Андрій Первозванний - Дзюбенко-Мейс Наталія
Та навіть якби хто й почув, то не втямив би, над чим саме сьогодні так побивається і тяжко тужить завжди така незворушна й сувора Велика Мати Венедії. Може, подумав би, що ось померли її володарі чорнобоги, то й влаштувала вона по них свою відьомську тризну — добрим людям на лихо.
А вона й не глянула у бік венедійського святилища й навіть до Венедіі сьогодні не приглядалася. Довго і терпеливо вела вона Іломера плутаними людськими стежками, роздмухувала його пломінку душу. Колись після загибелі аланів їй хотілося, аби син їх вождя назавжди залишився тут, на Зеленій верховині. Світозар на дари не скупився, випрохуючи, аби вона відпустила хлопчика. Почувався винним. Вона ж прикипіла серцем до малого шибайголови, який вніс у її життя повний безлад. Вгамувати малого Іломера було все одно що взгнуздати вітер, який гойдається у яворових кронах та здіймає хвилі у Рай-річці. Очамріла Дана гасала Пралісом, винюхуючи його сліди, мала суворого наказа не спускати з хлопця очей, але малюк, здавалося, мав крила. На його бешкети скаржились їй сердиті сороки — розорив гнізда. Руді білочки у розпачі метеляли хвостами — де наші зимові запаси? Іломеру нічого не було варто заповзти у ведмежу берлогу і підняти зі сну самого вуйка лише для того, аби його осідлати і дістатися з лісових нетрів на Зелену верховину.
— Хлопець росте, — пояснювала вона стривоженому Пралісу.
— О так, — шарудів сіверко. — Людська дитина росте, але колись вона виросте, і хто зна, чи не ще більше лиха від того, хто знає наші таємниці...
— Він дитина лісу, — заперечувала вона. — Він один із нас.
Мовчав Праліс, насунувши зелену шапку на самі очі.
На його бешкети вона заплющувала очі. Тільки б не дивився вниз — де світиться вогнями посад, де міцно злюто-ваною вервечкою снується життя людського народу.
Іломер, здавалося, розумів її страх. Ніколи з нею навіть не заговорював про той світ, який у долині. І навіть ніколи не дивився туди при ній. Пустував, сміявся, об'їжджав вовків, нишпорив по всьому її непростому господарству. Був щасливим, сповненим життям. Він ще був дуже малим, нерозумний п'ятиліток, коли одного разу винувато придибуляв до неї і дитячим підбаском рішуче прогуготів:
— Я піду туди! — І показав ручкою униз, вперті очі пильно дивилися на неї злими чорними вогниками, і посеред теплого сонячного дня її нараз скувало холодом. Ось воно. Те, чого вона так боялася.
Говорила як з дорослим:
— Добре, синку, але ти повинен знати, що більше ніколи не зможеш сюди повернутися.
— Я знаю... Я не повернуся. — Ні, зовсім не дитячим був його рішучий погляд, не за один день, очевидно, вибрунькувалося у його дитячому серці це рішення.
...Усе ж він повернувся. Нескоро.
Світозар міг стати оборонцем у його мізерних літах, але коли потроху почав вступати у людський світ, довелося хлопцеві випити повну чашу жорстокости і цькування. "Вовченя. Зміїний виплодень. Упиря". Страх перед нею уповні перенесли венеди на малого чорноокого хлопчину — сина Великої Матері, як його згодом назвали, забувши про його справжній родовід.
Вона розуміла його і жаліла, але зробити це мусіла.
— Подивися їй у очі, — наказала вона і кивнула на білоголову гадюку, що дрімала у кутку печери. Неслухняними ногами підійшов він до Кари, та зашипіла, напружилася, і нараз біла голова блискавкою метнулася до очей хлоп'яти. Той скрикнув і відсахнувся.
— У тебе уже є страх перед Пралісом. Ти нанюхався людського духу. Тепер тебе цей світ не прийме. Ти тут лише гість, Іломере. Повертайся до людей, синку.
Понуро, опустивши голову, опускався він з гори, а вона вперше за роки гірко плакала: що ж, синочку, бережи себе, світ людей жорстокосердний, але ти повинен вижити в ньому, стати мудрим і сильним, а потім змінити його.
Ось тепер Іломер — володар Венедії. Її наука, її душа, хоч і не її кровинка...
Тепер можна нарешті спочити. І душа ж її полетіла в далечінь, за Праліс, за Рай-ріку, за крайнебо, вишукуючи там щось чи когось, знаного лише їй. Та, либонь, так і не відшукала, бо перегодом плач старосвітньої жінки став ще жалібнішим, ще розпачливішим: "Тепер повертайся, синочку... "
У неї колись був син...
У тому світі вона була уже немолодою, чимало літ минуло відтоді, як знайшла свій осідок на Зеленій верховині, не відаючи, що стане він для неї довічним гніздом.
...Вона нібито живе.
Нескінченною линвою тягнеться і тягнеться час. Дощ. Сніг. Жар. Холод. Сніжана уже поклала на лице білі пальці й виводить на ньому свої химерні узори. Вона давно живе, та іще молода, лише перший сивий кучерик, ще зовсім, направду, не помітний. Дана жалібно скімлить від голоду. Не запалюється огнище у холодній печері, не втримують задубілі руки крем'яне огниво. А далі знову скоропадь днів, ночей, що витягаються, витончуються у нескінченну сирівцеву мотузку, котру ледь чи й помітиш збоку. Вона намагається вхопити в руки кістяну голку — не дається. Нічого не вишити їй на благенькій тканці свого життя. Не залатати страшних діромах...
Повесні іще гірше. Зелена верховина квітує, буявіє, земля нуртує соками, раює світ пташиним щебетом, листв'яним шелестом, зеленим гомоном. А у ній все переморозила самотина. Без людей добре, — сумно думає вона, звірі пожирають один одного, бо голодні, а люди, — тому що ситі. Та я не людина, заспокоює сама себе, я відьма. Здичавіла вовчиця з лісової пущі, живий самотній дух Пралісу. Завжди самотній, хоч і не завжди одинокий. Ось прибрели дві жіночки з посаду, лупають на неї наполоханими очима. Притягнули на ношах хлопчика-трьохлітку з розтрощеним коліном. Поки вона вправляє кістки, замикає у лубок, обтягає мокрою шкурою молодої косулі, сидять неподалік і наввипередки одна перед однією галасливо божкаються. Страх перед богами сильніший за страх перед нею. Руки у дуреп зведені за спину, пальці скручені в дулі — се проти мороків та уроків, які вона може наслати. Людська глупота уже навіть не дратує, проти неї вона безсила. Та хлопчикові можна помогти.
— Якщо залишите в мене на пару днів, я його виходжу і поставлю на ноги.
Молодша лепетуха тулиться до стіни печери: "Ні! Ні! Ми заберемо його з собою".
— Дивися, мамко, не погуби свою дитину, — суворо наказує вона й вручає настої з гойових трав та коріння, наказує-показує, як піклуватися про дитину, що робити. Шкура задубіє скоро, стисне розтрощену ногу хлопчика, не зачіпати, доки не мине три по дев'ять днів, і не давати спинатися на хвору ногу. Жінки лупають дурними, цікавими очима, ледь чи що й чують. Хлопчик спокійно спить, вони несуть дитину на ношах і все озираються...
У неї щемить серце: шкода дитину, та нічого не вдієш. Вона погрозливо махає їм услід ціпурою, перестрашено замовкають, притьма зникаючи на закруті лісової стежі.
Мине ще чимало часу, допоки научаться венеди беззаперечно слухатись її. А нині жіночки заносять хлопчика в хижку. Той спокійно сопе, бліде личко починає рожевіти, мати насторожено приглядається до його ноги: що начаклувала клята відьмачка з ніжкою її синочка? Ну ж бо виросте натомість вовча лапа, оно й сусідки починають верещати, що надаремне вона ходила по запоміч до відлюдниці, не інакше як буде та відтепер точити з дитини кров. Матір не витримує, ріже ножем цупку задубілу шкіру, зриває березові лубки. Хлопчик стогне, скидається, цебенить кров, повертається біль. Мати ллє і ллє крижану воду на рану. Під ранок кров зупиняється, але від коліна уверх уже повзе синюшний набряк і з венедійського дворища летить страшний крик до неї, відьми, волання про допомогу. Пізно... Вона не піде рятувати хлопчика. Уже нема кого рятувати...
Невдовзі по тризні за сином піде осиротіла мати у Праліс за хмизом і перечепиться об пале дерево. Окривіє. О, вовчиця з Зеленої верховини тяжко каратиме венедів за непослух. Врешті їй самій нічого не треба було й чинити. За неї колобродив людськими душами страх. На її голову скидали усі негаразди і нещастя. Хто ж, як не вона, винна у тому, що недорід, каліцтво, неплідні стада, студені зими, посушливе літо, набіги кочівників? Хто ж, як не вона...
Надовго забудуть дорогу до її стійбища венеди. Павутинням обснується на припічку у кривенької жіночки нечепаний глиняний горщик із цілющою маззю. Її пам'ятатимуть недоброю пам'яттю, та не скоро згадають про її добрий дар венеди. А коли згадають, то ледь не з того світу вирветься молодий рибалка, який під час зимової риболовлі звалиться в ополонку і перестудиться. Потім брестимуть до неї вагітні жінки, аби прийняла роди. Оратаї повесні приходитимуть по чудо-насіння, яке вона визбирувала у своїх лісових мандрах і плекала на своїй горі. Потім... Потім... Підніме криваву ворохбу за стіл володаря молодий та навіжений Горлач, й захмеліють венеди од духу крови родаків. Ненадовго. Кара вжалить новопрестольного владику посеред Кола, коли той уже примірятиме золотого начільника. Та ще пошесть, котра чорною косою пройшлася Венедією... О, коли б не її відворотні трави, то ледь би хто й залишився тоді в живих. Всеможною стала чаклунка з лісової пущі. Забрала велику владу над Венедією. Боялися її володарі, духовиди, старі та малі.
Всеможною і нещасливою...
Того дня вона бродила берегами Рай-ріки, вишукуючи білу глину для нового посуду, й одразу вчула щось неладне. Не ті запахи, не так співали птахи. Скоро наглипала чудернацького розбитого човна, що без прив'язі хилитався біля берега. Нікого... Нічого... Все ж щось вело її далі, й невдовзі вона натрапила на розпростертого, непорушного горбоносого чолов'ягу у чудернацькій одежі та взутті. Руки заціпеніли на шкіряній, доладно виплетеній шкіряній торбі. Торкнулася його чола — живий, та горить уже останнім смертним вогнем. Чоловік кипів у лихоманці, серце ледь билося. Вона потягнула його до свого осіддя, ночі й дні не склепила очей, по крапелиночці відпоюючи його духмяними настоями, розтираючи тіло цілющими травами. Чоловік до пам'яти не приходив. Лише зрідка з горла виривалися якісь незрозумілі слова. Марив, когось кликав, щось комусь гарячково пояснював. Не допомагало нічого, в якийсь мент вона зрозуміла, що... помирає дивний заблука. Живучи в Пралісі, вона не раз бачила, як хворі звірі приходять до жерела, в котрому кипів гарячий ключ синюватої води з нудким запахом і там залишаються, доки не оклигають.
