Андрій Первозванний - Дзюбенко-Мейс Наталія

Апостол до кожного підходив, кожному клав на голівку теплу долоню, благословляв. Невдовзі тут залишиться лише невеликий гурт опікунів посеред дзвінкоголосого моря венедійської галайстри.

... І прийшла вість, що збройні загони воїв рушають сьогодні поночі на велику січу й, аби умилостивити чорних богів, їм у жертву буде принесено троє малюків. Звістку принесла заплакана Ярина.

— Такий звичай, — винувато хлипала, топчучись перед Апостолом, тулячи до себе своїх пуцьвіріньків. — Володар не може порушити старе законання...

— Скажи своєму володарю, що ще ніколи і нікому не принесла дитяча кров щастя, — суворо промовив Апостол Андрій. — Я... Я не дозволю іменем Того, Хто мене сюди послав, проливати безвинну дитячу кров мертвим ідолиськам.

Плакала Марія, ридала Дара: що? Що він може вдіяти супроти загону збройних вояків?

Апостол впав на коліна перед входом у криївку: милосердний Господи...

Швидко, як ніколи, сутеніло.

Притихли на своїх лежанках, завваживши тривогу дорослих, діти.

Апостол молився.

Неподалік вирувало людське ройовище, згукували жінки, іржали коні, гамір прорізали владні чоловічі окрики.

Коли геть стемніло, до криївки підступили вибрані вояки зі смолоскипами. Відкинувши вбік Апостола, який, розкриливши руки, затуляв вхід, вмент розшпурляли врізнобіч жінок, котрі з голосінням повисли на плечах. Цупкі руки вхопили двох лежачих біля входу хлопчиків-близняток, з рук нажаханої Птахи вихопили сина. Моторошні жіночі крики рознеслися над Венедією.

— Завжди одне і те ж, — буркотів старий, вайлуватий Ведмідь. — Плачуть, дурепи, лементують. Ні, щоб тішитися, що боги кличуть їхніх дітей.

Коли Апостол зі своїм гуртом дістався Священного дуба, там уже розпочалося священнодійство. Перекрикуючи дитячий плач, голосно промовляли воєводи, вони ж духобори, слова заклинань і молитов біля стоп дерев'яних ідолів.

Поспішали, викликаючи духів з крутих берегів, жовтих пісків; лісових, шляхових, хатніх, північних, полуденних, підземних і небесних в гості до жертовного вогнища. Просили лісовиків, водяників, перелесників, літавиць, грімниць, болотяників, польовиків, очеретяників, домовиків, нявок і русалок помочі в ратній справі. Волали до грізних богинь Наві, Яві, Праві, Перуна і Ясновида, пресвітлого Дажбога, Велеса, Купала і Лади буйних голів не стинати, рум'яних лиць не в'ялити, сімдесяти жил не стягати, порятувати життя батькові, материні, чоловічі, жіночі, парубочі, хлоп'ячі, дівчачі, дитячі. Змія лютого з чорною ворожою кров'ю відсилали на очерети та гнилі болота, де кам'яні столи послані, кам'яні кубки поналивані кам'яними медами; на великі пущі, де глас чоловічий не заходить, півень не співає, жінка не ридає; у ліси дрімучії, на піски сипучії, бо ж на землях Венедії йому не ходити, жовтих костей не ламати, червоної крови не смоктати. Один за одним вступали у співочу вервечку чоловічі голоси під жахливий крик чорнобрової Птахи, над якою, схиливши голову, чорнів Корінь. Губи стиснуті, посірілі. Бідолашна Горислава — мати близнят — лежала зомліла неподалік від пов'язаних тугою мотузкою близняток.

Іломер в жертовне коло не вступав. Стояв неподалік, відсторонений, почужілий, тонкі губи кривилися у бридливій гримасі.

— Стійте! Спиніться! — прорвався нарешті Апостол в середину кола. — Ім'ям єдиного і милосердного Господа заклинаю вас не проливати безневинної дитячої крови. Вона впаде на вас усіх, венеди.

Натовп ошкірився:

— Се чаклун, сол чужого Бога...

— Се він навів мороки на нашу землю! Се він посварив нас з нашими богами!

— Се він!..

— Убити його!

— Жертва! Жертва!

Венедійський ярчук вирував. Страх, переляк перед невідомим, страшним, що сунуло на посад, сіпнувся нараз гнівом і ненавистю до чужинця.

Овсій підвів руку:

— Спокійно, венеди! Що чините?

Не слухали. Іломер вхопився за руків'я меча.

— Кахи-кахи, — прокаркала пташиним голосом темна кощава істота, висновуючись простоніч з жертовного вогню, що палав біля Нав'їного жертовника. — Що, діти мої, знову затіяли ворохбу супроти богів?

Велика Мати, як завше, явилася невідомо звідкіля — виткалася з нічної темряви, з клубнів чадного диму. У руках в неї тріпотіли чорний ворон, чорний півень, на плечах побрикувало чорне ягня. Підійшовши до Ведмедя, вирвала з рук старого вояки, затерплого від несподіванки, жертовного ножа й одним порухом перетяла шиї ворону і півню, а затим, скинувши з плечей ягня, точним рухом заколола тварину. Безголові тулуби оросили багрянцем плаский, круглий камінь.

— Се священна жертва нашим богам. Іншої вони нині не потребують. Інша буде завтра — головами наших ворогів.

Стара жінка важко дихала, каркаючи у налякані очі венедів хрипкими словами.

— Чому тут перед жертовником наших богів стоїть цей старець, лежать сі діти, а не переступник, зрадник Венедії? Де він, я вас питаю?

Яструбиний зір вперся у володаря:

— Овсію, виводь з Венедії своїх вояків і дякуй богам, що не стали вони нині дітовбивцями. На віки вічні заклинаю вас не проливати безневинну дитячу кров.

Володар опустився перед Великою Матір'ю на коліна, попросив:

— Благослови, Велика Мати, на ратне діло. Поклала кощаву долоню на його голову:

— Вертайтесь з побідою, діти мої. Вертайтеся живими... — тихо шепотіла. Очі — дві сизі жарини котилися до високого багаття, закочувалися. Нараз вона нагло зникла.

Зашелестіло вражено жертовне коло. Про Апостола і дітей забули. Непослух Великій Матері одразу ж карався смертю од упирів, упирят, видів і видят, од вовчого нападу або укусу велетенської гадюки. Про це всі знали. З роду до роду передавалися страшні оповідки про те, як карала відьма тих, які ламали її законання.

Дітей віднесли до криївки. Птаха ледве брела, переступаючи важкими ногами, відходячи від переляку. Гориславу ніс Янек на руках, вона так і не прийшла до тями. Апостол пристав, поглядаючи, як крізь дубові воріття у земляному валу вислизали густі лави вершників. Гарцював на своєму конику повеселілий Іломер, навіть у темряві можна було вирізнити його гнучку, доладну постать. Відлунював радістю голос Кореня. Велетенська постать володаря при світлі місяця вражала величчю і спокоєм. Апостол хмурився, згадував три безпомічні дитячі згорточки і чолов'ягу з занесеним над ними ножем. Усе ж переборов у собі загородь, зітхнув, підняв руку, благословив венедійське військо.

Побажав їм перемоги.

І вжахнувся власного благословення.

Люди ж...

Натовп рушив за вояками, проводжаючи до Пралісу. Жебоніли жіночі, дівочі голоси. Вояки, які залишилися охороняти посад, бадьорими голосами бажали повернутися з перемогою. Апостол самотинно німів біля Нав'їного жертовника, пильно його розглядав. На губах спікався гіркий усміх: он воно що...

— Здогадався, Гостю? — вчулося старече ледь чутне шевеління. — За стільки літ венеди і додуматися не могли, яким то побитом Велика Мати знає всі їхні таємниці, яким робом вона падає їм як сніг на голову, коли вони найменше сподіваються...

Стара жінка сиділа, притулившись спиною до дуба-нелиня. Видно було по її розслабленій постаті, що не вперше їй відпочивати під склепінням тисячолітнього старука, позираючи на неспокійний людський світ чіпким яструбиним зором, і дослухатися вигостреним слухом до звуків людського життя.

— Здогадався... — Апостол підступив ближче, опустився на траву. — Я давно відчував твою присутність під час своїх проповідей. Ти, Росинко, хотіла про щось мене запитати?

— Росинко... — шевеління стончувалося. — Я вже давно забула своє діточе ім'я... І ти забудь, Гостю...

Голос шелестів висхлою мервою.

— Втомилася? — співчутливо запитав її Апостол. — Потерпи ще трохи. Спочинок уже близько.

То була єдина розрада, яку він міг дати цій зболеній стародавній істоті.

Вона згідно кивнула пташиним дзьобом.

— Слава Богу. — схлипнула, заплющуючи очі. — Я так довго жила. Маленькою тікала від людей, бо хотіла жити. От мене й покарано таким безкінечним колом. Не знаю, чи утікала б я від жертовного вогню, якби знала, що мене чекає...

...Колись вони мали зустрітися — Апостол і Велика Мати. Апостол Андрій сердився:

— Пощо морочиш людей своїми вимислами, богами, духами, ідолиськами? Ти ж знала і знаєш істину.

— Не все просто, Гостю, — заклацала вовчим намистом. — Звісно ж, я знала, що на небі і на землі Бог один — від нього життя, краса, світло. А ти мислиш, венеди також цього не знають? У цього племені своя важка і довга дорога у віках, і в нього також були мудрі поводирі і пророки... А я... Хто багато страждав і багато любив, не може цього не знати. Я ж любила цю землю і страждала від них та за них — своїх то мудрих, то безтямних дітей, — задивилася в далечінь морхлим зором. — Я лише хотіла, але не змогла відібрати від них осі злі дерев'яні цяцьки, — вона щосили стукнула костуром по виряченій пащі ідола Наві і погрозила карлючкуватим пальцем Чорнобогові. — А яке може бути зло від того, що венеди складуть осанну землі, сонцю, небу — Господь багатоликий, безмежний... І віра наша — не віра язичників, про яких ти стільки розповідав. Через неї ми не лише молимося, чинимо треби, а й розмовляємо з Богом, думаємо, любимо, творимо. Так ми ростемо, Гостю. Якщо заснуть наші сонячні боги — засне наша сила і дух. Не стане народу...

— Ти і зараз у це віриш?

— Звісно, Гостю... — вона надовго замовкла. — Страхаюся лише, що чорнобоги, яких сотворив венедійський страх, їхні ідоли — мертві деревини змагаються з людьми і воюють з Богом. Воно завжди так було, але зараз вони вбиваються в пір'я. Людський страх, озлоба, ненависть дають їм сили. Та усе ж венеди таки повинні побачити повний страх, аби його позбутися. І повне зло...

— А ти живитимеш їх своїми чудесами?..

— О, Гостю, та я хотіла, аби мене боялися, тому що часто тільки так можна спинити розбій і ворохбу. Відаєш сам — нешвидко нарід світліє серцем, тяжко росте головою. Сьогодні ти се уздрів. А що буде завтра?..

— Що є уже нині? — задивився на летючу зірку, яка черкнула по небозводу. — Нині венедійською землею пішов Спаситель, Той, який всі людські муки і гріхи взяв на себе. Ця земля, цей нарід буде порятовано.

— А від них? Від моїх венедів, мого народу щось буде залежати? Моєму роду щось буде улягати? А я? Хто я перед лицем Твого Господа?

— Все — Він. Усе від Нього.