавучало: рятуйте! Пробі!!! Люди чи духи, звільніть мене, ряту-у-у... Та, скований смертним холодом, уже не міг ні поворушитися, ні розціпити рота. Закам'янілим бовваном маячив над сонною землею й не чув уже ні того, як зненацька гойднулися скелі, велетенське каміння посипалося на сплячих чужинців, як з пітьми виринула хмара стріл, списів, як захрипів, видираючи стрілу з горла товстий, звіруватий Бечак, як тисячне військо, ревучи од страху, кинулося чимдуж до вузького проходу з ущелини, але там їх привалили скелі і поглинула земля.

Вже на світанку до нього підійшов Іломер, витираючи руки об ногавки.

— Карай його, Каро! — прорізався у збісілу свідомість жорсткий голос молодого начільника, і жало торкнулося губ. Мертвих губ. Помер від страху.

Венеди зібрали своїх полеглих побратимів і повантажили їх на вози, забрані зі стану вандалів. За возами погнали пов'язаних полоненців. Поверталися переможцями. Та не було радісних вигуків, ані побідних пісень. У битві загинула майже половина венедійського війська.

Посуворілий їхав на своєму Вогнику, звісивши чорняву голову, молодий начільник. На нього було страшно дивитися: чорні очі викрешували дикий вогонь, губи бліді, міцно стиснені. За добу подорослішав, змужнів. Вертався у Венедію не юнаком-шибайголовою, а воєводою, мужем, чиє серце обпекла втрата найдорожчих людей.

"А що попереду, — думав він, невидюще поглядаючи на труп Овсія, — розбили на голову тільки один загін супостатів. А вивідувачі доносять, що йдуть їх тьми неміряні і нелічені. Як зберегти людей? Як зберегти народ?"

Озирнувся, оглядаючи своє військо, пристрожив коня і чіпко вхопив за груди Лебедя.

— Сучий сину, — шипів, — Чом не вислав вперед вивідувачів? Тобі наказано за цим слідкувати. Чи забув? За безпам'ятство наступного разу уб'ю на місці.

Білобрисий, весь скривавлений юнак сторопів:

— Іломере, вояки ледве плентаються. Коні потомлені. Дві ж ночі не спали.

— Потомлені? Але живі? І, либонь, таки хочуть жити? Роби, що велено! — голос дзенькнув залізом. Лебідь крутнувся і помчав у хвіст колони. Невдовзі венеди підтягнулися, порівняли порядки. Всі одразу збагнули, чия рука правуватиме військом. А, можливо, і всією Венедією. Минули часи добродушного, мудрого, розмисливого оратая Овсія. Повіддя священного Урай-коня натягатимеме грізна і могутня рука жорстокого владики.

Сивовусі старшини, які чули нагінку молодого начільника Лебедю, перешіптувалися:

— Венеди — вільний нарід. Не корилися ніколи ані чужим зайдам, ані власним ускокам. Круто береться молодик. А ще ж невідомо, чи оберуть його на Овсіїв стіл.

Лебідь наздогнав Іломера, коли вдалині замріли земляні вали посаду.

— Ти полегше у Венедії, — попросив, затинаючись і притримуючи ранену руку.